ОДИНАДЦЯТИЛІТНІЙ МЕХАНІЗАТОР

Фермерське господарство Віктора Нікитюка, котрий мешкає в Пустомитах Горохівського району, — чималеньке. Має 120 гектарів орної землі, 2 трактори, 2 зернозбиральних комбайни, набір майже всіх необхідних для сільгоспвиробника причіпних та навісних агрегатів і легковий автомобіль, без котрого теж не обійтись. Уся ця техніка вже бувала в неабияких бувальцях, але ще служить і буде служити, позаяк ставлення до неї дбайливе, а на нову при нинішній диспаритетності цін з коштами не стягнутись. У Віктора Нікитюка — звичайний, колишньої ще архітектури селянський дім, повний живності, хлів коло нього, величенька пасіка. А ще — критий тік з коморою та піднавісами для сільгоспмашин, облаштування якого, коли ми навідалися в Пустомити, тривало. Показувало на те, що саме цей тік і є наразі найбільшою для господарства обновою та окрасою. Як і свідченням хазяйновитості його власників.
Та понад усім — це міцна селянська сім’я, у якій Віктор з дружиною Оксаною та четверо дітей. Йому від роду 34 роки, найстаршому синові Павлові щойно минає 11, а найменшій доньці — 1 рік і 9 місяців. Ось так, де гуртом і власними силами, а де з допомогою найманих робітників (на ремонті техніки фермер платить їм 2 гривні за годину роботи) і дають усьому раду.
Коли ми першого разу приїхали на ферму, господаря не застали. А його сина Павла побачили біля роботи. Нормального, як для свого віку, зросту і статури хлопчина дивився допитливим, а часом і настороженим поглядом (що ці дорослі незнайомці, мовляв, хочуть? Яке їм діло, чому руки у нього мало не до ліктів замурані сумішшю мастила й пилу?) Та врешті сяйнув такою щирою усмішкою, що не усміхнутись у відповідь було неможливо.
Потім з’ясувалося — посмішка у Павлика, як і в найстаршої серед інших сестрички Надійки, безсумнівно, мамина. І старанність та ретельність, напевно, — теж. А от пристрасть і любов до селянської праці та землі мають таке глибоке коріння, яке сьогодні Павликові осягнути усе ж важкувато. Він, як сказав, хоче бути фермером. Таким, як тато. І орієнтується, з багатьох ознак судячи, найперше на нього. Та від дорослих знає, що свого часу був одним із кращих у колишньому пустомитівському колгоспі механізаторів його, по батьковій лінії, дід. А по тій же лінії прадіда, за те, що мав 20 гектарів землі, «дом под железом» та добре розвинуту господарку, тодішня совєтська влада оголосила куркулем, ворогом народу. Та й відправила на Колиму, де невинно відбув цілісіньких дванадцять літ.
Чимало пустомитівців, навіть і колишній голова вже теж колишнього тутешнього сільськогосподарського виробничого кооперативу Петро Рузак (господарство, «дякуючи» інвесторам, розпалося невдовзі після того, як він пішов із цієї посади), звуть Павлика, незважаючи на вік і зріст, Павлом Вікторовичем. Але аж ніяк не тому, що він у фермерській сім’ї — другий, після батька, «мужчина». В одинадцятилітньому хлопчині люди вбачають і поважають Богом дарований талант до техніки. У колгоспному минулому спеціалістів такого рівня (закінчували ж відповідні курси, час від часу на інших курсах проходили перепідготовку й підвищували кваліфікацію) називали механізаторами широкого профілю.
Павлик, зрозуміло, жодних курсів не закінчував. Поки що навчається в Пустомитівській загальноосвітній школі. Але йому однаково, що на білоруському тракторі МТЗ-80 працювати, що на німецькому зернозбиральному комбайні «Клаас» чи голландському «Ньюхолланд». Уміє він і орати, і сіяти, і обробляти міжряддя просапних сільськогосподарських культур, вміє жати і молотити збіжжя. В кожному випадку вміє і відповідно настроїти техніку.
— Він це навіть краще від декотрих механізаторів з багатолітнім стажем робить, — сказали мені. — Бо прагне, щоб жодного ганджу не було. Не дозволяє собі цього. Думає, мабуть, от, не так щось зроблю, то зразу ж і говоритимуть: хлопчак, що з такого питати? У нього своя є гордість.
Попервах, коли під недовірливими поглядами сторонніх виводив трактора на сівбу, а чи заходив з культиватором у міжряддя цукрових буряків, намагався усім зовнішнім виглядом підкреслювати оту дорослість, до якої рости ще йому і рости. Тепер залишається самим собою, бо колишня недовіра у поглядах пустомитівців давно згасла. Вже переконались, що хоч малий, але вдатний. І вже не треба доводити, що механізаторською вправністю та майстерністю він будь-кому не поступиться. Якщо заагрегатувати трактора з навісним чи причіпним механізмом, то так, щоби з першого разу. Якщо працювати в міжряддях цукрових буряків, то так, щоб добре їх розпушити і не пошкодити жодного корінчика. Коли ж збіжжя збирати, то щоб і стерня була при самій землі, і жатка ніде «не забурилась», і колос вимолотився до зернини.
— Сам дивуюся, — говорив пізніше Віктор Федорович, — звідки це все у сина. Я його не вчив. Тим більше, не заставляв до такої роботи. Ну, їздив він зі мною в кабіні трактора. Як тепер розумію, придивлявся. Потім два дні поїздив зі мною ж на комбайні. То був перший мій комбайн. Маленький «Клаас» із жаткою на 2,2 метра. Купив його в одного чоловіка у недалекому від Пустомит селі.Поїхав туди з Павликом на тракторі. Думаю, комбайна прижену додому, а за трактором вернусь. Та Павлик каже: «Тату, давай я». Сів за кермо трактора і поїхав не гірше від мене. Іншого разу на комбайні працюю, а тут люди до хати і треба з ними поговорити. Покинув роботу, пішов. Аж то чую — комбайн мій завівся! Що вже, думаю, таке? Лечу в поле, дивлюсь, а то Павлик на ньому робить! Каже: «Не переживай, тату, все буде добре».
Минуло тоді Павлові Вікторовичу... аж сім років. Маючи їх за плечима, і обмолотив післякооперативному пустомитівському сільгоспутворенню, керівник якого звернувся до фермера за допомогою, дев’ять гектарів гречки. Віктор Федорович не мав часу, а Павлик — тут як тут. То був перший його комбайнерський іспит. І на особисту механізаторську вправність, і на рівність у ній з дорослими.
— Чи не боявся, коли вперше сідав за кермо? — запитав я у нього.
— Ні, — почув дещо подивований голос. — Чого було боятись?
— А коли вперше виходив на міжряддя буряків?
— Зразу, — усміхнувся щиро, — трохи боявся, щоб рядків не вирізати. Ну, побачив, що виходить, то й заспокоївся. Там просто уважнішим треба бути. І взагалі біля техніки треба бути уважним.
З Віктором Федоровичем ми розмовляли про фермерські справи. Тим часом Павлик приглядався до того, як найняті господарем механізатори лагодять комбайна. На щось їм зауважив. Але один із чоловіків чи то не почув слів хлопчини, а чи вдав, що не чує. Інший так само. Тоді й підійшов Павлик до нас: «Тату, колесо ставлять не на той бік». Виявилося — й справді так. І вже за хвилину двоє дорослих ремонтників, присоромлені такою от промашкою перед малим господарем, виправляли помилку.
— Павликові, — сказав Віктор, — я можу довірити все. Без жодних сумнівів. А від роботи відганяти треба. Зумисне купив «мобілку», щоб мати постійний із ним зв’язок, коли десь у полі. Траплялося, я на одному тракторові, він — на другому. Вже додому вертати час, а він: «Тату, я ще поорю», В таких от випадках і мушу голос підвищувати, щоб послухав. Звісно, коли при роботі, то буває тривожно. Дитина ж. Оксана моя взагалі спочатку була проти, щоб до техніки його допускати. Але, коли бачимо, що без того не може, то і забороняти гріх. Весною, на сівбі буряків, вже й Надійка, наша дочка, Павликові помагала. Літом дав йому гроші — 600 гривень — на велосипеда. Купив, якого сам собі вибрав. Гарний велосипед. Але, бачу, не він йому в голові. І на море не раз хотіли відправити — теж ні в яку. Думаю, мабуть, то справді син таким уродився, щоб господарем був на своїй землі.
Я слухав Віктора, поглядав на Павлика, котрий разом із дорослими клопотався вже біля віялки, і міркував про те, що зусиллями таких от, як він, і вершитиметься щаслива доля України. Якщо, звичайно, ніхто тої долі не зрадить.
Петро БОЯРЧУК.