за 3 кілометри від села Рокита Старовижівського району живе Ганна Терентіївна Гаврилюк
Назустріч нам повзла на колінах жінка. Час від часу зупинялась, відпочивала, вдивлялась в обличчя незнайомих людей. А ми, тільки-но здолавши кількасекундне заціпеніння, одразу побігли до неї: “Давайте ми Вас донесемо до хати…”
Ще й зараз, коли цей матеріал пишеться, в побачене важко віриться: назустріч нам повзла на колінах жінка. Час від часу зупинялась, відпочивала, вдивлялась в обличчя незнайомих людей. А ми, тільки-но здолавши кількасекундне заціпеніння, одразу побігли до неї: “Давайте ми Вас донесемо до хати…” – “Та ні, синочки, я сама вже якось дійду. Та й як же Вам нести, я ж із поля – замурзана вся, ні…” Ганні Терентіївні Гаврилюк – 70 років. Усе своє життя вона прожила у лісі. Останніх 25 років, відтоді, як відмовили ноги, – на колінах... – Радикуліт дав ускладнення на ноги, – позирає на нас знизу вверх дуже добрими і дуже втомленими очима стара жінка. – Я сильно тоді промерзла, тому що пасла колгоспну худобу, а самі знаєте, що це таке: з ранньої весни до пізньої осені за будь-якої погоди треба було гнати пасти корів. Скільки разів бувала під дощем, скільки разів намочувалась… Як захворіла, то два роки пролежала в обласній лікарні. Спочатку хотіли робити операцію на хребет, але я чомусь боялася, і не захотіла, а коли вже погодилась, то було пізно. Раніше ще якось могла ходити з двома палицями, а потім і цього вже не змогла. І от вже стільки років на чотирьох. Ганна Терентіївна зітхає і якось винувато дивиться на свої ноги. Вони обмотані старим ганчір’ям. – Оце все на ніч скидаю, але ноги випростати не можу, так і сплю із зігнутими. А уві сні… Господи, у сні я так чимчикую! А прокинуся – плакати хочеться. Бути з ногами і водночас без ніг... Мимоволі здригаєшся при думці, що з такою недугою жінка живе в лісі. Однак Ганна Терентіївна стверджує, що боїться тільки того “звіра”, який на двох ногах і який покрав останні її кури. Та й живе жінка не сама. – Після смерті батьків ми з молодшою сестрою Євкою господарюємо. Маємо корову і конячку. Цього року з’явились теля і лоша. Самі знаєте, що для худоби треба багато сіна. То ми частину купуємо у людей, а частину і самі заготовляємо, зілля якесь збираємо. Правда, кобилка більше пасеться, ніж працює. Тут їй воля. А на городі он – картопля, жито… Коли ми приїхали, Ганна Терентіївна саме “йшла” із серпом з поля. Жала. Каже, що хоч ще й не дуже втомилась, але сонце не дає працювати. А на вечір і Руслан вже допоможе. Руслан – хлопець-сирота, який кілька років тому прибився до них. Жив у селі з дідусем. А коли того не стало, пішов у ліс. На запитання – “Чому саме прийшов до них?” – Руслан коротко відповів: “Бо це добрі люди”. А от на зауваження, чому нічого не робить з хатою, розводить руками: “Що я сам…” Справді, напіврозвалену хижу, солом’яний дах якої всуціль протікає, і хатою назвати не можна. – Батько її побудував після війни, – каже Ганна Терентіївна, – це була на той час непогана хата. Однак як тільки-но ми її звели, виганяли нас із хутора в село. Моя мама тоді в плач: “Людоньки, та ми ж тільки її поставили, та дайте нам хоч трішки в ній пожити”. Пожаліли тоді нашу сім’ю – тато ж був інвалідом війни – не виселили. Коли я ще якось могла ходити, то частково перекрила дах, а зараз вже не можу. Влітку постійно затоплює, а взимку вельми холодно. Сіни, одна кімната, половину якої займає піч з примостами, ось і все – друга частини будівлі була відведена під хлів, який вже завалився. Така доля може спіткати і кімнатку – впаде стеля, яка в кількох місцях підперта кілками. Є, щоправда, в хаті електрика. Але й вона може перетворитись на проблему, адже всі стіни – у патьоках, які прикривають тільки нечисленні пожовклі фотографії, ікони і годинник, що чомусь на годину пізнив. – Ось тут ще не тече. В цьому місці – найсухіше, – показує Ганна Терентіївна на зовсім невеличкий сухий клапоть стелі. – Стріха уся – дірява, а от хлівець ваш – під шифером, – зауважуємо. – Худоба ж годує нас… – каже на це жінка. Років п’ять тому сюди на хутірець привезли зруб невеличкої хатинки на одну кімнатку. Жінки зуміли зібрати грошей на шифер, накрити хатинку. Уже є і піч. Але підлогою ще не розжились, тому й складають тут немолочене ще жито. – Та в мене ж у селі є велика хата, яку я купила за зароблені у колгоспі гроші, – каже Ганна Терентіївна… Живуть там зараз її онуки і зять. Донька кілька років тому перебралася жити до іншого чоловіка. Останнім часом випиває, і у матері буває рідко. Але навідується інколи на хутір священик. – Ага, приїжджає на великі свята на конику до нас, бо ж мені в село самі знаєте як, – жвавішає жінка, – і посповідатись можна, і хату нашу непутящу окропить… Слухаємо Ганну Терентіївну, дивимось на усю цю біду, і проймає серце жаль. – А чи не хотіли б ви, Ганно Терентіївно, перебратись десь у Луцьк, у будинок престарілих? Там легше б було, – запитуємо. В очах жінки на мить, здається, з’являється вогник, але одразу гасне: – Я колись лежала у лікарні, і знаю, як там – одні стіни. А як же я буду без лісу? – уже ніби не до нас, а до самого того лісу промовляє 70-річна жінка. – Ой, синочки, – раптом спохоплюється, – я ж не маю чим вас пригостити. Візьміть із собою хіба що ці лисички. – Ні, дякуємо, ми самі назбираємо, як захочемо. Хай вам будуть. – Ну візьміть, вони ж свіжі, смачні, – намагалась все пригостити нас Ганна Гаврилюк чи не останнім, що у неї було… Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, Василь УЛІЦЬКИЙ. Фото авторів.
