ХРАМ БУДУВАЛИ УСІМ МИРОМ

Шановна редакціє «Волині»! Хвилювання охопило мене, коли прочитав ще й не публікацію, а лише заголовок «Гораймівська «неопалима купина». Адже добрий десяток років тому написав дослідження про нехай невеликий відрізок історії Гораймівки, зокрема, будівництво храму в цьому селі в 1935—37 роках, яке так нікуди і не відіслав. Прочитавши заголовок, зрозумів, що зустріну в публікації знайоме прізвище, прізвище свого дядька —Віталія Сагайдаківського, того, хто в передвоєнні часи будував храм у Гораймівці. Читачам повідомлю, що Віталій Сагайдаківський мав високий духовний чин в Канаді (який, на жаль, не пам’ятаю). Останні роки свої провів у будинку для престарілих священиків. Помер і похоронений там, у Канаді.
Рід Сагайдаківських походив із священиків. Дідуньо і батько Віталія Сагайдаківського, а також його брати Вадим і Олександр (останній має 94 роки, мешкає в містечку Корець на Рівненщині, вже геть старенький і немічний) були священиками. Сестра їх, Ольга Наумівна (тьотя Оля) живе нині в м. Костополі на Рівненщині.
Віталій Сагайдаківський, листуючись із братом Олександром, весь час запитував, як там збудований ним храм у Гораймівці? Дядько Саша був під пильним наглядом відомої служби, пройшовши через її кабінети за те, що, служачи в Сенкевичівці Горохівського району, домовився зі старостою правити службу українською мовою. Старосту (можливо, дяка, точно не пам’ятаю) забрали назавжди. Дядька відпустили, звісно, під розписку і під нагляд. Тому у листах він не міг розповісти про зруйнований атеїстами храм. Тож відповідав у своїх листах у далеку Канаду, що він “хворий” і просив не хвилювати його подібними запитаннями. Якимось дивом відповідні служби СРСР дозволили в 70-х роках Віталію Сагайдаківському відвідати Україну. Зустріч між братами відбулась у Рівному, у відповідно обладнаному готелі і, звісно, під пильним оком кадебістів. Тож відверто не поговорили. Та Віталій багато що зрозумів. Повернувшись у Канаду, він пише солідну книгу «Правди не втопити», в якій описує життя своїх предків, своєї родини, сім’ї, різню, винищення православних храмів, цілих українських сіл на Холмщині, детально описує будівництво храму в селі Городиславичі, де він служив Божу службу.
Видавши книгу в Канаді, він повідомив брата, що більше, саме через цю написану книгу, ні України, ні родичів йому вже не бачити. Так і вийшло. Та два примірники книги якось все ж потрапили на Україну ще за часів СРСР. Ця книга була і в моїх руках.
Прочитавши статтю у «Волині», почав шукати в старих паперах витяги, зроблені мною з цієї книги. Віталій Сагайдаківський пише, що в 1936 році з с. Городиславичі на Холмщині він прибув у Гораймівку. «Це Волинське Полісся, низина, ліси, сіножаті, піски, озера й річки... Гораймівка з приписними селами: Матвійки, Погулянка, Чорниж і Красна Воля, нараховувала 7500 парафіян. Гораймівська церква — це колишній громадський штихлір, що став сиротою серед пісків на краю села». Як і мало бути, молодий, але досвідчений священик свою діяльність розпочав з будівництва церкви. «Ідея побудови церкви в безнадійній (вважалась «комуністичною» — В.П.) Гораймівці полонила все моє єство», — пише автор. Далі він згадує, що «особисто обійшов багатші доми православних людей в Луцьку, Рівному, Дубно, Ковелі, Крем’янці, Володимирі, Костополі, а також об’їздив добру половину волинських церков, збираючи кошти на будівництво церкви. «Кошти збирали і парафіяни в постолах, полатаних штанях, з кавалком хліба в торбі». Є в книзі документальна згадка про жертводавців. Зокрема: «Князь Я. Радзивілл — 100 кубічних метрів смолистої сосни на бруси. Поміщики: Антон Беньковський — 20000 цегол, 5 дубів, іконостас; А. Заботін — 75 сосон на бальки, Б. Якса-Биховський — 50 сосон на крокви, Зигмунд Керн — 50 сосон на дошки, Юзеф Келмон — 70 осик на штахети для загорожі, К. Сосновський — 90 дубків на загороду».
Цікаво, що план церкви на 1000 місць робив архітектор Сергій Прокопович Тимошенко — автор і понині діючого вокзалу в м. Ковелі. Храм будували майстер Андрій Хомицький, підмайстри Степан Гільчук з Жабча і гораймівець Карпо Снітко.
Окремо згадує автор безбожника — комуніста, батька чотирьох дітей Павла Тачинського, якого за непогану платню він взяв на роботу через його бідність. Саме він виніс і встановив за 100 злотих (це, здається, тодішня ціна корови — В.П.) хрест на бані церкви. Згодом, коли прийшли «совєти», на другий же день він вже був головою сільради «з револьвером при боці». Одного дня, прийшовши до школи, він «на очах дітей зняв зі стіни хреста з розп’яттям і побив його на кавалки об поріг». Правда, добре ставлення священика до його бідної сім’ї він оцінив справедливо і врятував йому життя, попередивши, що той вже занесений в списки на арешт і розстріл. Саме завдяки йому о. Віталій залишився живим, залишивши з дружиною Гораймівку, після багатьох поневірянь добився до Канади. Сам же Павло Тачинський був «розстріляний німцями і закопаний разом з двома жидами, Янкелем і Хаїмом Копелами, біля мосту в Гораймівці в 1941 році». Ну, а радянська влада, звісно, розправилася як з жертводавцями на храм, так і з багатьма іншими селянами.
Зокрема, в 1939 році «НКВД вивезло в Казахстан мого бувшого диякона Ст. Яновського з його паніматкою Любов’ю Антонівною та з десятирічним сином Шуриком, а двох старших дітей — двадцятилітню зачинаючу поетку Ніну і вісімнадцятилітнього перспективного інженера-винахідника Федора — арештовано і посаджено в Луцьку тюрму. Загинули обоє, коли в 1941 році німецькі танки займали Луцьк. Федір був розстріляний, а Ніну енкаведисти затовкли чоботами. Про їх трагічну смерть свідчила потім Оксана Дембицька з Жабча, яка разом з ними перебувала в тюрмі, і в останньому моменті чудом врятувалася».
Про добродіїв-жертводавців Заботіна і Биковського в книзі сказано, що вони були римо-католики, зробили багато добра для села, щедро помагали бідним. Їхні маєтки годували сотні родин. Було їм по 45 років. Енкаведисти дозволили їм висповідатись. Сповідав їх автор книги. На очах у них вони розцілувалися. Наступного дня, 26 вересня («визволення» було 17 вересня — В.П.), їх розстріляли на подвір’ї Луцької тюрми.
«Кругом арешти. Пропав безвісти прот. І. Гаськевич, арештували двох вчителів, вивезли у безвість двох моїх парафіянок за те, що були в 1924 році вимушеними свідками на процесі гораймівських жидів-комуністів, у яких знайдено комуністичну літературу», — пише В. Сагайдаківський. Мабуть, варто було б згадані прізвища вписати в «Книгу пам’яті», або в книгу «Реабілітовані історією». Не впишемо — вчинимо не по совісті.
Валентин ПОЛІЩУК.
смт Любешів.