НЕ СВЯТІ ГОРШКИ ЛІПЛЯТЬ, А МАЙСТРИ

Восени Володимиру Юхимовичу Ковальчуку 75 виповниться (на фото). А кришечку до горщика під пильним оком батька — Юхима Олександровича, гончара знаного і шанованого, створив на його ж гончарному крузі ще у 1948 році. Чому кришечку — бо так сина вчив батько, приказуючи: “Лише після того, як вийде до ладу кришечка, берися за горщика, збаночка, а чи глечика”. І коли побачив, що у сина виходить — порадів: буде кому справу передати.
Та глина з Кульчина, навколишніх сіл снилася йому і під час навчання у ремісничому училищі, у роки служби в армії. Коли відслужив, повернувся додому, перше, що зробив після зустрічі з батьками, сів за гончарний круг, щоб впевнитись, чи не забув цього дивно-прекрасного чару — творення з глини і красивих, і необхідних у господарствах людей, на той час особливо у сільських, речей, у яких застигла музика його душі.
А вони й справді таять у собі ту музику, що дзвенить у випалених у печі, створених його руками, душею, кухликах і горщиках, гладишках і макітрах. Вже й не перелічити гончарних виробів, створених Володимиром Юхимовичем за майже 60 літ. І то все невтомними руками. І ще можна сказати — душею і серцем. Самотужки шукає глину, робить поливу, сідає за гончарний круг і творить диво. А потім ночі просиджує біля власноруч змайстрованої печі побіля Стиру — його обійстя виходить до річки. Це теж відповідальна операція — випалювання. Треба знати, який вогонь і скільки його треба тримати, якими дровами і скільки їх треба, щоб вироби аж дзвеніли, а ще, як каже майстер, у них роками можна зберігати воду і вона ніяк на них не впливатиме, не те що сучасна кераміка, яку виготовляють, використовуючи готові форми і газові печі. Тож і не дивно, що такі вироби і воду одразу ж пропускають і вкриваються після зіткнення з водою плямами.
Власне, Володимир Юхимович такого з дозволу сказати штучного гончарства не визнає. Він розповів про “епопею”, якщо так можна сказати, однієї з своїх макітр. Вона ходила по всьому Кульчину від хати до хати кілька років по весіллях та урочистостях. Господині в ній терли мак чи збивали крем. Хоч, звичайно, мають немало сучасного посуду, але Ковальчукову макітру визнали найкращою.
Прикро майстру, що його справу ніхто з молоді не переймає, навіть онук.
— Молодим коли б одразу все та ще щоб легко давалося, а тут своїми руками робиш, ночами біля печі маєш пильнувати. Власне, діло це непросте і нелегке, — каже Володимир Юхимович. — І дуже мені шкода, що нині на весь Кульчин, що славився гончарами, десь нас двоє лишилося. Та й то вже і роки, і сили не ті, хоч і не полишаю цю справу, до душі вона мені, що б я не робив.
І майже повторив слова майстра молодий гончар, з яким зустрілася у Луцьку. Саме гончар, а не творець формованої кераміки. Це 32-річний Іван Панков. І, по суті, у самому центрі Луцька, на вулиці Коперника, у підвалі його гончарна майстерня — глина і круг, полиці з гончарними виробами і знахідками автентичної волинської кераміки, а ще не менш оригінальні за формою пляшки. А в душі у майстра — своєрідна музика, яку дарує йому гончарство. Піч, де випалює вироби, — у селі під Луцьком.
Сперш навіть важко було повірити в те, що людина з кількома дипломами міліцейських вузів, з перспективою професійного зростання все це залишила і зайнялася гончарством.
— У мене в роду не було гончарів. Все склалося випадково. Але, певно, в житті нічого випадкового не буває, — каже Іван Панков. — Років 10 тому мені потрапила до рук глина. Щось я спробував зробити. Сперш це була модна нині кераміка. А мені хотілося чогось свого, неповторного. І коли побував у Пирогові, під Києвом, у музеї під відкритим небом і зустрів там унікального майстра з гончарства Олексія Долю і він завів у Лавру, де зберігаються автентичні гончарні вироби, — захворів гончарством остаточно. Згодом попрощався з міліцейською кар’єрою і став займатися виключно гончарством. І якби ви тільки знали, як зараз легко і радісно на душі, коли я займаюся справою, яка мені до серця!
Іван Панков щотижня буває у Пирогові. Привозить туди свої гончарні вироби, там же працює з гончарним кругом, вчить всіх бажаючих цього, як він вважає, найкращого, одухотвореного діла. Він і мені запропонував торкнутися глини і спробувати, звичайно, разом з ним, щось з тієї глини створити. І знаєте — вийшло — маленький збаночок. Було таке відчуття, що не глини торкаєшся, а прохолодного оксамиту і якесь особливе відчуття душевної радості.
— Я хочу, щоб люди, які разом зі мною стають за гончарний круг, це відчули, полюбили глину і можливо, хтось таки та стане гончарем. Це буде для мене найбільшою радістю, — каже Іван Панков.
У його майстерні побачила батькову помічницю Настусю, яка творила візерунки на готових збаночках. Щось мудрував молодий чоловік, котрий сказав, що його не треба називати, бо він ще тільки вчиться. Але з усього видно, що те навчання не випадкове і йому в радість.
І знову Іван Панков пристрасно і з жалем говорив, що молоді люди не поспішають оволодіти гончарством, справжнім мистецтвом, а займаються керамікою, яка, по суті, далека від автентичного гончарства, поставлена на потік. Хоч, відверто кажучи, навіть штампованої кераміки нині особливо не побачиш на прилавках. А гончарні, саме волинські вироби, який би новочасний посуд не поставляли із-за кордону, ніщо не замінить.
Недарма ж молодий, а вже майстер-гончар Іван Панков каже, що і дружина, і мама подають йому їсти лише в його улюбленій тарілці з глини, випаленій у спеціальній печі. І йому дуже хочеться, щоб люди зрозуміли — яке то диво гончарство і як його треба цінувати і шанувати. Адже, по суті, це мистецтво — рук і душі, серця небайдужих людей. І не випадково такою смачною, якщо хочете, екологічно здоровою стає їжа, приготовлена і подана саме у виробах гончарів. Адже вони не просто творять горщики, полумиски чи збаночки, а передають їм своєрідні чари від наших предків. І гріх нам буде, якщо загубимо, забудемо вічне і прекрасне мистецтво — гончарство.
Анастасія ФІЛАТЕНКО.