Це свято приходить до нас на 50-ий день після Великодня, свята Воскресіння Христового. Трійця, П’ятидесятниця або по-народному — Зелені свята — велике двунадесяте свято у церковному календарі, яке відзначає весь християнський світ...
Це свято приходить до нас на 50-ий день після Великодня, свята Воскресіння Христового. Трійця, П’ятидесятниця або по-народному — Зелені свята — велике двунадесяте свято у церковному календарі, яке відзначає весь християнський світ. У християнстві свято П’ятидесятниці почали вшановувати у ІV столітті, після прийняття церквою догмата про Трійцю — існування єдиного Бога в трьох іпостасях. “Ідіть, научайте всі народи, хрестячи їх в ім’я Отця і Сина і Духа Святого”,— так Ісус Христос невдовзі після свого воскресіння наставляв своїх учнів. І, як стверджує Біблія, у день єврейського свята Шавуот — П’ятидесятниці — зійшов на апостолів з неба дух святий і пішли вони між народи, “говорячи іншими мовами, як дух їм провіщав”. Таким чином апостоли одержали силу “з неба” і почали проповідувати про Ісуса, що воскрес, як про Христа, Царя та Господа. Цей момент називають народженням церкви. У центр храму в цей день виноситься ікона Святої Трійці у вигляді трьох ангелів, що з’явилися перед праотцем Авраамом. Ікона Зішестя Святого Духа зображує вогняні язики над дванадцятьма апостолами, що сидять разом, оточуючи символічний образ “космосу-світу”. Це і є перший образ “апостольської” церкви. Ще з часів раннього християнства на Трійцю храми та оселі прикрашали зеленими гілками дерев на ознаку того, що Святий Дух дає життя усьому, створеному Богом. Використання на Трійцю гілля дерев, квітів, зела, що в українській мові має гарну поетичну назву — клечання, християнська церква запозичила в іудейської релігії. Так, на свято П’ятидесятниці давні євреї за Мойсеєвим законом приносили до храму початки жнив, що у Палестині припадали приблизно на цей час. Тоді ж у пам’ять про закони, що були одержані Мойсеєм на горі Сінай, в іудеїв було заведено прикрашати будинки, площі та церкви квітами та гілками, що у весняну пору було найліпшою оздобою. Втім, увібравши в себе чимало рис іудейської П’ятидесятниці, християнська Трійця приєднала й національні риси тих свят, із традиціями яких вона частково злилася. Святкування Трійці у європейських народів увібрало обряди кінця весни — початку літа, які побутували тут раніше. Ці свята рослинності, засновані на вірі в магічну силу зела та квітів, мають ще язичницькі корені, які поступово втрачалися з розвитком християнства. В одних випадках, як, скажімо, в Італії, Іспанії, Португалії, залишилася суто християнська обрядовість, в інших обидві традиції поєднались, переплелися, утворивши новий пласт, як маємо це в Україні. Ну хто із представників старшого покоління, чиє дитинство минуло в селі або міських околицях, не пам’ятає благодатної пори, коли бабуня висилала до річки по лепеху й незабудки? А потім — на узлісся чи в балку, по кленово-липове клечання. А найбільшою удачею було, коли вдавалося наламати квітучих калинових гілочок. То був уже останній акорд передсвяткового прибирання, коли за образи та в інші місця встромлялися гілочки клечання, на підвіконнях розкішно пахли любисток і м’ята, на столі вабив око букет-озерце із незабудок, а чисто вимиту долівку застеляли зелені списи татарського зілля, яке ми, волиняни, називаємо частіше лепехою або лепехом. За уявленням слов’янина-язичника, зелена сила лісу й поля, дух дерева допомагали людині зміцнити здоров’я, вберегти господу від лиха, посприяти доброму врожаю. Саме як обереги клечання ставилося біля входу (на дверях, вікнах, воротах). А зрубану осику ставили у найглухішому куті обійстя, вона мала віднаджувати відьом. Наші предки мали звичай на осиці ворожити. У клечальну суботу зрубане деревце вносили на ніч у хату, а на ранок дивилися: якщо листя прив’яло, але залишилося зеленим, значить, усі в родині доживуть до наступної клечальної суботи, якщо ж почорніло — чекай у хаті покійника. Троїцьке зілля після свят не викидали, а сушили й у відварах мили голову, щоб не боліла, парили хворі ноги, клали під голову покійникові. Суха лепеха, покладена у засторонок (місце, де зберігали жито) мала відганяти мишей, а в гнізді квочки сприяла виведенню курчат. На Волині й Рівненщині дотепер збереглися перекази та звичаєві пісні, пов’язані з найбільш архаїчним за походженням обрядом водіння Куста. Існувало вірування, що й душі померлих оселяються у деревах, тому Зелені Свята — ще й народний звичай поклоніння душам небіжчиків, вшановування предків. Либонь, це пов’язано і з тим, що в цю пору починає цвісти жито, а за давніми народними віруваннями, у час цвітіння хлібних злаків прокидаються померлі предки. А вони, за стародавніми віруваннями, то постійні охоронці свого роду, його покровителі, які здатні впливати на врожаї і допомагати в усіх хліборобських справах своїм нащадкам. У Зелену суботу здавна існував звичай поминати самогубців, усіх, хто загинув у невідомих краях, хто пропав безвісти. Хоч Трійця — це своєрідні проводи весни й зустріч літа, наші предки спостерегли, що можливі в цю пору певні погодні аномалії й застерігали: “Прийшов Святий Дух — берись за кожух”. Або “До Святого Духа не кидай кожуха, а по Святому Дусі — в тім самім кожусі”. Тож нинішній прохолодний травень, як бачимо, не виняток. Та все ж сподіваймося на літо, літепло, тепло, яке ось-ось запанує над зеленим світом. Валентина ШТИНЬКО.
