КРАЩЕ СИНИЦЯ В ЖМЕНІ...

ТРОЄ У КРАДЕНОМУ АВТОМОБІЛІ
Був четвер й Есон Есанов приїхав у Луцьк із села Звози Ківерцівського району, де проживав разом із матір’ю. Народився він в Узбекистані, але батько їх залишив, й син з матір’ю переїхав на Волинь. Того дня Есанов довго бродив без діла обласним центром. Під вечір випадково зустрів біля ПТУ-12 знайомих Олександра Мазурця й Романа Гончарука.
— Куди мандруєте?— поцікавився.
— Просто гуляємо. Вдома все одно робити нічого,— пояснив Олександр. — А ти звідки тут взявся?
— Приїхав із села та й ходжу туди-сюди. Добре, що вас зустрів. Тепер веселіше буде,— зрадів Есон.
Хлопці покружляли вулицями міста ще з годину.
— Що будемо далі робити? — запитав Мазурець. — Давайте в когось викрадемо автомобіль і покатаємося.
— Де ж ти його викрадеш?— знизав плечима Гончарук.
— Ходімо до стадіону “Колос”. Там є гаражі, звідти й виведемо автомобіль,— запропонував Мазурець.
— Може, в тебе й ключі є від гаражів?— посміхнувся Есон.
— Ключів немає, але є ломик. Він будь-які двері відчиняє.
— Де він?
— Зараз принесу.
Через кілька хвилин Мазурець приніс із дому ломик, й усі пішли до гаражів. Уже почало темніти. Зупинилися біля дверей, на які вказав Мазурець. Спробували відчинити їх з допомогою ломика. Двері виявилися міцними.
— Доведеться лізти через дах,— запропонував Олександр й туди видерся першим. Ломиком у даху він зробив отвір й проник всередину. Двері замикались на металеву засувку. Він її відсунув і всі зайшли всередину. Там побачили легковий автомобіль сірого кольору, Гончарук вмостився за кермом.
— Подивись, чи нікого поблизу немає,— сказав Есанову.
Той вийшов з гаража. Всюди було тихо.
— Сідайте, будемо їхати,— сказав Гончарук.
Ключа запалення в салоні не було. Певне, господар, коли ставив автомобіль в гараж, забрав його з собою. Роман хвилин десять колупався в отворі ножицями, доки автомобіль пощастило завести.
— Куди їдемо?— запитав.
— Гони в Ківерці,— без роздумів сказав Есанов.
— Чого?
— По Луцьку кататися небезпечно. Господар дізнається, що машини в гаражі немає й повідомить у міліцію. Нас одразу затримають.
— Яка різниця, де кататися — в Луцьку чи Ківерцях? Поїхали в райцентр. Головне, аби були цікаві пригоди,— підкинув Мазурець...
ВЕСЕЛІ ПРИГОДИ СУМНО КІНЧАЮТЬСЯ
Коли злодії приїхали в Ківерці, була вже майже північ. Каталися до п’ятої години ранку. Стомлені поставили автомобіль неподалік Будинку культури й у салоні полягали спати. Подрімали кілька годин, а коли добре розвиднілося, поїхали в село Звози. Машину залишили за селом й подалися у місцевий бар. Там сиділи довгенько. Згодом побували у барі села Рудня.
— А, може, махнемо ще на дискотеку в клуб?— запропонував Мазурець, коли вийшли з бару.
Ніхто не заперечував.
Дискотека в селі Рудня закінчилася пізно. Знову каталися сільськими дорогами. Біля одного двору наскочили на паркан. Автомобіль проламав його й опинився на городі. Виїхати звідти не могли, бо обидва правих скати — передній і задній — лопнули. Якось виштовхали автомобіль на дорогу.
— Що будемо робити?— зітхнув Есанов.
— Треба автомобіль десь сховати,— порадив Гончарук.
— Де? Хіба в лісі...
— До лісу ми його не допхаємо... Може, залишимо тут та й нехай стоїть.
— Шкода... Скати можна заклеїти й знову кататись,— сказав Роман.
Час збігав. Уже й небо на сході почало світлішати.
— Хлопці, та у Рудні живе знайомий Сашко Тананайко. Його батько має “Волинянку”. Нею можна до Ківерців затягнути й наш автомобіль, – нагадав раптом Гончарук. —Ходімо до нього.
До Тананайків хлопці прийшли о п’ятій годині ранку. Постукали у вікно. Сашко ще спав. На подвір’я вийшов його батько. Побачивши знайомих, запитав:
— Чого так рано прийшли.
— Нам треба Сашко... Одна неприємна пригода трапилась,— пояснив Мазурець.
— Син ще спить, але я його зараз розбуджу.
Сашко вийшов через кілька хвилин.
— Що сталося?— здивовано подивився на всіх.
— Ми каталися автомашиною і в неї два скати пошкодили. Вона стоїть неподалік на дорозі. Може, ти затягнув би її своєю “Волинянкою” в Ківерці,— попросив Есанов.
— Чий автомобіль?— запитав батько Сашка, котрий стояв поряд.
— Одного мого родича,— збрехав Гончарук. — Взяли покататися й трохи його побили.
— Поїхали,— коротко кинув Сашко.
Побиту автомашину Тананайко причепив до своєї “Волинянки” й потягнув дорогою в бік Ківерців. Коли проїхали кілька кілометрів, Есанов наказав зупинитися біля невеликого лісочка.
— Що трапилось?— запитав водій.
— Автомобіль у Ківерці тягнути не будемо. Залишимо в лісі. А завтра чи післязавтра заберемо.
— Як знаєте?— сказав Сашко й повернув у ліс.
Сашко підвіз хлопців до Ківерець й поїхав додому.
— Чого ти не хотів, щоб Тананайко притягнув автомобіль у Ківерці?— запитав Роман у Есона.
— Нас у райцентрі міліція швидко б накрила. Досі у відділі уже розповідали б, де і як ми викрали автомобіль. А тепер нехай шукають вітра в полі...
ЗАСІДКА В ЛІСОПОСАДЦІ
Вісімнадцятирічні Мазурець, Есанов та Гончарук викрали з гаража автомобіль, якщо їм вірити, щоб покататись. А ось двадцятичотирирічний лучанин Святослав Бортнік вважав, що краще мати синицю в жмені, ніж журавля у небі. Йому потрібні були гроші зараз, а не колись, а для цього необхідно було когось пограбувати.
Того дня Святослав зустрівся із своїм другом Сергієм у барі “Меркурій”. Там випили горілки та пива. Вийшли, коли вже вечоріло.
— Куди підемо?— запитав Сергій.
— Треба десь роздобути грошей, бо в кишенях вітер свище.
— Де ти їх зараз роздобудеш?
— Ходімо на вулицю Конякіна. Там у лісопосадці й почекаємо чоловіка з грошима. І тоді, як казав Остап Бендер, ваші гроші будуть нашими.
— Пішли,— погодився Сергій.
Через кілька хвилин любителі легких грошей уже сиділи за кущами. Довго нікого не було. Нарешті помітили чоловіка похилого віку, котрий, не поспішаючи, йшов дорогою У руках він тримав “дипломат”.
— Ось іде наша пожива,— посміхнувся Святослав.
— Яка там пожива? Сивий дід.
— Але ж з “дипломатами” бідні не ходять.
Коли незнайомець наблизився, грабіжники вийшли з-за кущів.
— Дядьку, давай гроші!— наказав Сергій.
— Які гроші? Де вони в мене?— злякано сказав чоловік.
— Що ти в нього, як жебрак, випрошуєш? Самі заберемо!— вдарив Бортнік перехожого кулаком у голову. Той впав, але одразу почав підніматися. Злочинець почав бити його ногами й вирвав “дипломат”. У ньому знайшов лише двадцять п’ять гривень. З руки зняли годинник.
— Де ще сховав гроші?
— Більше грошей у мене немає...
У чоловіка обшукали всі кишені. Грошей справді не було. Знову почали товкти його ногами.
— Хлопці, не бийте, бо в мене хворе серце,— просився чоловік.
Його продовжували бити. Старий почав кликати на допомогу. Неподалік проходило двоє працівників міліції. Вони зрозуміли, що когось грабують. Побігли на крик й побачили, що двоє хлопців б’ють літнього чоловіка. З голови в того йшла кров. Один з міліціонерів кинувся на вищого, звалив його на землю. Той чинив шалений опір. Другий підбіг й надягнув йому наручники. Спільник грабіжника зник.
Бортніка з потерпілим привезли в Луцький міський відділ внутрішніх справ. Там він про все й розповів...
У свої двадцять чотири роки Святослав Бортнік, який давно вже ніде не працює, вдруге опинився за гратами. Луцький міський суд позбавив його волі на сім років. На користь потерпілого з нього буде стягнуто понад 3400 гривень матеріальних і моральних збитків.
Опинилися на лаві підсудних й троє викрадачів автомобіля. Олександр Мазурець та Есон Есанов засуджені на п’ять років позбавлення волі кожен, Роман Гончарук — на чотири роки. З усіх стягнуто на користь власника автомобіля 3500 гривень матеріальних і моральних збитків.
Коли людина прагне роздобути гроші не чесною працею, а грабежем чи крадіжками, рано чи пізно вона опиняється на лаві підсудних...
Віктор ОСТАПУК,
Володимир КАЛИТЕНКО.