Нещодавно група працівників ЗМІ України брала участь у журналістському форумі Україна—Туреччина...
Нещодавно група працівників ЗМІ України брала участь у журналістському форумі Україна—Туреччина. Його організаторами стали почесний консул України в Анталії Айхан Сарач, посольство України в Туреччині, прес-служба Міністерства закордонних справ України, муніципалітет міста Анталії, судноплавна компанія “Укрферрі”, прес-центр Асоціації судновласників України, турфірми “Юная Тур”, “Укрферрі” та “Укрферрі Тур”. Мета форуму — висвітлення економічного співробітництва двох сусідніх держав, пам’яток культури Середземноморського узбережжя Туреччини і її столиці — Стамбула.
ЧОМУ МОРЕ НАЗВАЛИ ЧОРНИМ Ця захоплююча подорож для українських журналістів розпочалась з короткої прес-конференції. Генеральний консул Туреччини в Одесі Яшар Пинар тепло привітав пишучу братію, коротко розповів про досягнення своєї країни, зокрема в туристичній галузі. Адже вона приносить в державну казну найбільший прибуток. Скажімо, торік він становив 14 мільярдів доларів. “Ми хочемо, щоб про нашу країну,— сказав Яшар Пинар,— знало якомога більше українців. Ми хочемо розширювати співробітництво з Україною. Адже нас розділяє лише Чорне море. Думаю, журналісти у цю справу можуть зробити вагомий внесок”. Опівночі, 17 квітня, теплохід “Каледонія”, на борту якого крім журналістів знаходилась ще добра сотня пасажирів (в основному “човники”), відшвартувався від причалу одеського морвокзалу. Маяк ще довго підморгував відпливаючим. Ніч пройшла в каютній задусі, проте при тихому морі. На ранок “Каледонію” почало стиха гойдати. Море вкрилося білими бурунцями — передвісниками бурі. А незабаром розпочався справжнісінький шторм. Шість балів при боковому вітрі це, я вам скажу, не жарти. Півкоманди журналістів одразу звалила “морська хвороба”. Одні могли лише лежати (хоча втриматись на вузенькому ліжку в каюті було майже неможливо), інших, зокрема й автора цих рядків, рятувала палуба. Правда, температура повітря тут не перевищувала 10 градусів за Цельсієм, і щоб не замерзнути, довелося натягати на себе кілька одіял. Зізнаюсь, були моменти, коли здавалось, що ми ніколи не дістанемося турецького берега. А колега з газети “День” Клара Гудзик навіть прикинула, що протриматись у цьому морі можна хіба хвилин десять. Жарт був сумним. Недільного надвечір’я стало зрозуміло, чому море назвали Чорним: коли на “Каледонію” налітала чергова хвиля і вона провалювалась у безодню, остання була схожа на розплавлений свинець. Зловісний колір. Від цієї картини ставало моторошно. Залишалось одне: молитися і кликати на поміч усіх святих. Та навіть у штормовому морі трапляються чудеса. У сірому надвечір’ї появились дельфіни. Їх було три пари. Парами, як на параді, вони пливли поруч з теплоходом з півгодини, ніби граючись на височенних хвилях. На душі полегшало. “В разі чого,— подумалось,— “рятувальники” поруч”. Штормило ще ніч. І лише у понеділок вранці при підході до Босфора море заспокоїлось. МІСТО, ЯКЕ РОЗТАШОВАНЕ НА ДВОХ КОНТИНЕНТАХ Коли “Каледонія” ввійшла у Босфор, ми зрозуміли: за випробування штормовим морем нас винагороджено дивовижною красою, що постала перед очима журналістів. Обидва береги Стамбула — і європейський, і азійський — були всуціль вкриті дивовижним рожево-бузковим квітом. Треба віддати належне турецьким митникам: за якихось півгодини ми отримали візи і могли спокійно вирушати до міста. Згідно з робочою програмою журналістам на знайомство зі Стамбулом давалось небагато часу. І перш за все нас чекали губернатор та мер міста, а також в Організації Чорноморського економічного співробітництва, штаб-квартира якої знаходиться від дня заснування ОЧЕС саме в Стамбулі. Щоб усюди встигнути, довелося розділитись на дві групи: журналісти телебачення поїхали до губернатора та мера, газетярі вирушили в штаб-квартиру ОЧЕС. Тут нас радо вітали Генеральний секретар Валерій Чечелашвілі та Генеральний консул України в Стамбулі, представник України при ОЧЕС Микола Кириченко. На свої численні запитання журналісти отримали детальні відповіді про діяльність цієї організації та її можливості. Якщо у когось з волинських підприємців виникне бажання налагодити економічні зв’язки з турецькими бізнесменами, співробітники ОЧЕС з радістю допоможуть. Їх координати — у редакції газети “Волинь”. А тепер про Стамбул. За своє журналістське життя довелося побувати в багатьох країнах світу, милуватись красою їх міст. Але такого прекрасного мегаполіса бачити не доводилося. Офіційно в Стамбулі проживає 14 мільйонів чоловік. Але, можливо, й усі 17. Місто, у якому за тисячоліття його існування змінилося кілька релігій, яке говорило на декількох мовах, залишається і сьогодні казково загадковим. Справжнє архітектурне чудо Стамбула — храм Святої Софії, зведений у 537 році. Коли християнство було згодом витіснене ісламом, храм Святої Софії не знищили, а добудували мінарети і переробили в мечеть. Стіни храму розписали сюжетами із Корану. Тепер тут музей. На одному з семи пагорбів Стамбула підноситься у височінь мечеть султана Сулеймана. Велична споруда вражає своєю красою. Небо ніби пронизує чотири шпилі мінаретів. Тиша у внутрішньому дворику — саду. Тут знаходиться мавзолей Сулеймана і його дружини, знаменитої Роксолани. Його ще називали Сулейманом-Законодавцем. Він був правителем, якого дуже любили у народі, тим самим султаном, чиє серце полонила волелюбна українка з Рогатина Анастасія Лісовська. Турки воліють не згадувати цю сторінку в історії своєї країни. Як зауважив наш гід, саме син Роксолани Селім призвів до початку занепаду Османської імперії. Ми з ним не сперечались: туркам видніше, хто і чого вартує в їх історії. На жаль, час для знайомств зі Стамбулом був обмежений. Але навіть те, що вдалося побачити, вразило і залишило в душі у кожного відчуття фантастично прекрасного. Ввечері ми залишили Стамбул. Попереду — нічний автобусний марш-кидок через гори на південь, до Анталії. А це майже 800 кілометрів. Раїса КОЗАЧУК. Луцьк—Стамбул—Анталія—Луцьк. Закінчення буде.
