Він приходив і дивував мене не раз зі своєю Дюймовочкою...
Він приходив і дивував мене не раз зі своєю Дюймовочкою. Думав, що то його внучка, а насправді — наймолодша донька на ім’я Валентина. Так звати, до речі, і другу дружину Степана. Торік у травні приніс весняних опеньків, а в серпні — букет бузку. Ще якось — дощовика завбільшки з відро, а потім і білогриву каменюку, викопану на 40-метровій глибині у пошуках колодязьної води. Так ми й подружилися. Валі-молодшій я подарував усю свою дитячу бібліотеку, а батькові — книжку про те, як добиратись до води у криниці. Він був тому дуже радий. Книжка лежала в мене мертвим багажем. Степан, як побачив її, цілував обкладинки, наче жадібно воду пив з першого відра, щойно піднятого зі свого колодязя. За своє життя він викопав понад 30 колодязів. Нийглибший сягнув 45 метрів — в Анатолія Пруса у Підгайцях. А в Гаразджі, напевно, немає такого колодязя, якого б не чистив Степан Ткачук. Любить він цю незвичну, небезпечну, до речі, справу. Якось копав колодязя, а зверху гукнули: «Степан, підіймайся, вареники на сніданок готові». Вхопився за линку, прокрутили кілька обертів — а під ним рухнув кількаметровий обвал грунту. Врятувала щаслива хвилина, інакше знайшов би там свою вічну долю. Дорога до води дається нелегко. Часом на 5—7 метрів за день можна заглибитися, а деколи, як піде плавун, не подолаєш жодного сантиметра. Як би не було, та викопав для себе колодязя, такого глибокого, що зорі не можуть у нього заглянути, сину джерельну радість подарував та ще багатьом людям у Гаразджі, Піддубцях, Вишневі, Липинах. Колодязьне — не єдине ремесло Степана Ткачука. Коли подзвонив у редакцію, то запросив сфотографувати грушу, яка цвіте тричі на рік. Пообіцяв йому, що приїде фотограф. «Але в мене ще й достигли черешні», — підкуплює пропозицією. «То я і в Луцьку куплю собі склянку ягід», — кажу. «Але в мене черепаха знесла за ніч дванадцять яєць». Цією новиною Степан мене доконав. Бо й справді, ніколи в житті не бачив черепашиних яєць. І ось тримаю їх у своїх руках. Особливо ж радіє незвичному подарунку третьокласниця Валя (на фото). А тоді ми дивувались його садом. На знімку ви можете побачити, що поряд з рясними плодами груші леліється ніжний цвіт, а ще на черешнях висвічуються на різних гілках червоні і жовті ягоди, на аличі прищеплені персики, на яблуні стигнуть груші, на вишнях — черешні, а біля колодязя росте кучерява верба. Дивний цей чоловік — Степан Ткачук. До речі, коли збирались їхати в Гаразджу, він пораяв нам допитуватись, де живе Степан-художник. Так ми і знайшли його маленьку, скромну хатинку, яку спорудив із дров, коли розлучився з першою дружиною. Залишив їй усе, що надбав перед тим у житті. І хату простору, зроблену власноруч, яку колишня дружина потім продала. Почав будувати другу, цегли, дощок, брусів настарався, та чомусь не в’яжуться стіни, омиті сльозами літніх дощів й висушені рушниками теплих вітрів. Мов два крила, просяться до неба дві брущаті стіни на кам’яному фундаменті. «Цю хату, напевно, буду до кінця свого життя будувати», — каже Степан. І наразі живе зі своїми двома Валентинами у скромній хатинці серед молодого і красивого диво-саду. Кілька картин у кімнаті — Степан колись працював художником на Луцькому автозаводі. З лакованого кореневого покруча зі стелі просвічується електролампочка. «Той покруч — символ мого життя», — підсумовує нашу розмову Степан. Святослав КРЕЩУК. Фото Володимира ЛУК’ЯНЧУКА.
