Наша газета в кінці вісімдесятих років виступала на захист Згоранського озера. Тодішній доцент Луцького педагогічного інституту — вихідець з озерного краю Іван Кічий забив тривогу з приводу забруднення водойми. А відтак йшлося і про забруднення невеличкої річки Нережі, яка впадає в озеро. З Головненського овочесушильного заводу потрапляли в Нережу брудні стоки. Правда, керівництво цього підприємства доводило, що це — «суща вигадка», бо ж від заводу до річки десь два кілометри, а до озера — понад десяток. Вже п’ять літ завод не працює. Не стало і тваринницьких ферм у колгоспах, які були потенційними забруднювачами водойм. Тож як почувається тепер Нережа? Ми їдемо в Головне, де вона бере початок, — до тих джерел, які ще й сьогодні нуртують і живлять річечку. Одне з таких джерел показав нам місцевий мешканець Микола Блиндарук. Він родом з Хмельниччини, але вже понад сорок літ живе у Головному. І сам не раз, коли косив на лузі, втамовував тут спрагу джерельною водою. Ось воно — джерело-криничка. Хтось його облаштував — закопав кадуба. Може, меліоратори, коли проводили тут осушення. По залишках дерев’яних стовпчиків видно, що було джерело ще й обгороджене дошками. Але з часом вони погнили. На кілочку висить кружка для тих, хто сюди приходить. Отже, і для нас. І ми п’ємо смачну та чисту джерельну воду... Улоговина, де починається річка, яскраво виражена. Колись в цій улоговині було болото. Тепер вона «поснована» каналами. Сам рельєф тут особливий — ландшафт швидше не поліський, а схожий на той, який можна побачити в Горохівському, наприклад, районі. Це, як кажуть, візуальне спостереження. А головний спеціаліст державного управління екоресурсів у Волинській області Валентин Мотронюк показує на карті найвищу точку в цій місцевості — 223 метри над рівнем моря. — Яка ж вона, Нережа? — це питання ми задавали мешканцям селища Головне, які пам’ятають її в усі часи. — Занедбана, — каже коротко у відповідь тридцятирічний Микола Хропот. І відразу екскурс, так би мовити, у минуле: — Раніше, коли овочесушильний завод працював, то була справжня помийна яма. Особливо до 1982 року, поки не побудували очисні споруди. Стоки йшли в долину, в канали, а вже з них — в Нережу. А там — і в Згоранське озеро. Підійти до річки не можна було — такий сморід стояв. Особливо в літню пору. Навіть риба мала той страшний запах — хоч вари її, хоч смаж, все одно не будеш їсти. В той час Миколі Хропоту було сім-вісім років — поняття, як він висловився, ще дитяче. Це вже зараз розуміє, як марнувалась річка. Бо хоч і привільніше почувається зараз Нережа, а все ж те її минуле дається взнаки: варто копнути в річці і пересвідчитись, яка-то жижа осіла на дні. Очисні споруди збудовані, по суті, вже тоді, коли Нережа була забруднена. Але, незважаючи на це, в цій річечці можна було скупатись, коли шлюз біля траси на Головне регулювався. Це зараз йде «прихватизація» на повну котушку, і хтось навіть той шлюз вкрав. Коли мова зайшла про рибу, то до розмови приєднався старший брат Миколи Хропота Анатолій: — Яка риба?! Вже все електровудками понищено. Завод хоч і забруднював Нережу, але все-таки в річку потрапляла органіка, і вона не такої шкоди завдавала. А ось електровудки вбивають все: розріжеш рибину, а ікра — чорна, бо уражена струмом. Після електровудки риба вже не нереститься. І копають зараз мешканці селища Головне свої ставочки, де й рибу можна розвести, і скупатись. Якщо Нережа впадає в Згоранське озеро, то ще одна річечка в Любомльському районі — Гапа — несе свої води в Західний Буг. Хоч, мабуть, занадто гучно сказано «свої води», бо обміліла вона. Про Гапу, до речі, довелось почути від головного редактора «Волині» Степана Сачука, який родом з села Вишнів. Дізнавшись, що їду «на малі річки» в Любомльський район, Степан Дорофійович пригадав річечку свого дитинства і ті джерела, яких багато було біля села. Відразу скажу, що якби нашого фотокореспондента підвела камера, то можна було б вийти легко з ситуації, й для ілюстрації репортажу зробити знімок десь ближче біля Луцька. На тій же на Лютиці, в Рожищенському районі. Картина була б реальна — магістральні канали осушувальних систем всюди однакові. — Гапа тут є — за городами і під лісом, — каже Надія Положевець про канали, які біля Західного Бугу сходяться. Надії Тимофіївні вже 75 літ. Вона пам’ятає, що й за Польщі рови були покопані. Але була там чиста водичка. Бо кожний хазяїн навпроти свого обійстя чистив того рова. — Я ще пам’ятаю, — розповідає жінка, — як копали рова (шарварок люди відробляли) і дерном відкоси обкладали. А ще плотики з лози плели і закріплювали їх так, щоб не обсипався грунт. Це вже за Союзу, як ще одна вулиця в селі виросла, весь непотріб почали в Гапу кидати. І загатили її так, що й на річку вона мало схожа. А колись в Гапі можна було і попрати... Цим ніби й не випадає хвалитись, бо ж прати у річці — то забруднювати її. І все ж момент промовистий — видно, річка тоді справді була повноводніша. І за Польщі в цьому краї проводили осушення — допомагали людям, щоб сіна було де накосити, щоб городи не підтоплювало. Але це була не та меліорація, що в сімдесятих роках минулого століття, коли сюди прийшла потужна техніка і запрацювала на повну силу. Ми їдемо до Гапи, до тих ровів, власне, в які вона перетворилась. Надія Положевець зголосилась бути нашим попутником. Зрештою, вона вдячна за таку екскурсію, бо ж «хочеться пройтися по полях, а сила вже не та, ноги не слухаються». Для таких старожилів, як Надія Тимофіївна, на довгому житті яких творилась історія і мінялась природа, кожне місце промовляє. Ось там, неподалік рова — магістрального каналу, що протікає за людськими городами, урочище Бабинець. Від покоління до покоління передавалась чи то легенда, чи реальна історія: на березі Гапи росли старезні ліси, земля була вкрита густим мохом. І як нападав ворог, то «одна баба сховалась в тому мосі, втікаючи з малим дитям». Від цього й назва урочища. — А які тополі, верби росли тут, — каже Надія Тимофіївна, згадуючи не таке вже й далеке минуле. — Це як прийшла техніка сюди, то все повирубували, покорчували... Між двома ровами — магістральними каналами — дивом вберігся маленький хутір — одна хатина. Вона тричі горіла від блискавки. І тричі її господарі відбудовували. — А не переселили в село, — це вже ми почули від господарки Євдокіі Терешкевич, — коли всі хутори стягували докупи, бо хата цегляна — як розвалиш, то не складеш. Хутір так і називається Підрів’я. Дехто називає цей хутір «За горою», бо була тут колись гора. «І така, що за нею не можна було побачити хат хутора Підстав’я, який і до сьогодні зберігся під лісом, — тільки дим з коминів виднівся. А як почали трактори після осушення тут орати, то та гора де й поділась». І тепер ці назви тільки в пам’яті людей, як і їх минуле, від якого не можна відірватись думкою. Катерина ЗУБЧУК.
