СОВЄТИ ПІШЛИ, А ПОРЯДКИ ЗАЛИШИЛИСЬ

“Совєти прийшли і пішли, а ми залишились”,— пожартував голова правління Горохівської райспоживспілки Іван Пасічник, коли я запитав у нього про кооперативну власність, якою володіла споживча спілка району за СРСР і якою володіє вона нині. А призвідкою для цієї розмови став лист голови будинкової ради мешканців будинку № 31 на вулиці Шевченка в Горохові Валерія Білоуса, оскільки дім цей теж був, а частково ще й досі є власністю спілки.
Розташований на стикові магістральної вулиці Луцької (саме нею проліг через місто транспортний “коридор” між Луцьком та Львовом, а також Іваничами, Нововолинськом, Володимиром-Волинським) та центральною в місті вулицею Шевченка, дім цей привертає увагу насамперед занедбаним зовнішнім виглядом. А ще тим, що в цокольній частині приміщення розміщено два торгових підприємства. “Будинок, в якому знаходиться два магазини і вісім квартир,— написав Валерій Білоус у листі до редакції,— вимагає термінового ремонту даху, зовнішнього облицювання стін, ремонту водопровідної системи в підвальній частині. На неодноразові впродовж восьми років звертання до голови Горохівського міського споживчого товариства М. Г. Луговської та голови правління райспоживспілки І. М. Пасічника ми одержували такі ж неодноразові запевнення, що ремонт буде проведений. Але “віз і нині там”. Чому той “віз” досі не зрушив з місця, роз’яснила коротка фраза Івана Пасічника: “Ми продали їм квартири, то хай собі тепер роблять”.
Перипетії з будинком, про який мова, почалися близько десяти літ тому. Про це свідчать і документи, що їх одержав я від Білоуса, як додаток до листа. З них випливає, що найпершою спонукою до виходу з-під залежності від райспоживспілки у вирішенні своїх житлово-побутових проблем стало украй незадовільне їх розв’язання тою ж райспоживспілкою, яка на безплатну приватизацію квартир не погодилась. На це, а також на те, що взимку будинок зовсім не опалювався, і вказувала колективна скарга його мешканців, надіслана Волинській облдержадміністрації та обласній раді народних депутатів у серпні—вересні 1995 року. На неї Горохівська районна рада й відповіла, що рекомендовано правлінню райспоживспілки до 1 листопада провести газифікацію будинку. А облспоживспілка в офіційній відповіді сповістила квартиронаймачів, що правління Горохівської райспоживспілки профінансує в основному роботи по будівництву газопроводу низького тиску. Однак усі ті плани і наміри залишилися нереалізованими і в році наступному. У черговій відписці райдержадміністрації, яку було надіслано у відповідь на чергову скаргу горохівчан у держадміністрацію області, ішлося вже чомусь не про причини невиконання райспоживспілкою обіцяної газифікації, а про те, що “мешканці даних квартир претензій до споживчого товариства не мають”.
Можна тільки здогадуватися, чому це раптом, рятуючись від холоду в квартирах хто як може, мешканці будинку не тільки запевнили вище начальство, що задоволені таким-от існуванням, а й начебто письмово це підтвердили. Зокрема, на такий ось досить дивний факт вказує доповідна записка управління житлово-комунального господарства облдержадміністрації, надіслана в лютому 1996 року на ім’я одного з тодішніх заступників голови облдержадміністрації, ставлячи на обіцяному вирішенні проблеми крапку.
Мешканцям будинку нічого не залишалося, як вирішувати свої проблеми власними силами. Вони і проект на газифікацію будинку виготовили, і закупили труби, лічильники та крани, і викопали траншею для газопроводу та оплатили підключення будинку до мережі газопостачання. А ще провели поточний ремонт даху, замінили, оскільки виникла в тому крайня потреба, силовий електрокабель, котрим будинок було підключено до електромережі. І дозволили усім цим скористатися розташованим під одним дахом магазинам. Відтак укотре звернулися до правління райспоживспілки з проханням дати нарешті дозвіл на приватизацію квартир.
Найпростіше, що є очевидним, і найсправедливіше, оскільки ідеться про кооперативну власність, цю проблему можна було розв’язати, передавши будинок у житловий фонд міста, після чого мешканці квартир одержали б згідно із чинним законодавством право на безплатну їх приватизацію. Саме так, до речі, зробили дещо пізніше (про це поінформував у розмові зі мною Іван Пасічник) з багатоквартирним житловим будинком № 8 на вулиці Луцькій.
Але то було вже пізніше. Тоді ж, у 1998 році, рада райспоживспілки на своїх зборах постановила увесь споруджений за кошти пайовиків району житловий фонд оцінити і поставити на продаж. Ось в цьому зв’язку й виникли суперечності, які існують дотепер і які спонукали врешті-решт Валерія Білоуса звернутися до редакції. Найбільше ж непорозуміння викликав надто вже якийсь непослідовний, на його думку, а в чомусь і суб’єктивний підхід до самої оцінки квартир.
Підтверджують це і рядки з постанови згаданих зборів, котра узаконює, так би мовити, продаж квартир для працівників споживчої кооперації за пільговими цінами, а для тих, хто, живучи в цих квартирах, у споживчій кооперації не працює,— за цінами домовленості. Кооперативна власність, яка створювалася коштами пайовиків, стала предметом своєрідних спекулятивних маніпуляцій, внаслідок яких для “своїх” перетворювалася на приватну майже за символічну суму, а “чужі”, хоч такі ж пайовики, як і “свої”, мусили за неї платити значні суми. Протест прокуратури району, що вимагав скасувати постанову цих зборів як незаконну, впливу ні на кого, схоже на те, не справив, оскільки законами у нас мало не кожен вже обертає так, як йому вигідно. Ніхто не може толком пояснити, чому одна ціна житла (500 гривень за квартиру) встановлювалася для багатоквартирного будинку № 2 на вулиці Сокальській, і зовсім інша — для будинку № 31 на вулиці Шевченка (для “своїх” квартира тут коштувала 2400, для “чужих” — 4800 гривень). Тим паче, що будинки приблизно однакового, сказав Білоус, віку і доглядом за ними та ремонтом райспоживспілка однаково не займалась.
Здається, кожному зрозуміло, що, маючи у цокольній частині будинку № 31 на вулиці Шевченка два магазини, райспоживспілка мусила би оплатити мешканцям цього будинку хоч частину витрат, понесених ними у зв’язку із названими вище роботами. Коли ж не про платню, а про звичайну людяність вести мову, мусила б здійснити зовнішній ремонт. Але “віз”, як у листі говориться, і нині там. Хоч Валерій Білоус, наприклад, упевнений: продаючи квартири в будинку № 31, райспоживспілка фактично повертає собі всю залишкову балансову вартість будинку. Коли ж так, то складається ситуація, що вже й цокольною частиною приміщення, де магазини, вона користується невідомо на яких правах. На фоні такого от несподіваного повороту в цій ситуації слова Пасічника про те, що “совєти пішли, а ми залишились”, мимоволі набувають якоїсь двозначності.
Петро БОЯРЧУК.