Пам’ятаєте казочку про Козу-дерезу? Злюща була та казкова коза, підступна. Насправді ж то миле, лагідне, розумне і віддане людині створіння. Так вважає лучанка Олена Семенівна Пахолюк. А вона, повірте, добре знає характер цих тварин, бо ж уже 18 років розводить їх.
Пам’ятаєте казочку про Козу-дерезу? Злюща була та казкова коза, підступна. Насправді ж то миле, лагідне, розумне і віддане людині створіння. Так вважає лучанка Олена Семенівна Пахолюк. А вона, повірте, добре знає характер цих тварин, бо ж уже 18 років розводить їх. Її кізки слухняні, як діти. Скаже Олена Семенівна: «Пішли, мої любі, додому», — йдуть. І підганяти не треба. Часто можна бачити таку картину. Іде попереду, наче командир, Олена Семенівна, а за нею підтюпцем її «військо». Кожна кізка знає своє ім’я. І відгукується на нього. Розумного козлика Хепіка вподобав місцевий кіноаматор Борис Ревенко і зняв про нього фільм, який зайняв перше місце серед любительських стрічок в Україні, а в Росії отримав приз глядацьких симпатій. Без кіз, без спілкування з ними, а водночас і з природою колишня вчителька математики, а нині пенсіонерка Олена Семенівна, не уявляє свого життя. – У 1986 році мої кізки особливо пожадливо їли траву чорнобиль, — розповідає жінка. — Я вже потім прочитала, що вона виводить радіацію. А ці тварини, виявляється, інтуїтивно відчували, що це ліки, які їм допоможуть. Обзавівшись козами, жінка вже давно забула про свої болячки. По-перше, ніколи хворіти, бо ж треба ходити біля козячого гурту. А, по-друге, п’є цілюще молоко. Воно, вважає, поставило на ноги і її матір. Після інсульту 85-річна жінка була неходячою, зовсім слабкою. «Хочеш, щоб мама ще трохи прожила, давай щодня по півлітра козиного молока», — порадила якось одна з сусідок. Так Олена Семенівна завела козу. Привезла її з Голоб, від чоловікової сестри. Тварину збиралися різати, а вона її випросила. За це чорно-біла, напівпухова красуня служила їй віддано. Доїлася непогано. Та й щороку приводила щонайменше по двоє козенят. Попивши молока, мама поздоровшала, зміцніла, стала сідати, а згодом й ходити. Та й чоловікове здоров’я поліпшилось після того, як став пити молоко. А скільки луцьких діток вигодували кози Олени Семенівни! Цілюще молочко допомогло їм зміцніти, вирости. Сподобалося воно й німцеві Вільфреду, якого зацікавило небачене видовище: жінка причалювала човном до берега і в нього, наче по команді, одна за одною заходили кози, не розбігалися, а чекали своєї черги. Так зав’язалося знайомство. Відтепер, коли приїжджає до Луцька, гість з Німеччини заходить до гостинної хати Олени Семенівни. Поп’є козячого молочка, поспілкується з господинею, котра вразила його ще й своєю людяністю, безкорисливістю і щирістю. Дізнавшись, що у чоловіка, який привіз на Волинь гуманітарну допомогу, вкрали автобус, особисті речі і усі гроші, — в душевному пориві виклала на стіл усю свою скромну вчительську пенсію. Зараз Олена Семенівна має 25 кіз, а були роки, що їх тримала й більше. Торік, скажімо, 56. Дехто, бачачи жінку з козячим гуртом на лугу біля Стиру, дивується: навіщо стільки тримати? Вистачило б кількох кіз. Подібне подумала і я. І, наче прочитавши мої думки, жінка сказала: «Люблю цих розумних створінь. Ріжу тільки у випадках, коли тварина прихворіла. Кізок намагаюся продавати». Своє стадо жінка випасає переважно на острові, куди добираються човником. Там соковитіша трава, менше сміття. Минулої осені перекинулася посеред річки. Причім так, що опинилася під човном разом з козою. У таких випадках люди думають, як би врятувати своє життя, а Олена Семенівна намагалася врятувати кізку, яка рогами зачепилась за перекладину і ніяк не могла вибратись. Зараз Олена Семенівна готується до зими. Заготовляє сіно. Косить сама, бо ж чоловік після кількох інфарктів вже не може. Але недавно знайшлися й добровільні помічники, зовсім незнайомі молоді люди, за що вдячна їм. І сусіди взимку носять картопляні лушпайки, залишки хліба. Отак і вдається утримувати своєрідну ферму, вважай, у центрі Луцька. Євгенія СОМОВА.
