Саме так за краєзнавчим словником Олександра Цинкаловського “Стара Волинь і Волинське Полісся” назване село Куликовичі, що нині належить до Маневицького району...
Саме так за краєзнавчим словником Олександра Цинкаловського “Стара Волинь і Волинське Полісся” назване село Куликовичі, що нині належить до Маневицького району
1. СПОПЕЛІЛА ЦЕРКВА, ТА ЗОСТАЛАСЯ ВІРА “Куликовичі або Кульковичі — село Луцького повіту Колківської волості, за 65 кілометрів від Луцька над річкою Стир і старим трактом із Луцька до Володимира. В кінці ХІХ століття було там 104 доми і 789 жителів, дерев’яна церква з ХVІІІ століття на місці старої...”. Проте й від тої новішої церкви давно, ось уже сто років, як не зосталося й сліду... У роки Першої світової війни поблизу Куликовичів проходило три лінії оборони, а в самому селі знаходилися солдатські бараки. Свято-Покровська церква була приречена, оскільки майстри спорудили її із дерева. Ювілейне видання 1892 року “900-летие православия на Волыне” повідомляє, що “Покровська церква побудована в 1832 році заботами поміщика і прихожан, дерев’яна, з такою ж дзвіницею”. Під час обстрілу вона загорілася й спопеліла дотла. Однак уже через півтора десятиліття, трохи оговтавшись від воєнного лихоліття, місцеві жителі почали відбудовувати свій храм. Як реліквію зберігають тут фрагмент хреста, із зворотнього боку якого є напис, який доносить до наших днів скупі відомості про будівничих того храму: “Єта церква строєна в 1930—31 году. Мастер был Андрей Студинский из Осовы” (на той час було два населених пункти із такою назвою, у Камінь-Каширському і Старовижівському районах, тож звідки саме походив майстер, можливо, з’ясують місцеві краєзнавці). Другий напис ще коротший: “Реставровано в 1989 р. Луцьк, майстри Йозеф і Степан”. Цим майстрам довелося відбудовувати храм уже не з воєнного попелища, а після атеїстичної пошесті. У 1962 році церква була, як тоді було прийнято висловлюватися, “знята з реєстрації”, а закрита, вочевидь, ще раніше. Бо місцева жителька, нині церковна хористка Ганна Іванівна Шовкович, пригадала, що вона із чоловіком Іваном була чи не останньою, хто там вінчався. А відбувався обряд 7 листопада 1957 року... Те, що споконвіку було для селян святинею, влада заповзялася знищити. А люди, як могли, протистояли цьому духовному варварству і приходили молитися до храму навіть тоді, коли на його дверях висів замок. — Спочатку,— розповідає Ганна Іванівна,— напрестольне Євангеліє сховали в картоплі. А потім його забрала і зберігала в себе Федора Кубай. Може, те Євангеліє і церкву нашу оберегло від остаточного нищення. Нині баби Федори уже нема в живих, але добра пам’ять про її маленький духовний подвиг живе серед односельчан. А святиня — напрестольне Євангеліє 1864 року видання — знову в храмі, перед ним побожно схиляє свої голови уже котре покоління куликовичівців. Євангеліє те нам показав церковний староста Іван Ярмолюк, котрий старостує тут ось уже восьмий рік. Село пам’ятає його як доброго музиканта, котрий своєю гармошкою звеселяв чи не всі весілля та інші приємні оказії. У молодості і він, і сестри співали в церковному хорі. — А тепер,— зітхає староста, нема кому співати... За останніх 30 літ кількість мешканців скоротилася у 2,5 раза. Відоме видання “Історія міст і сіл України. Волинська область” подає на початок 1970-их років кількість мешканців у селі — 1437. Нині їх, як сказав нам сільський голова Микола Саржан, близько 600. Щоправда, у тому виданні жодним словом не згадано ні про сільський храм, ні про його непросту історію. А тим часом люди вважають його разом із школою центром духовного життя села. Школою своєю тут також гордяться, під неї з ініціативи голови СВК “Куликовицький” передали колишнє адміністративне приміщення, яке, було, розпаювали. Доля такого розпайованого майна по інших господарствах відома, а куликовичівці поступилися своїми паями в ім’я майбутнього, в ім’я дітей, котрі навчаються тепер у просторих приміщеннях. Церковний староста Іван Олександрович Ярмолюк — ровесник нинішнього храму, з 1931 року народження. Тож і події Другої світової війни назавжди закарбувалися у пам’яті. — Коли в село прийшли німці, то до церкви вони діла не мали,— згадує він. — Тільки один був пристроївся на дзвіниці з кулеметом і спостерігав за околицями. Як хтось ішов з лісу в село, то пропускав, а як із села до лісу — стріляв одразу. Німці остерігалися розвідників, адже у довколишніх лісах діяла партизанка, загони УПА. Підготовку до служби в УПА, як згадують старожили, проходило все чоловіче населення віком до 40 років. Тільки одні пішли в ліс одразу, а інші залишалися в резерві. У 1944-ому їх усіх призвали в радянську армію, більшість іще встигла повоювати на фронті. Почули ми у Куликовичах іще одну зворушливу історію про хрести -фігури, яких біля сільської церкви було кілька і які, вочевидь, також муляли очі атеїстам, бо їх поспішили зруйнувати. А ставили ці “фігури” невтішні матері, закопуючи під ними одяг своїх синів, котрі погинули десь по лісах. І рідні не мали змоги ані віддати їм останні християнські почесті, ані поплакати потім на могилі. Отож, тільки й могли отими хрестами-фігурами означити свою скорботу й болючу пам’ять. Церковний староста показав нам ще одну цікаву сільську реліквію — невелику ікону на полотні “Благовіщення” зі зворотного боку якої є напис: “Року Божого 1933 м-ця квітня. Намальована ця ікона і 23 опріч цеї, в іконостасі церкви с. Куликовичі при настоятелі о. Агафоникові Шаленим, псаломщикові Стефанові Васильчукові, церковному старості Семенові Бродюку. Маляр з Поділля Петро Міхневич м. Летичів”. Цей напис виявили, коли нещодавно встановлювали новий іконостас для храму, котрий на Покрову 1992 року, після відбудови був заново освячений. 2. ТЯЖІННЯ РІДНОЇ ЗЕМЛІ Своїм відродженням Свято-Покровська церква завдячує наполегливим і майстровитим селянам, а також вихідцям із Куликовичів, які вже багато літ живуть у містах, але не забувають своїх коренів. З особливою теплотою згадували жителі села свого земляка Данила Марковича Курдельчука, нині киянина, голову президії Української іноземної юридичної колегії, голову Міжнародного громадського об’єднання “Волинське братство”. Новий іконостас для храму було виготовлено саме при його спонсорській допомозі. Царські врата виконані із соснового дерева, яким багаті місцеві ліси, пишно орнаментовані виноградною лозою і передають стиль кращих барокових зразків царських врат ХVІІІ століття. Шкода лишень, що їх автори — художники й різьбярі із Луцька, не залишили, за прикладом своїх попередників, авторського підпису на роботах, а прізвища їхні вже забулися. Вдалося з’ясувати лише, що, власне, царські врата різьбив художник із Луцька Сергій Миронченко, син відомого митця, заслуженого майстра народної творчості України Анатолія Миронченка. У Куликовичах ревниво стежать за кар’єрним ростом свого поважного тепер земляка й любовно називають його “наш Даня”. Та й сам Данило Маркович, попри свою зайнятість, не пориває зв’язку з рідним селом. Щорічно у поминальні дні приїздить сюди і разом із його жителями вшановує могили своїх предків, які лежать на сільському цвинтарі поблизу церкви. А нещодавно Данило Курдельчук зробив односельчанам ще один приємний подарунок. На третій день Трійці за сприяння земляка завітав сюди із столиці фольклорний гурт “Молодички”, і подарував незабутній концерт, який глядачі сприймали не лише бурхливими оплесками, а й зі сльозами на очах. Ще б пак, адже одна із співачок, лауреат всеукраїнських оглядів-конкурсів самодіяльного мистецтва Ганна Ярмолюк, таки ж їхня, куликовичанка, хоч і живе нині в Києві. І хоч церковні дзвони повернулися у Куликовичі,— принаймні, так сподіваються селяни — назавжди, а землячки лиш завітали з піснею у гості, разом вони роблять спільну справу: вселяють у людські душі віру, надію і любов. Валентина ШТИНЬКО, спец. кор. “Волині”. Євгенія КОВАЛЬЧУК, заступник директора Волинського краєзнавчого музею з наукової роботи.
