Тридцять вісім волинян удостоєні почесного звання “Праведник світу”, сто п’ятдесят шість — “Праведник України”...
Тридцять вісім волинян удостоєні почесного звання “Праведник світу”, сто п’ятдесят шість — “Праведник України”, які Єврейська рада України присвоїла за те, що в роки Другої світової війни переховували від облав фашистських загарбників євреїв. П’ятеро з них недавно зібрались у затишному залі Ратнівської центральної районної бібліотеки. На цю зустріч, яка відбулась за підтримки райдержадміністрації, прибув референт Фонду “Пам’ять жертв фашизму в Україні” Дмитро Омелянюк. Він виконав почесну місію — за дорученням голови Єврейської ради України вручив диплом “Праведник України” сестрам Олександрі Токарській, Таїсії Ленартович та їхнім братам Сергію і Олександру Хабовцям з Ратного, а також Тетяні Демчук з Самарів. Брата останньої — Степана Геруна,— який нині мешкає в Любомльському районі, теж нагороджено цим дипломом. А подружжю Михайлу і Ніні Хабовцям — батькам вищезгаданих чотирьох братів та сестер — присвоєно (посмертно) звання “Праведник світу”. Дмитро Омелянюк закликав усіх, хто причетний до переховування євреїв, звертатися до фонду за адресою: м. Сімферополь, вул. Міллера, 58. До речі, родом він з Волині — з села Годовичі, що в Турійському районі. В роки війни, ще будучи хлопчаком, допомагав батькам переховувати двох євреїв у клуні на своєму хуторі поблизу Годович. – Уже 24 червня 1941 року у нашому селі були німці,– пригадував Дмитро Степанович. — А 25-ого в центрі села вони розстріляли двох людей — батька і сина. В середині серпня наша мама, спустившись серед ночі в підвал, побачила там двох закривавлених і оголених людей. Як виявилось, це були знайомі Рубін Гросер і Лейба Неймарк, які жили на сусідньому хуторі. Батьки заховали їх у клуні під самою стелею в горі хлібних снопів. Я носив їм харчі. У вересні на Волині запалали хутори. Лейба з Рубіном пішли в партизани... Було що згадати й ратнівчанину сімдесятитрирічному Сергію Хабовцю: — До війни наша сім’я була малоземельною. Але ми мали троє коней. Ними й заробляли собі на прожиток. Двоє з них постійно ходили в далекі “рейси”. А замовляли (зрозуміло, за відповідну плату) коней євреї, які, як правило, мали крамнички. Батько їздив за промисловими і продовольчими товарами то в Ковель, то в Луцьк, то в Брест, а то навіть у Варшаву. Як нагрянула війна і в селищі появились німці, то для євреїв настали чорні дні. У районі нинішнього райвідділу внутрішніх справ зробили гетто і почали ловити їх і звозити сюди з усіх сіл. А потім розстрілювали. По сто — сто п’ятдесят чоловік щодня. Однієї ночі до нас прибігло двоє хлопців, які, перебуваючи в гетто, зробили підкоп і втекли. Довелось їх переховувати з осені сорок другого до весни сорок третього,— згадував чоловік. А тут прийшов до них ще один єврей — за прізвищем Могилянський. Його всі знали, адже в селищі мав власну аптеку. І прийшов не сам, а з дружиною, в якої на руках була грудна дитина. Старий Хабовець, дивлячись на немовля, не міг відмовити. Пішли вони з лопатами на поле, що знаходилось неподалік Ратного. Відкинули в сторону купу завезеного якимось хазяїном гною. А на тому місці, де земля не була мерзлою, викопали широку яму. Її замостили сіном, зверху поклали дерев’яне перекриття, наклали на нього пруття, накрили соломою. А потім накидали гною, зробивши непомітний лаз. Щоночі старий Хабовець носив їм їсти. Однієї ночі Могилянський повідомив, що дитинка померла. Згодом і подружжя Могилянських не витримало: здалися німцям добровільно. Щодо інших двох євреїв, які переховувались у клуні, то навесні року третього вони пішли в партизани. Після війни приїжджали, дякували, писали листи. Ті листи, щоправда, відіграли у житті Хабовців негативну роль. З приходом “совєтів” розпочалась масова заготівля зерна від населення. За невчасну здачу зерна господаря заарештували. Був і суд. Прокурор вимагав “дати по саму зав’язку”, бо, мовляв, це той, що з Америки, від наших ворогів одержує листи. В результаті, Михайло Хабовець отримав три роки каторги. Хвилюючими і зворушливими були також спогади Тетяни Демчук із Самарів: — Йшла тривожна осінь сорок першого. Мій брат Степан Герун пас корів. І раптом у стіжку сіна побачив маленьку дівчинку. Вона дуже злякалася, аж тремтіла з переляку. Плакала, просилася, щоб він не видав її. Брат розповів про це матері. А вона у відповідь: “Нехай усіх Бог береже. Тільки всім треба тримати язик за зубами”. Як з’ясувалося, дівчинку звали Єнта. Ми ж називали її Лєною. Була вона єврейкою. Родом ніби з волинського села Несухоїжи. Тікала від переслідувань фашистів. Ось і опинилася аж у Самарах. Виявилось, що вона сирота — мама померла, а батько одружився на іншій. А в Торонто жили її брат і бабуся. Ставились всі до неї як до рідної. Жили ми на хуторі, в лісі. Близьких сусідів не було. Отож, Лєна часто навіть ночувала з нами в хаті, хоч це було ризиковано. Після війни вона поїхала у Ковель. Там знайшла знайомих людей. Потім якось добралась в Канаду. Коли розшукала своїх родичів, відразу ж написала нам листа. В ньому нашу матір тепер називала своєю матір’ю, а мене і Степана — сестрою і братом. Іван КАПІТУЛА.
