ХУТОРЯНИ

2. НА ТОМУ МІСЦІ, ДЕ ХАЗЯЙНУВАВ ДІД
Якщо розвал Союзу позначився негативно на економіці України — багато підприємств, що працювали на промисловість «неосяжних просторів», як кажуть, лягли на дно, то цей негатив якоюсь мірою обернувся плюсом для села. Мається на увазі його демографічна ситуація: люди, яких у свій час підхопила хвиля урбанізації, повернулися до рідних місць.
Для Ратнівського району таким плюсом було й те, що «втратив свою розкішність», як висловився голова Самарівської сільської ради Микола Штик, кордон. Все жорсткіші порядки почали наводити білоруси, і волиняни вже не почуваються там, як у себе вдома, як це було колись.
— Хоч в інтересах білорусів, — говорить Микола Васильович, — щоб наші люди їхали до них. Зокрема, в сільську місцевість. Там без українців і не виорють, і не посіють, і не зберуть, оскільки в селах — порожньо...
Така зворотна хвиля послужила тому, що на території Самарівської сільської ради зараз проживає 2520 чоловік. Число мешканців зростає. А колишній хутір Козовата вже став окремим населеним пунктом — тут 35 дворів, 76 мешканців. Відроджується і хутір Крива Нива, де зараз живе 41 чоловік, з них троє немовлят. До речі, 20—30 років тому з цього хутора в Самарівську школу ходило тридцять учнів. А в середині вісімдесятих хутір настільки спорожнів, що тут була лише одна дитина шкільного віку. Зате першого вересня цього року набереться до десятка хлопчиків та дівчаток, які попрямують з портфеликами в Самари. А є діти — є перспектива.
Доля Надії Коляди (в дівоцтві — Корнелюк), з якою ми зустрілися на хуторі Крива Нива, могла скластися зовсім по-іншому. Адже після закінчення школи вона подалась до Луцька, як і багато її ровесників. Там вчилася на шовковому комбінаті, освоювала професію ткалі. Там і майбутнього свого чоловіка Михайла зустріла. Хлопець з Горохівського району приїжджав до своїх сестер, які навчалися разом з Надією. Поженилися вони в 1987 році, і вже тоді вирішили, що найкраще буде їм починати подружнє життя біля батьків, — «де є за що зачепитися».
– Якийсь час, — розповідає Надія, — ми жили у моїх батьків — це неподалік від Кривої Ниви — на хуторі Сосново. А через рік почули, що непогано молодим сім’ям в селі Пружани Кобринського району. І самі подались туди. Чоловік пас худобу в радгоспі, я працювала дояркою. Навіть квартиру таку-сяку мали. Але доля по-іншому повернула. Коли помер батько, то моя мати покликала нас до себе на хутір. А потім, коли спорожнів будинок діда й баби на хуторі Крива Нива, то ми перебрались сюди.
Зараз у подружжя Коляди росте четверо дітей. Дві дочки і два сини: від третьокласника — до учня випускного класу. Стареньку хатину вони добудували, трохи осучаснили. Правда, ця добудова нелегко дається, бо коли в сім’ї четверо дітей, то зайвої копійки нема. Живуть же із свого господарства. Але, як висловилась жінка, нема що грішити — «аби не гірше».
— Головне, що в сім’ї злагода, є порада і розрада, — каже Надія.
І за цим лаконічним — дуже багато...
Поряд із обійстям Надії та Михайла Коляди ще одна сім’я живе — Кортелісців. Це наймолодша подружня пара на хуторі Крива Нива, яка перебралась теж у дідівську хату із Самарів. Правда, вони навозили лісу на хутір Забріддя, який, по суті, вже з’єднався з Самарами. Будуть будуватись там, де комфортніше, — є і газ, і дорога з твердим покриттям.
А ось ще один хуторянин Василь Онищук сподівається, що газифікують колись і Криву Ниву. Він ніколи не покидав свого хутора. Так сталося, що його батьки розлучились: мати їздила на сезонні роботи в Росію — там заміж вийшла, в батька є своя друга сім’я в Самарах. А Василь виріс при бабі Ользі. Женився на хутірській дівчині. І тішиться баба Ольга, що «не зведеться дідівське місце».
Ще й сьогодні неважко уявити, яка хатинка з маленькими вікнами стояла колись на хуторі. Внук «пересипав» її і збудував зграбненький, затишний будиночок для баби. А новішу хату, вже повоєнну, так розбудував, що за цегляною кладкою і не видно, що вона дерев’яна.
— А як витримав ваш дід натиск, коли всіх хуторян переселяли в села? — запитую Василя.
– Мій дід був ветераном війни, то, мабуть, трохи уваги мав, — каже молодий чоловік. — «Не наїжджали» на нього. Так і залишилась хата на хуторі.
А з приводу життя на хуторі, Василь каже:
– Для мене кращого місця нема. Мабуть, тому, що я ніколи надовго і не покидав свого хутора — хіба на який день-два в Білорусію їздив. Тут все поряд — город за сто метрів, довкруг сінокіс. Є садок і ставок. Зараз я телят тримаю — треба накосити трави, то це без проблем.
Після школи Василь Онищук одинадцять років працював в радгоспі «Самарівський». І вже не лише старше покоління, а й ось такі молоді люди, як цей чоловік, можуть порівняти, як жилося в колгоспах (чи радгоспах) і як тепер, коли можна індивідуально господарювати.
– Я сам собі хазяїн — як рішив, так і зробив, — каже чоловік.
І, видно, непогані рішення приймає — раз може із свого господарства прогодувати дітей (а їх у нього троє) та ще й будівництвом займатись. Василь пам’ятає свій хутір і в той час, коли він був «більший, веселіший», і коли зовсім занепадав. Зараз тішиться, що молодь повертається до рідних місць, що Крива Нива набирає, як кажуть, другого дихання. У Василя Онищука в хаті навіть гаряча вода є. І про сауну він вже думає.
Одна незручність — на такому великому хуторі нема телефону. Виручали б «мобілки», але «не тягнуть» — не покрита, на жаль, ця територія сотовим зв’язком. Надія на те, що проводитимуть телефон на прикордонний пост, то, може, і хутір телефонізують.
Дуже прикро буває, коли бачиш, як у селах спиваються молоді люди. І тоді вже чоловікам не до женячки. А якщо й женяться, то від п’яних чоловіків, батьків тільки страждають жінки і діти. Тому-то особливо приємним було знайомство з таким хазяїном, як Василь. Відчувалось, що живе він турботами про свою сім’ю. І спромігся навіть власними силами дорогу до траси підремонтувати, щоб його школярикам не доводилось багнюку місити, йдучи до школи в Самари.
Василь не пам’ятає, як хазяйнував його дід. Від баби Ольги знає, що було біля хати 27 соток, і дід умудрявся тут ще й сівозміни дотримуватись. Тож тепер, коли дефіциту з землею нема, сам Бог велів скористатись цим і бути справді господарем на ній.
Мабуть, треба мати особливу натуру, особливий склад душі, щоб так прив’язатися до хутора. І «половинку» таку ж знайти — дружина Василя — Галя — теж хуторянка. Колись пробувала торгувати — їздила по базарах. А народивши свою найменшеньку доньку Маринку, якій всього три місяці, вона відчула, наскільки домашня, наскільки подобається їй бути просто домогосподаркою. І вже найстарша їхня дочка Наталка, яка в цьому році піде в одинадцятий клас, теж не уявляє свого життя без хутора Крива Нива. Звичайно, є в дівчини плани — хочеться їй після школи стати студенткою. Але, де б вона не була, завжди вертатиметься сюди, де по-особливому співають птахи і шумлять берези.
Катерина ЗУБЧУК.
Фото Володимира ЛУК’ЯНЧУКА.
На фото: Подружжя Василь і Галина Оніщуки – ось така хутірська ідилія.