Смерть Миколи Куделі сколихнула серця й озвалася болем не тільки на Волині й в Україні...
Він міг залишитися лежати у моторошній ямі під асфальтом після розстрілу енкаведистами в’язнів Луцької тюрми у червні 1941 року. Його сліди могли назавжди загубитися у безконечних колимських холодинах, як це сталося з тисячами українських патріотів. Але його, як згадував потім, врятував Тарас Шевченко, пристрасні рядки поеми «Кавказ», які читав роз’ярілим зекам замість передсмертної молитви. І, пройшовши всіма колами земного пекла, він повернувся на рідну землю, до своєї коханої й вірної дружини Мотрі, до дітей, щоб своїм життям утверджувати взірець незнищимого людського духу, працьовитості, порядності, любові й вірності своїм ідеалам. Микола Павлович Куделя... Ще за життя він став легендою волинського краю і світ здавався повнішим, захищенішим, багатшим від усвідомлення, що десь поряд б’ється його неспокійне, небайдуже, зболене серце. 29 червня воно зупинилося назавжди, ще встигнувши втішитися від численних привітань з нагоди недавнього 90-літнього ювілею. Та навіть смерть не розлучила Миколу Павловича з Тарасом Шевченком: рідні поклали йому до труни улюблений зачитаний томик «Кобзаря». Самим провидінням він був пов’язаний з іменем поета, оскільки прийшов на світ у столітні роковини його народження — 10 березня 1914 року. Книга Миколи Куделі «Кобзар у моєму житті», що побачила світ у 1998 році, — хвилюючий документ епохи, сповненої політичних катаклізмів і людських драм, як й інші книги його спогадів і роздумів про життя, що з’явилися в останні роки. ... У Буянах буяло літо і чи не кожен квітник біля сільської хати офірував свої барви для скорботної процесії, що провадила в останню путь невгамовного односельця. Але переважали його улюблені, синьо-жовті. Такого велелюддя Буяни не бачили вже давно. Віддати останню шану своєму побратимові прийшли рідні, друзі, представники громадських організацій з Луцька, приїхала делегація із столиці на чолі з головою Київської ОУН, головним редактором журналу «Самостійна Україна» Павлом Дорожинським. Виступаючи на траурному мітингу, він сказав, що звістка про смерть Миколи Куделі сколихнула серця й озвалася болем не тільки на Волині й в Україні, а й у Канаді, США, Франції, Англії, куди доля порозкидала побратимів. Вони не можуть віддати останню шану фізично, але схиляють свої серця у скорботі разом із усіма, про що й просили передати пана Павла. У знак пошани до заслуг покійного, який був першим провідником ОУН у Волинській області, Павло Дорожинський зняв із лацкана свого піджака й поклав до труни членську відзнаку ОУН. Прощальне слово також виголосили Ганна Поліщук, племінниця полковника Іларіона Поліщука, найближчого друга Миколи Куделі, побратим по засланню Олексій Добко, від УРП «Собор» — колишній політв’язень Олексій Сергієнко, заступник голови Луцької райдержадміністрації Анатолій Горбатюк, голова обласного товариства «Просвіта», професор Волинського держуніверситету ім. Лесі Українки Володимир Баран, районний провідник ОУН із Крем’янеччини (Тернопільська обл.) Василь Олійник, заступник голови товариства ім. Олени Теліги Леся Ковальчук, голова братства святого апостола Андрія Первозваного Андрій Бондарчук та інші. У зворушливій проповіді, яку виголосив о.Степан із Торчина, він сказав, що Господь зберіг Миколу Куделю як свідка, який повинен був розповісти прийдешнім поколінням про те, що довелося пережити нашому народові у буремному ХХ столітті. Він виконав свою земну місію й ліг на вічний спочинок під розлогим кущем калини, котрий власноруч колись посадив у головах коханої дружини. Ми ж, нині сущі, мусимо подбати про те, щоб духовні надбання Миколи Куделі й пам’ять про цю людину були гідно збережені. Валентина ШТИНЬКО.
