Закриваючи школу, вбиваємо село - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.69 € 30.01
Закриваючи школу, вбиваємо село

Волинь-нова

Закриваючи школу, вбиваємо село

Один день із народним депутатом України Іриною Констанкевич


Валентина СЕРГІЄНКО


 


Сьома ранку. Ірина Мирославівна телефонує водієві й цікавиться, чи не запізнюємося? Ні, ми вже зустрілися і прямуємо на околицю Луцька. Із воріт будинку виходить тендітна вродлива жінка, їй услід печально дивиться домашній улюбленець–пес, явно невдоволений, що господиня так рано пішла з дому.


Мабуть, залишився без сніданку, — висловлюю жартівливе припущення, доки Ірина Мирославівна, привітавшись, умощується на сидінні.


Вгадали, — відповідає, — але він вдома не сам, зараз буде йому миска теплої їжі.



Дякую, що село таке небайдуже! Ця поїздка у райони не була запланована. Але ваш лист зворушив мене, — сказала, звертаючись до присутніх, Ірина Констанкевич.



 


А ми вже мчимо. Думалося — у передзим’я, бо довкола обласного центру минулої п’ятниці снігом ще й не пахло, а з’ясувалося — у справжню зиму. Із наближенням до Любешівщини вже біліло до самого обрію: узбіччя дороги, поля, заплави, ліси… Хотілося назавше закарбувати в душі цей неймовірний чар першого снігу. Із глибин пам’яті вперто просилися на вуста давно колись написані й уже призабуті рядки:


Білі хутра снігів одягають натурниці-сосни,


В білі хутра вітри їм закутують ноги вночі.


І земній цій красі заздрить навіть розбурханий космос,


Тихо плаче душа й достеменно не знає, об чім…


 


ЗУПИНКА ПЕРША: «ЗА ТРИ КІЛОМЕТРИ ВІД ЩАСТЯ…»



«А покажіть мені ту депутатку, за яку я голосувала!»


Втім, уже за хвилину ліричний настрій розвіявся, бо якщо й хотілося плакати, то вже не від краси, а під натиском реалій, зафіксованих у зверненні до народного депутата України Ірини Констанкевич жителів села Березна Воля Любешівського району, куди ми, власне, і поспішали. Надійшло ж воно, як з’ясувалося, всього чотири дні тому.


«У наше село із зони АТО прибуло на проживання п’ять сімей із дітьми. Жителі села чим можуть, тим і допомагають переселенцям: одягом, взуттям, продуктами, меблями. Просимо і Вас не бути осторонь». Далі — перелік чотирьох багатодітних сімей, в яких загалом підростає 16 дітей шкільного віку та дошкільнят (це вже рукою народного депутата зроблені підрахунки), яким на порозі зими вкрай необхідні кошти для ремонту печі й грубки, підведення води, купівлі бойлера, а ще їм знадобилися б шість стільців, стільки ж подушок, дитячі ліжечка…


Звернення підписали депутат районної ради від партії «УКРОП» Любов Зімич і ще зо два десятки жителів Березної Волі.


Тож усі зацікавлені, а серед них і чотири родини, про які йшлося у зверненні, й зібралися у місцевій школі, де нині навчається 43 учні, а директором є та ж Любов Павлівна Зімич.


Дякую, що село таке небайдуже! Ця поїздка у райони не була запланована. Але ваш лист зворушив мене, — сказала, звертаючись до присутніх, Ірина Констанкевич. — Тому я змінила свої плани і приїхала, щоб поговорити про ваших дітей і разом подумати, як розв’язати наболілі проблеми, адже чимало з них потребують вирішення на законодавчому рівні.


Подальша відверта розмова із вимушеними переселенцями підтвердила, що деякі наші закони у проекції на конкретну життєву ситуацію є недосконалими, а то й зовсім відсутні у зв’язку із новими реаліями. Адже через воєнні дії люди опинялися в екстремальних ситуаціях: масово втрачали необхідні документи, виникли труднощі із соціальними виплатами, з облаштуванням на новому місці.


Ось, — обурюється жінка-переселенка, — не можу розлучитися з колишнім чоловіком, який залишився на непідконтрольній території, від якого вже два роки ні слуху ні духу, ні допомоги на дітей. Я вагітна від іншого, який тут замінив моїм дітям батька, а мені кажуть, що розлучити з колишнім зможуть тільки тоді, коли дитині, яку ношу, виповниться рік. Хіба це правильно?



Легко планувати реформи, в тому числі й освіти, сидячи у теплому столичному кабінеті. Власне, вони й не працюють через те, що розбиваються об реалії, яких не врахували далекі від життя законотворці.



 


Помічник народного депутата, керівник Любешівського відділення Фонду Ігоря Палиці «Тільки разом» Сергій Неймарк та депутат обласної ради Микола Бущук, хоч і обізнані з проблемами, ледве встигали записувати наболіле: мізерні соціальні виплати, відсутність роботи, проблеми з дровами, точніше із допомогою на їхнє придбання, гостра необхідність поміняти вікна у старому житлі, яке придбали, а коштує це чимало… Пролунало й нарікання на те, що на сайтах, де пропонуються гранти для переселенців, аби ті могли розпочати власний бізнес, Волинська область відсутня, а всі вони мають територіальну прив’язку. Держава ж надає мізерну підтримку цій категорії громадян, їм виплачується лише 440 гривень на місяць на людину, та не більш як 2400 на всю сім’ю. Але, пояснює мати п’яти дітей Христина Савченко, навіть ці кошти передбачені лише тим, хто офіційно працевлаштований або є на обліку в центрі зайнятості.


Під час цієї зустрічі ще не раз довелося почути від вимушених переселенців, що їх зовсім не влаштовує позиція прохачів, що вони самі готові працювати і брати відповідальність за своїх дітей, але в надто важких обставинах опинилися ці жінки не з власної волі, а рятуючи життя своїм кровинкам. Тому із вдячністю приймають будь–яку підтримку.


Перш ніж опинитися у Березній Волі, ми проїхали три області, але ніде не змогли знайти даху над головою, — ділиться сумним досвідом одна.


Довідалася нещодавно, що за документами я нібито отримала три тисячі гривень допомоги, насправді ж тих грошей не бачила, — нарікає друга.


Добре знаєм, що і як, та без грошей — ти дурак, — підсумовує ситуацію народною приповідкою третя.


Утім, лунали й інші слова — вдячності за те, що люди тут добрі, щирі, небайдужі, що допомагають і прийняли у свою громаду, що у місцевій школі затишно дітям (а директор Любов Павлівна не раз підкреслювала: «Ці люди прикрасили й збагатили наше село»).


А й правда, якщо ці 16 діток закінчать школу у Березній Волі, вони виростуть справжніми патріотами, а питання рідної мови для них уже ніколи не стоятиме.


Коли чотири родини переселенців, отримавши невелику матеріальну допомогу та солодкі подарунки, пішли, Ірину Констанкевич оточили педагоги місцевої школи. Найболючіша тема — майбутнє сільської освіти. Це неправильно, що економити кошти почали із малокомплектних сільських шкіл, вважає народний депутат. А постанова про те, що навчальні заклади, у яких менше 25 учнів, не фінансуються із державного бюджету, порушує конституційний принцип доступності освіти. Бо тільки тоді, коли навчання буде доступним, можна говорити про його якість. Не можна закривати школи першого ступеня, тобто початкові.


Членові постійної комісії Верховної Ради з питань освіти, науки, культури, мови Ірині Констанкевич було що сказати вчителям, як і їм хотілося докладніше поділитися своїми проблемами, але щільний графік того дня змушував поспішати.


Уже на вулиці до гурту підійшла бабуся з вимогою показати їй «ту де путатку, за яку голосувала». І доки вона слухала бабусині жалі, мені вдалося ближче поспілкуватися з переселенкою Оленою Гер­ман, тією самою, яка вже тут знайшла для своїх трьох дітей нового тата. Жінка зно­ву говорила про те, що переселенці ні для кого не хочуть бути тягарем, що наважилася поїхати майже за дві тисячі кілометрів, щоб переправити сюди «Новою поштою» хоч най­ необхідніші домашні речі, а це і нелегко, і дуже дорого. На моє запитання, де Олена Вікторівна жила раніше, жінка сумно зітхнула й промовила: «За три кілометри від Щастя».


Відповідь ця чомусь видалася мені глибоко символічною. Так хочеться, щоб і Олена, і всі, кому довелося так багато пережити, нарешті здолали оті свої «три кілометри» до справжнього людського щастя.


 


ЗУПИНКА ДРУГА: ПЕЧАЛЬНА І ПОВЧАЛЬНА



Болить...  


Дорогою до Судчівської ЗОШ І—ІІІ ступенів завертаємо на сільське безлюдне цієї пори кладовище. Тільки загублений кимось і турботливо одягнутий на стовпчик цвинтарної огорожі чорний кашкет свідчить, що одвічне тихе місце останнього спочинку час від часу стрясають людські драми й трагедії. Свідчення недавньої — зовсім свіжа могила неподалік від входу, на якій ще не прижухла гора траурних вінків. 26 жовтня тут похоронили воїна-контрактника Івана Хрупчика, 1993 року народження, загиблого у зоні АТО.


Ірина Мирославівна кладе на могилу квіти і довго стоїть, схиливши голову. Я не наважилася запитати, про що вона думала у ці хвилини. Але напевно знаю, що відчувають, про що моляться у подібних ситуаціях матері, надто ж ті, які зростили синів.


А дорога чи точніше сказати — напрямок, який ми сюди долали, повертав до реалій і змушував «незлим тихим словом» згадувати мудрагелів, які так відстоюють програму «Шкільний автобус». Це ж яким міцним він має бути, аби щодня долати отакі калабані, а дітки якими витривалими повинні народитися! Доводилося чути, що цей відтинок дороги у Любешівському районі найгірший. Але скільки ще подібних «відтинків» по всій Україні?! Легко планувати реформи, в тому числі й освіти, сидячи у теплому столичному кабінеті. Власне, вони й не працюють через те, що розбиваються об реалії, яких не врахували далекі від життя законотворці.


Школа ж у Судчому порадувала. Гарна, простора, розрахована на 260 учнів, є спортзал, їдальня, комп’ютерний клас, а ось дітей бракує. Нині їх тут 132, в 11-му класі всього три учні, і навчаються вони цьогоріч за індивідуальними програмами. А це означає, що на випускника заплановано 12 годин. Цього явно мало, щоб підготувати їх до ЗНО. Тож учителям доводиться працювати понаднормово й безкоштовно.


А ще директор цього навчального закладу Надія Олександрівна Занько просила Ірину Констанкевич посприяти, щоб не реорганізовували школу в ЗОШ І—ІІІ ступенів, тобто в дев’ятирічку. Адже надалі є перспективи, що кількість учнів збільшиться.


Йшлося і про те, що обдаровані сільські діти також обділені державою, бо робота гуртків не фінансується. Найбільш наполегливі їздять на заняття до Любешова, але таких наразі лише четверо, а здібних дітей набагато більше. Є проблеми і з оновленням комп’ютерного класу, книжкового фонду шкільної бібліотеки.


Це неправильний шлях — економити на сільській освіті, — ще раз наголосила Ірина Мирославівна. — І якщо питання реорганізації школи непокоїть батьків — не будьте байдужими, відстоюйте свої інтереси, а власне — інтереси дітей на всіх рівнях.


Базовий закон про освіту ще тільки готується. Але й так зрозуміло, що до кожного шкільного закладу треба підходити індивідуально. На Волині було заплановано закрити 188 шкіл, деякі все ж вдалося відстояти саме завдяки небайдужості громади.


Ми у Верховній Раді активно боремося за освіту на селі, бо це майбутнє України. Адже 60 відсотків наших дітей навчаються саме у сільських школах. І така статистика характерна для 21 області. Крім того, якщо добре порахувати, то з’ясовується, що й економії від закриття школи нема, а от збитки — очевидні. Закриваючи школу, вби­ ваємо село.


ЗУПИНКА ТРЕТЯ: МАЛЕНЬКА БАТЬКІВЩИНА З ІМЕННЯМ МУРАВИЩЕ



У школі села Муравище гарний настрій і в гостей, і в господарів.


Є таке село у Ківерцівському районі. А школа того дня тут справді нагадувала розбурханий мурашник, де кожен, проте, чітко знав свої обов’язки. Адже збиралися показати гостям концерт, який готували до Дня української писемності й мови. А заодно й продемонструвати, як працює музична апаратура, яку нещодавно придбали за сприяння благодійного фонду Ігоря Палиці «Тільки разом».


Ви перший депутат Верховної Ради, який переступив наш поріг, — сказав, зустрічаючи Ірину Констанкевич, директор навчального закладу Василь Зіновійович Панас.


«Отже, є нагода про щось попросити, на щось поскаржитися, чимось обуритися», — звично подумала я і… помилилася. Натомість молодий директор (він тут керує лише третій рік) показував відремонтовані класи, сучасні дошки, зручні парти, сидячи на яких, діти не наживають сколіозу, розповідав про плани, зокрема щодо обладнання спортзалу. Із вдячністю говорив про тих, хто допомагає школі, а це і сільська рада, і місцеві підприємці, і районний відділ освіти, й Християнська місія. Зрештою, й самі заробляють, збираючи жолуді, допомагаючи садити ліс, — не без гордощів за своїх вихованців розповідав педагог.


Муравище — село особливе, третє у районі за народжуваністю, тож нині у школі навчається 99 учнів, проте незабаром їх буде значно більше. Ось і садочок добудовують, хоч спочатку ніхто не вірив, що це можливо.


У цій школі холодно хіба що у директорському кабінеті.


Бо я там ніколи не засиджуюся, — усміхається Василь Зіновійович і запрошує до актової зали, де вже розпочинається концерт. Діти разом із педагогами і співали, й декламували, і фільм «Школа очима дитини» виробництва «Муравище пікчерз» продемонстрували.


Дякую малим і великим артистам за виступ, дякую за вашу творчість, за те, що ви любите Україну, — сказала Ірина Констанкевич. — Приємно, що у Муравищі є школа, де не тільки дбають про ремонт, а й про духовність. Сьогодні була нагода переконатися, скільки тут закладено праці, любові, турботи. Тут по-справжньому відчувається дух сім’ї. Тому вам хочеться допомагати. І хоч шкільний спортзал поки що існує тільки в планах, вірю, що вони неодмінно здійсняться.


Щиро кажучи, не хотілося полишати гостинну, сповнену позитиву, музики й дитячої творчості школу в Муравищі, але у Ківерцях на народного обранця України від 23-го округу вже чекали депутати районної та обласної рад, аби обговорити ряд важливих питань життєдіяльності району.


Йшлося про стан доріг і пам’яток культури в селищі Олика, завершення будівництва школи у селі Грем’яче, ДНЗ «Лісова казка» у Ківерцях та інші питання.


Ірина Констанкевич розповіла, що нині найбільше хвилює її як народного обранця. Особлива увага — покращенню матеріально-технічної бази освітніх закладів, осередків культури, медицини. Нещодавно вдалося спрямувати один мільйон гривень на розбудову школи-гімназії у Ківерцях та 1,5 мільйона гривень, щоб придбати автобус для районного відділу культури. Пріоритетним залишається відстоювання малокомплектних шкіл, де також є певні напрацювання. Необхідно приділити увагу організації довозу школярів загальноосвітніх шкіл ІІ ступеня…


А місцевим депутатам ще боліло скорочення терапевтичного відділення Цуманської районної лікарні, згортання фінансування патронатної служби районної організації «Червоний Хрест»… Проблеми важливі, нагальні, невідкладні. Й за кожною — конкретні людські долі, допитливі дитячі очі. Тому Ірина Мирославівна, відганяючи тіні втоми, знову занотовує найголовніше.


Сонце вже сіло за вечірній пруг, стрілка годинника наближається до шостої, і з оберемком вражень ми повертаємося до Луцька. Тільки тепер раптом розумію, що в цьому щільному графіку так і не знайшлося часинки на обід… 


 


Штрихи до біографії


Ірина Мирославівна КОНСТАНКЕВИЧ народилася 23 червня 1965 року у Львові. Навчалася на філологічному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка та в аспірантурі Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України. 1998 року захистила кандидатську дисертацію в спецраді того ж інституту.


З 1987-го — викладач української мови та літератури на підготовчому відділенні Волинського державного університету імені Лесі Українки (тепер — Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки). Пройшла кар’єрні сходинки від старшого викладача, доцента до завідувача кафедри української літератури, проректора з навчально-виховної роботи Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки.


З грудня 2012 року — заступник голови правління Фонду Ігоря Палиці «Новий Луцьк». У січні 2014-го обрана депутатом Луцької міської ради від виборчого округу № 5, член депутатської групи «Новий Луцьк».


У 2015 році на місцевих виборах обрана депутатом Волинської обласної ради за списком партії «Українське об’єднання патріотів — «УКРОП».


У липні 2016-го на позачергових виборах у 23-му ОВО обрана народним депутатом України від партії «Українське об’єднання патріотів — «УКРОП». Заміжня, мама двох дітей.