Коли тросами скидали надкупольного хреста, він не впав на землю пластом, а застромився одним своїм кінцем у грунт і продовжував стояти над руїною...
1. МІЖ МИНУЛИМ І МАЙБУТНІМ Якось довелося почути від письменника, а тепер і народного депутата України Володимира Яворівського, що хрести на могилах — як знаки додавання між минулим і майбутнім. Ці слова пригадалися у мальовничому поліському селі Кукли, що у Маневицькому районі, коли нам розповідали, як атеїсти руйнували тут церкву. Коли тросами скидали надкупольного хреста, він не впав на землю пластом, а застромився одним своїм кінцем у грунт і продовжував стояти над руїною. Люди хрестилися і казали, що то Божий знак, а баба Ганна із Градиська тоді мовила: “Я стара і не буду жити, а ви будете і побачите, що на цьому місці стане храм Божий”. Це сьогодні такі слова нікого б не здивували, а тоді, у 1961-ому, коли довкола церкви масово руйнували... І все ж той хрест дотепер пам’ятається як знак додавання, як символ-посланець із недалекого минулого в майбутнє. Слова баби Ганни виявилися пророчими. Більше 40 років жили Кукли без православного храму, віруючі ходили до Свято-Успенської церкви у сусіднє село Оконськ. Колись, у ХVІІІ—ХІХ століттях, саме до цієї церкви була приписаною церква у Куклах, коли богослужіння у них проводилося почергово. Як тільки Україна здобула незалежність, у 1992 році в Куклах зібрався сільський сход, на якому вирішили збудувати нову церкву на місці зруйнованої. 16 жовтня 1997 року було освячено місце забудови майбутнього храму. Зводили його власними силами на пожертви віруючих. Будували місцеві майстри, а розписи зробили художники з Луцька. 21 листопада 1998 року, коли церква відзначає Собор архістратига Михаїла та інших небесних сил безплотних, було врочисто відкрито новий Свято-Михайлівський храм у Куклах. Освятив його і взяв участь в урочистостях митрополит Луцький і Волинський Ніфонт. Нині, як і століття тому, однокупольний дерев’яний храм височить на тому ж місці, у центрі села, продовжуючи свою історичну духовну місію. 2. ЄВАНГЕЛІЄ ІЗ КУКЛІВ — Для мене церква — все... Я вилікувалася, здоров’я покращало, я тут знаходжу духовну розраду і спокій для душі... Цей щирий вихлюп емоцій ми почули від педагога, заступника директора школи з виховної роботи Віри Ільїної. Віра Іванівна на період декретної відпустки регента керує церковним хором. Вона ж і взялася показати нам відбудований сільський храм, з любов’ю й благоговінням прикрашений місцевими умільцями, розповіла, що діє тут недільна школа, у якій навчаються дітки початкових класів, що кожного літа парафіяни їздять на прощу в Почаїв, до Києва... Ми слухали Віру Іванівну , а перед очима все ще стояли яскраві, барвисті панно, якими щедро прикрашена Куклівська середня школа. Виготовлені вони з різнобарвних ниток в абсолютно оригінальній техніці руками Віри Іванівни Ільїної. Не оминули, звісно, й шкільного музею, де ретельно зібрані численні експонати, які оповідають про історію села та його храму. Над створенням музею працював місцевий вчитель історії Федір Гнатович Бусел. Не обійшлося й без сприяння колишнього випускника цієї школи, а нині — директора Маневицького краєзнавчого музею Петра Микитовича Хомича, закоханого у своє рідне село із такою милозвучною назвою. Про її походження існує кілька легенд, коріння яких ховається у глибині віків. Одна із них, чи не найромантичніша, розповідає, що жив колись у селі пан і мав дочок-красунь, яких за гарну вроду пани-сусіди називали між собою “куклами”. Паничі навперебій їздили в гості до “Кукол”, ось так і закріпилася назва поселення. Можна пояснити назву села і за словником української мови Бориса Грінченка: “Вроди, Боже, жито-пшеницю і всяку пашницю без куколю, без метлички”. Кукіль — назва рослини, яка трансформувалася у назву села. Найдавніша документальна писемна згадка про Кукли стосується 1559 року, отож, у нинішньому їм виповнюється щонайменше — 445 років. В історичній літературі найчастіше зустрічаємо згадку про Кукли під 1577 роком. “Словник географічний Королівства Польського” подає їх як володіння князя Михаїла Четвертинського, який “платив за село від 8 димів (дим — будинок, оселя, двір), а в 1583 році його вдова — від 8 димів і 5 городників”. Тож за усіма мірками то було зовсім невеличке село. І все ж саме тут трапилася подія, яка зафіксована в історичних джерелах під 1611 роком. У цей рік у “Коуклах” було закінчено переписування рукописного Євангелія. (Нині це рідкісне видання зберігається у Волинському краєзнавчому музеї). Знайдене воно було працівниками музею в Свято-Михайлівській церкві сусіднього села Костюхнівка. У кінці Євангелія є запис про те, що замовником рукописної книги був Марко Жоравницький, луцький шляхтич, який володів селом Кукли після князів Четвертинських. Є тут також згадка про редактора книги, ієромонаха Філарета Городельського. Виготовлення книжки у період пізнього середньовіччя не було суто механічним процесом переписування. Це було воістину творче дійство як самого переписувача Андрія Яковича із м. Старого Самбора, так і редактора, а також інших майстрів: художників, палітурників. Куклівське Євангеліє переписане великим уставним почерком, на папері з водяними знаками. Цікавою є і палітурка, обшита оксамитом, прикрашена металевими гравірованими пластинами. І сам факт перебування переписувача із Галичини в Куклах говорить про його високу професійну кваліфікацію, інакше не було б сенсу запрошувати його на Волинь — край, відомий своєю культурою переписування книг. Рукописне Євангеліє із Куклів Андрія Яковича — пам’ятка не лише місцевого, а й всеукраїнського значення. А тим, хто хоче докладніше довідатися про неї та про історію цього краю, можемо порекомендувати збірник “Минуле і сучасне Волині та Полісся. Історія сіл і міст Західного Полісся. Маневиччина”, який вийшов за матеріалами ХІІІ Волинської наукової історико-краєзнавчої конференції, котра у квітні нинішнього року проходила у Маневичах і Куклах. 3. „СТАРОГО ВЧИТИ, ЩО МЕРТВОГО ЛІЧИТИ” Цю народну мудрість ми почули із вуст настоятеля Куклівської церкви о. Олександра (Насарчука). Стосувалася вона взаємин зі школою, дітьми й педагогічним колективом. Молодий священик переконаний: чим раніше сіяти у дитячі душі зерна любові до своєї малої батьківщини, усвідомлення того, що негоже топити свою долю в чарці, красти, обманювати, курити, грати в карти — тим міцнішими, стійкішими проти життєвих незгод будуть сходи. — Кукли — село особливе. Люди тут добрі й довірливі. Навіть в атеїстичні часи тут ніколи не порушували давню традицію будь-яку, як тут кажуть, “беседу” починати молитвою “Отче наш...”, — розповідає о. Олександр. — Я задоволений своїми парафіянами. Особливо завдячую вчителям, які причетні до парафіяльного життя. Вони співають у хорі, на них та їх дітей можна покластися у будь-якій справі, то моя опора. А ще у цьому селі існує гарний благочестивий звичай: на храмове свято дівчата кожному священикові після урочистостей дарують коровай на вишитому рушникові. Того дня, коли ми були у Куклах, із о. Олександром нам зустрітися не вдалося — він був у від’їзді. Зате наслухалися від куклівців, який у них хороший, хоч і молодий, священик. Згадували, як ходили разом із ним пішки на прощу за 20 кілометрів у Свято-Хрестовоздвиженський чоловічий монастир, що у Старому Чорторийську. У тому поході народилася ідея здійснити похід і до Почаєва. А коли вже пізніше зустрілися з о. Олександром у редакції, то мали нагоду переконатися, що у стосунках священика й парафіян — повна взаємність і взаєморозуміння, хоч прийшов він на парафію порівняно недавно. Після того, як його попередник о. Михайло, родом із Закарпаття, майже чотири роки тому поїхав на свою малу батьківщину. Про себе о. Олександр розповів, що народився він у с. Олександрія Ківерцівського району. Мама — з віруючої сім’ї і з самого раннього дитинства займалася його духовним вихованням. Прадід по батьковій лінії Антон був у церкві паламарем, а прабабуня Тетяна виконувала всі пости і зі страхом приступала до святого причастя. Школу закінчував у Романові Луцького району й з усього класу лиш один постійно ходив до храму, за що не раз вислуховував насмішки від однокласників, зате мав повагу від учителів. У 1997 році, одразу після школи, вступив до Волинської духовної семінарії. Дотепер із пошанівком і любов’ю згадує отця-ректора Петра Влодека, який щоразу повторював, що семінаристи — не студенти, а вихованці, бо семінарія не просто дає суму знань, а виховує духовно. Три роки був іподияконом біля владики Ніфонта, мав змогу щоразу слухати його богонатхненні проповіді, які стали у добрій нагоді в його пастирському служінні. Отець Олександр приніс до редакції свої нотатки про віру й невір’я, де зібрав цікаві думки провідних учених світу стосовно їх ставлення до Бога. Дозволимо собі процитувати один абзац: “Навіть Дарвін, учення якого було потім використане напівученими для спростування віри в Бога, усе своє життя був дуже віруючою людиною і протягом багатьох років був церковним старостою на своїй парафії. Він ніколи не думав, що його вчення може суперечити вірі в Бога. Після того, як Дарвін виклав свою гіпотезу про еволюційний розвиток живого світу, його запитали — де початок ланцюга розвитку тваринного світу? Де перша ланка його? Дарвін відповів: “Вона прикута до престолу Всевишнього”. Валентина ШТИНЬКО. Євгенія КОВАЛЬЧУК, заступник директора Волинського краєзнавчого музею з наукової роботи.
