ЙОМУ ВІДКРИЛОСЯ НЕБО - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.41 € 32.34

ЙОМУ ВІДКРИЛОСЯ НЕБО

Про о. Василя Шаха пам’ятають і через 10 літ після його смерті не лише тому, що він 42 роки прослужив на одній парафії...

Коли 10 років тому гожого травневого дня отця Василя Шаха провадили в останню дорогу, навіть птахи замовкли, сторожко дослухаючись до невтішного голосіння церковних дзвонів. Труну парафіяни несли на руках, а діти стелили йому шлях пелюстками весняних квітів. Такий до болю знайомий шлях! Адже прослужив о. Василь на одній парафії у с. Прилуцькому, що у Ківерцівському районі, 42 роки!
Втім, справа не лише у справді вражаючій цифрі, справа у масштабі особистості, пам’ять про яку свято бережуть не тільки рідні.


1. „ШАХИНЯ” ІЗ РОДУ НОВИЦЬКИХ
Є у Луцьку над Сапалаївкою непримітний дім, що потопає у зелені, різнобарв’ї тюльпанів і конвалій. Потрапити у такий дім — мрія для журналіста, адже він перенаселений спогадами, і кожна річ тут — чи то іконка, чи стара фотографія, чи книга — моментально обростають цікавими історіями, спогадами, цілими новелами із життя.
А живе у тому домі справжня “Шахиня”, так у молодості друзі жартома називали Віру Юріївну, обігруючи прізвище чоловіка, вдова митрофорного протоієрея Василя Шаха. Літа, хвороби та пережите даються взнаки і лоцманом у морі спогадів Віра Юріївна доручає бути дочці, Ангеліні Василівні, котра не раз із дитинства слухала й всотувала у себе родинні перекази та історії.
Переглядаючи сімейний альбом, я натрапила на знайоме обличчя. Помітивши моє зацікавлення, господиня стверджує:
— Так, ви не помилилися, то відомий телеведучий програми “Вікно в Америку” Славко Новицький, мій двоюрідний брат. Я рано залишилася сиротою і виховувалася в родині дідуся, торчинського священика о. Володимира Новицького, який там був на парафії з 1918 по 1942 рік. Особливу шану серед людей він мав ще й тому, що троє із чотирьох його синів також стали священиками, продовжуючи майже 300-літню сімейну традицію. Славко (Святослав) — син Олександра, котрий у 1965 році був хіротонізований у США на єпископа.
Уся родина Новицьких брала найактивнішу участь у “Просвіті”, різних національно-патріотичних заходах, тому після вересня 1939 року потрапила до розряду тих, на кого радянська влада дивилася косо й воліла бачити у сибірській тайзі. У 1940 році вони, на щастя, були у Варшаві, де здобували освіту. Далі були Австрія, Німеччина, Франція, Канада, аж поки Славко Новицький не обізвався до співвітчизників своїм “Вікном в Америку”, а також вражаючим документальним фільмом “Жнива розпачу” про голодомор в Україні 1932—33 р.р.
До речі, попри свої світські інтереси, Святослав має чин протодиякона і по неділях виконує служіння в соборі Святого апостола Андрія Первозваного Вашингтонської митрополітарної округи. Але то вже інша, також вельми цікава історія, ми ж просимо Віру Юріївну пригадати своє перше знайомство із отцем Василем.
— Очі... Якісь незвичайні, з пронизливо-жагучим, допитливим поглядом, — ото і все, що мені запам’яталося від випадкової зустрічі біля собору: разом давали милостиню жебракові, — пригадує жінка.
— Коли приїхали свати, мені заледве виповнилося 15 літ і я пообіцяла тітонці (її у Казахстан вивезли ще “перші совєти”), що й дивитися на хлопців не буду, а тут — заміж! І дідусь тяжко хворий, на смертному одрі, і війна у світі така страшна, і поради нема в кого спитати... Вибігла я надвір, впала навколішки й почала молитися... А небо таке чисте, зоряне, місячне... І раптом я відчула, що й на душі у мене стало якось світло, і я вирішила, що скажу своєму незнаному нареченому “так”. Дідусь, коли почув, то заплакав. Мабуть, передчував свій кінець і не хотів зоставляти мене в цьому світі самотньою. Він ще встиг поблагословити нас із Василем і відійшов на п’ятий день після нашого весілля, звільнивши молодому парафію.
2. У КОЖНОГО СВОЯ ГОЛГОФА
У державному архіві Волинської області збереглися скупі документи, котрі мовою об’єктивного факту означують віхи нелегкої долі неординарної, талановитої людини, о. Василя Шаха. Цікаво, що ці документи вже стали об’єктом вивчення істориків, зокрема випускник історичного факультету ВДУ ім. Лесі Українки Володимир Підгайко написав цікаве дослідження “Видатний священик Волині”.
Отець Василь Шах був одним із найздібніших учнів пастирсько-богословських курсів УАПЦ, які з ініціативи владики Полікарпа Сікорського було відкрито у грудні 1942 року в Луцьку при Свято-Троїцькому соборі. Ще до закінчення навчання був висвячений у дияконський сан і мусив поспішати з одруженням, щоб стати священиком... Таке було його покликання — служити Господу і людям.
У війну разом із юною матушкою відкрили в Торчині школу для дітей і навчали їх так, що потім вони успішно склали іспити вже радянським учителям. А ще молодий священик врятував головну святиню спопелілого внаслідок боїв храму — святий антимінс, що являє собою зашиті в тканину часточки святих мощей. Без антимінса не дозволено відправляти службу Божу. Протягом усієї окупації пастир зберігав святиню в себе на грудях.
І хоч війна відкотилася на Захід, головні випробування для родини Шахів лише розпочиналися. У різдвяну ніч 1945 року дотла згоріла священича оселя. Довелося будувати дім, з якого потім їх із немовлям на руках буквально вигнали, перевівши на іншу парафію у с. Коршів за указом тодішнього єпископа, котрий служив не Богові, а атеїстичній владі. Дарма, що люди заступалися, просили залишити “свого” священика, з яким пережили окупацію, відбудовували зруйнований храм. Під клопотанням підписалося 700 парафіян!
Та попри життєві негаразди, вони обоє були спраглі знань, а Віра мала таємну мрію: стати лікарем. Тому при першій же нагоді вступила до медучилища. Ставлення до неї, хоч мала незаперечні успіхи у навчанні, було дуже упереджене: попадя. Це й перешкодило здобути вищу освіту, хоч училище закінчила на відмінно і потрапила до розряду “п’ятипроцентників”, тих, хто мав право навчатися у вузі без іспитів. А скільки разів викликали “в органи” й пропонували найпрестижнішу роботу, якщо вплине на чоловіка, щоб той зрікся сану.
Якось о. Василя у черговий раз викликали й пригрозили, що позбавлять парафії й пустять по світу з торбами.
— На все воля Божа, — відповів о. Василь. — Значить, буду просити милостиню й упевнений, що люди подадуть своєму священикові. А коли зраджу Бога, відречуся, то плюватимуть вслід.
На жаль, о. Василь зазнав несправедливих утисків не тільки світської, а й духовної влади, зокрема від єпископа Панкратія, який у 1948—1952 роках керував Волинською єпархією. Владика часто любив повторювати, що став єпископом тільки завдяки радянській владі. Він переслідував багатьох священиків, котрі належали раніше до УАПЦ.
3. „ЦИГАНСЬКИЙ” СВЯЩЕНИК
Донька о. Василя Ангеліна розповіла зворушливу історію про те, як на проводи до могили батька, що біля церкви у селі Прилуцькому, у пошанівку підійшла циганська родина.
— То був наш, циганський священик, — мовив один із них.
На здивоване запитання доньки, чому ж “циганський”, їй пояснили:
— Добрий був, ніколІи нікому не відмовив, не боявся в хаті цигана залишити самого... Він і вінчав нас, і дітей хрестив, і в останній путь провадив. Наш був, циганський...
І пригадалося Ангеліні Василівні дитинство у більш ніж скромній приходській хатині, де, проте, міг розраховувати на гостинність і прихисток і несподіваний гість, і сільський блаженний, і сирота. З їхнього дому ніхто не виходив голодним: таке було неписане правило. Оскільки мама працювала фельдшером і часто ходила і їздила на виклики, то батько міг сам замінити її у будь-якій хатній справі. Сам шив облачення, щоб зайве не тратити церковних, а власне — людських грошей. І слухати не хотів про відпустку.
А ось як згадує про о. Василя його багатолітній парафіянин Сергій Семенович Кондратюк:
— Моє дитинство пройшло на хуторі за Бугом. Церква далеко, ходили туди рідко. Коли помер дід, привезли звідкись “руського” священика, щоб похоронив, а він із воза не зліз, доки йому не заплатили, бо боявся, що бідні і грошей не мають. Потім нас вивезли на Херсонщину і там теж чомусь траплялися не священики, а попи.
Все перевернулося у мені після знайомства з о. Василем. Відслуживши в армії у 1956 році, я приїхав на Волинь, одружився. Теща настоює: “Треба звінчатися”. Ну треба, то треба. А тут саме на Водохреще прийшов священик кропити хату і зайшла мова про вінчання. А я одразу питаю, скільки то буде коштувати, бо, окрім гімнастерки, тої, що на мені, не маю що дати. А отець Василь усміхнувся, якось по-батьківськи обняв мене за плечі й каже:
— Синку, не хвилюйся, я тебе так звінчаю! То вже потім Сергій Семенович довідався, що о. Василь був старший за нього всього на десять літ. Але за порадою до нього йшли і старші, й молодші. Й не було випадку, щоб не вислухав, не знайшов способу допомогти, розрадити.
— То була людина з великої букви, таких рідко можна зустріти, — підсумовує чоловік свої спогади, після яких по-особливому сприймається здавалося б, сухий перелік церковних відзнак о. Василя Шаха: від наперсного хреста до митри... У 1990 р. він був удостоєний унікального права звершувати Божественну літургію при відкритих Царських вратах аж до Херувимської пісні...
Нині настоятелем церкви Святого Іоанна Хрестителя у Прилуцькому, якій о. Василь Шах віддав 40 років свого життя, служить ось уже десять літ також о. Василь (Мураль), продовжуючи засівати неозору духовну ниву, на якій так невтомно працював його попередник. А стежка людської пам’яті, стежка до могили о. Василя під яблунькою, котру він посадив власноручно, не заростає.
Валентина ШТИНЬКО.