«Два білі голуби — це душі наших загиблих дітей»

Алла ЛІСОВА

«Як не я, то хто?»

— Я вірю, їм двом там добре, — ледь стримує сльози, що навернулися на очі, Світлана Свинчук, мама Сашка, який загинув у бою за стратегічну висоту Савур-Могила. — Недаремно мені сон приснився, що син зі своєю коханою йдуть заквітчаним лугом і усміхаються одне до одного…

Олександр ріс спокійним і допитливим хлопчиком. Любив рідну школу № 3, однокласників. З особливою теплотою ставився до сусідок-бабусь, щось завжди їм розказував, жартував, якщо треба — допомагав.

Без проблем вступив до місцевого електромеханічного коледжу, але економістом не став. Його приваблювали екстремальні професії, що вимагають витримки й волі. Тому й опинився на службі в пожежно- рятувальній частині, якій віддав шість років. У роботі Олександр завжди був рішучим і надійним, ніколи не кивав на когось. Тому й досі Сашині колеги свято бережуть пам’ять про нього: у роздягальні тумбочка Свинчука не зайнята — це його місце… Згодом вступив до Львівського пожежно-технічного училища. Із початком бойових дій на Сході пішов до лав Збройних сил України. Як боєць 51-ї окремої механізованої бригади був дисциплінованим і мужнім.

— Недаремно мені сон приснився, що син зі своєю коханою йдуть заквітчаним лугом і усміхаються одне до одного…

— Я дуже хвилювалася за нього, — каже Світлана, яка в біографічні факти час від часу додає материнські емоції. — У квітні 2014-го пішов в АТО, а в травні потрапив у госпіталь. Тоді його врятував бронежилет. Мене весь час (а передзвонювалися щодня) заспокоював: «Мамо, все добре, не переживай», навіть не хотів розповідати, які мав поранення. Просила, щоб повертався додому, бо в мене душа не на місці. А він, не задумуючись, відповідав: «Якщо не я, то хто?» і ласкаво додавав: «Ти в мене, мамо, сильна, ти витримаєш…» Поїхав знов у частину.

«Ми йдемо туди, звідки не вертаються»

— Саша завжди був у доброму настрої. А, може, просто не хотів засмучувати мене, тому всі неприємності переносив у собі, — пригадує Світлана. — Нотки особливого піднесення в його голосі вловила після того, як познайомився з вісімнадцятирічною Настею з міста Вугледар Донецької області. Вона допомагала бійцям, приносила їсти. Я зрозуміла, що між ними зародилося кохання. Щодня слухала від Саші розповіді про те, яка його дівчина гарненька, яка розумна, добра. Вірила, як казав син, що вона мені сподобається і стане справжньою дочкою. Не судилося…

Того фатального дня Сашко подзвонив рано. Схвильованим голосом мовив: «Мамочко, прощай… Ми їдемо туди (це про Савур-Могилу), звідки не вертаються…» Світлана весь час ходила сама не своя, її не брала ніяка робота. Ввечері син не вийшов на зв’язок, серце стиснулося і цілу ніч не відпускало. А зранку не витримала, набрала номер військкомату. Коли на іншому кінці дроту почула: «Ми зараз до вас приїдемо», зрозуміла, що сталося непоправне…

За офіційними даними, старший солдат Олександр Свинчук загинув від осколкового поранення в голову 5 серпня (за іншими даними — 4 серпня) 2014 року. Побратими сина розповідали, що нібито Олександра забрали живим у лікарню, де на операційному столі він помер. З’ясовувати деталі трагедії в згорьованої жінки я не змогла. Один з очевидців, що вижив у цьому «котлі», мешкає неподалік Нововолинська. Але зустрічатися з мамою свого бойового друга не захотів, каже: «Мені соромно, що я залишився живим, а Саші немає…»

Вони знову прилетіли додому

Саша Свинчук був великим романтиком. Дарував квіти мамі, дівчатам. Дуже любив життя. В екстремальних ситуаціях пояснював: «Це повинен хтось робити». Перебуваючи в АТО, він мав тверде переконання, що ворога треба стримувати там, бо інакше він прийде сюди. І це мають робити молоді патріоти. Мама також дізналася, що Сашко перейшов у інший бойовий підрозділ, який і брав штурмом Савур-Могилу. Часто зустрічався і спілкувався по телефону із нововолинським волонтером Валерієм Курстаком. Гірко згадувати останньому, як напередодні загибелі Саша подзвонив йому й дякував за все… Невже відчував, що це буде його остання «життєва «висота»? Він її гідно підкорив…

Мама Світлана щодня, проходячи біля школи №3, подумки розмовляє зі своїм єдиним сином, який усміхається із меморіальної дошки. Він для неї живий.

7 липня 2015 року за особисту мужність і героїзм, проявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни Олександр Свинчук нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Мама Світлана щодня, проходячи біля школи №3, подумки розмовляє зі своїм єдиним сином, який усміхається із меморіальної дошки. Він для неї живий.

Як і був живим для його коханої квіточки Насті. Світлана з нетерпінням чекала її приїзду, бо встигла полюбити заочно. Через два тижні після похорону Олександра Валерій Курстак привіз Настю до Нововолинська. Жінка прийняла її як рідну дочку, бо знала, що син дуже кохав дівчину і так хотів, щоб мама оцінила його вибір. Деякий час вони на двох ділили горе великої втрати. Але Настя рвалася на Схід, вважала, що вона там більше потрібна, обіцяла Світлані, що буде дзвонити, запевняла, що обов’язково приїде до Нововолинська. І 7 жовтня за нез’ясованих обставин загинула… Їй виповнилося лише вісімнадцять.

Потім було знайомство з мамою Насті Оленою. Якогось ранку вона стривожено повідомила Світлані: «До мене на вікно прилетіли два білі голуби. Це — душі наших загиблих дітей… Це — наші небесні ангели-охоронці». Світлана не могла нічого на це сказати — важкий клубок підступив до горла. Та серце завмерло від подиву й інших почуттів, які важко передати, коли, повернувшись додому, на дашку альтанки побачила… двох білих голубів.

… Саша їй рідко сниться. А якось нещодавно, вдосвіта, почула синові слова: «Мамо, я з вами, я вас оберігаю…» Миттєво зірвалася, зібралася з думками… Наступного дня чоловік і ще два його пасажири потрапляють в автомобільну аварію. Легковик розбитий ущент, очевидці тільки знизували плечима: «І як люди лишилися живими?»

Пані Світлана пригадує, що син ніби ненароком казав: «Якщо загину, то буду біля Бога». І жінка щиро вірить, що так воно і є. Не хоче чути жалості й співчуття. Тримається, старається говорити про Сашу без сліз та жодних нарікань. І все-таки стало світліше на душі, коли колега підійшла до неї і тихо мовила: «Дякую тобі за сина».

На фото: Олександр і Настя мріяли бути у парі.