Березі, що мовби випадково втиснулася в ряд високих сосон понад західною огорожею обійстя, здається, немає ще й сорока...
СМЕРТЬ СОСНИ ДАЛА ЖИТТЯ БЕРЕЗІ Березі, що мовби випадково втиснулася в ряд високих сосон понад західною огорожею обійстя, здається, немає ще й сорока. А вона он як верхів’ям угору злетіла - вічнозелених сусідок у рості переганяє. Бо ж молода, прагне свободи, простору, музики вітру і ласки дощу, її смагляві подруги-сосни вже віку свого доживають. Ще оздоблені зеленню глиці конари опущені сумно донизу. Як пережиті, віджилі роки, час від часу спадають на землю всохлі гілки. Береза мов хвалиться перед ними вродою своєю і силою. Зміряв я на Великдень обхват її при низу - майже два метри. Чи не тому так хутко зросла вона і дозріла, що народилась на кореневій сосновій основі? Насінина, схожа на малесенький літачок, приземлилась колись на ледь трухлявий пеньок сосни, зрізаної мною зі швагром Іваном на добудову хати після руйнації дідівської садиби. «Це якась аномалія, - гадалося мені, коли зійшов на пеньку березовий пагінець, - навряд чи тут виросте дерево». А воно не просто виросло - злетіло увись, наповнивши новим життям мертве коріння зрізаної сосни. Чи заздрять їй, іще молодій, майже столітні сусідки-сосни? Ні, вони раді, що після їхньої смерті буде кому передати пам’ять роду, пам’ять коріння й гілля віджилих дерев новонародженим сосонкам та берізкам. «ВИЗВОЛЕННЯ» КОЖУХА Б’ють барабани... Звучить «День Побєди»... Квітнуть вогні феєрверків... «День визволення»... І нараз - «Степом, степом...» А за привільним степом українським - устелена трупами Європа... Ішли визволителі і через рідне моє Заболоття, яке простягнулося поміж долиною прип’ятської притоки і лісом зі сходу на захід. Хата наша на північному боці села, ближче до лісу, в березово-сосновому гайку. Тож і повстанці, українські партизани, і «червоні» частенько навідувались до нас за поживою... Був сорок другий чи сорок третій... Ранок, полудень чи надвечірок. Старша сестра моя Марфа (Царство Небесне тобі, сестро), зачепивши дугу поворозки за ногу, гойдає колиску, підвішену за вервечки з гаком до стелі. У колисці - я. Піді мною - жіночий кожушок, замаскований полотняним простирадлом і подушкою. Схованка начебто надійна. Та ось заходять до хати двоє партизанів. Обмацавши зором світлицю, один з них підійшов до колиски. Зупинивши її гойдання, однією рукою підвів з постельки мене, а другою «визволив» з-під мене кожуха. Не вперше, видно, здійснював таку процедуру. І не в одній хаті. Поклавши мене на «схудлу» постіль, гойднув колиску і до сестри: «Качай, качай...» Устелена трупами Європа відзначає «дні пам’яті», а в нас б’ють і б’ють барабани... СТРУМОЧОК ЛЮДМИЛИ ЛЕЖАНСЬКОЇ «Колись я була струмочком, до якого люди приносили свою втому. Тепер же самій хочеться біля когось освіжитися». Це - Людмила Лежанська. 7 вересня 1976 року. Жива душа її, прагнучи світлого слова, шукаючи, намацуючи його в сумі самотини, мов у темряві, весь час крізь пелену болю хотіла світитися і світилася до людей: «Я в поглядах ловлю свій світ», «Мені везе на сонячних людей», «Випитуєш очима про любов...» Так усміхається до сонця сонях. Так розгілчується променями струмочків джерело. У тому ж листі від 7.IX.76 р. з рідного Вербичного струменіла до Луцька: «Ще дві неділі маю бути отут, слухаючи тишу, що зцілює душу... Мама палить у старій плиті кусками розваленого плота. Гріємося. Варимо кукурудзяні качани і лякаємося ляскоту штукатурки, що потроху обвалюється зі стелі... Я не можу без людей і не вмію з людьми...» 20.Х.73: «...обізвись до мене, Василю! Мені буде самотньо... Дякую... за віру, за те, що бачиш в мені людину». 10.ХІ.75: «Знову я до Вас, Василю, - із своїми паперами. Почерк в мене стає все жахливішим... Якби зустрітися...» Почерк її обірвався у 34-річному віці - 9 листопада 1981 року. Немає уже й декого з тих, до кого вона душею і словом тулилася. Рано так, несподівано рано відлетіла за обрій Галя Гордасевич, зігрівши собою, своєю увагою Людмилу - «метелика на долоні вічності». За непрозорим туманом овиду і Володимир Лучук, що вдихнув життя у першу збірку Лежанської «Поезії» (1980). І зболене серце матері-вдовиці, Олени Іванівни Шумської, спинилось передчасно, і прийняла її в обійми землиця рідного села. А Людмилу під Луцьком, на міському кладовищі поховали. Зрізав хтось яблуньку, що росла й квітувала весною на її могилі. Крізь інтернетно-комп’ютерно-телекомну облогу часу вряди-годи пробиваються до мене листи-повідомлення, виклики, відписки. Зрідка - й відгуки на слово. Золотом поміж них світяться рядки Людмили Лежанської, слова, наповнені особливою, справді проникливою теплотою: «Хай блакитна прозорість вересня лишиться сяйвом у Вашій душі!» Струмочок тихого, лагідного, живого, поетичного її голосу не замовк. І я нині, через десятки літ, озиваюся до нього, як і тоді, коли просила вона сама: «Обізвись до мене...» Василь Гей.
