Цьогорічної весни я мав суперечку зі своєю 90-літньою матір’ю.
Цьогорічної весни я мав суперечку зі своєю 90-літньою матір’ю. З минулої осені у нас лишився шмат, так би мовити, незаміжньої землі. Сіяти озимину після Покрови було ризиковано. Хоча голова місцевого сільгосппідприємства “Рать” Віктор Шумський мене справедливо покартав, бо саме пізні посіви пшениць за сприятливої торішньої осені виявились найблагодатнішими. А наша земля чекала весни. Той же Віктор Шумський допоміг частину її засіяти яриною. А ще клаптик поля мама тримала в резерві. То хотіла його для матушки віддати під цукрові буряки, то швагро мав намір посіяти вику для кіз, та найбільше мама чомусь марила, щоб на тому полі росло просо. А вийшло ні те, ні се. Часом дівка довго перебирає парубками, і зостається незаміжньою. Так і з землею нашою сталося. Несподівано мама мене заспокоїла: — Не треба нічого сіяти — хай буде паранина. Колись так робили. Землі також треба відпочити. А восени, як дасть Бог, до Покрови посіємо на зиму пшеницю.
