Того ледь розвидненого ранку 27 червня 1943 року миряни Черчицької Спасо-Преображенської громади побачили страшний суд...
Того ледь розвидненого ранку 27 червня 1943 року миряни Черчицької Спасо-Преображенської громади побачили страшний суд. Не Божий, а суд від руки окупанта, що вкоренився у Волинському краї 1920 року. Суддями самопризначилися польські фашисти з Армії Крайової, а німецьке офіцерство лише спостерігало за бійнею. Тиждень до зелених свят людність Кічкарівської гміни-управи — передмістя Красного, Черчиць, Кічкарівки, Малого Омеляника, Зміїнця — була настроєна урочисто. Охорошувалися глиною долівки, білилися хати, чистився, порядкувався реманент. До суботньої вечірньої зорі кожне обійстя уклечано гіллям липи, клена, дух лепехи стояв на чатах проти Нечистого в сінях і покоях. Потомлене українське село готувалося стежками-доріжинами йти раненько до храму святого Спаса у Черчицях. За звичаєм люди молилися, з поцілунками близьких відходили до сну. Для багатьох сімей ця молитва і поцілунки були прощанням перед відходом до Сну Вічного. На православних українців чекала смертна дорога. Увесь цей жах тортур недавно знову зримо постав у річницю пам’яті невинних жертв кривавого погрому. Після служби Божої у капличці біля ніг кладовища хресний хід рушив до місця зруйнованого храму. Настоятель о.Борис (Григлевич) звершив заупокійну літію. Свідок баченого Віра Григорівна Притолюк-Бохонюк вкотре розповіла про пекло, яке закарбувалося у пам’ять назавше: — На обійсті поляків Дембських допізна бавилася трирічна Софійка Бохонюк. Господар з донькою знали про заплановану “масакру”. А поліціянтка Ванда, напевно, була чи не головним креслярем кривавого плану. Навіть головна Божа заповідь не спонукала ревних католиків до милостивого рятунку невинного янголяти. Вранці дитинку разом з погубленою родиною побачили з розкраяним кулями личком на розшматованій подушечці, а невинна кров червоною райдугою зросила усе довкола. Поруч був віночок лугових блакитних квіточок, з котрим дитя збиралося йти до храму. Не пошкодували слуги “вогню і меча” двотижневе немовля Бохонюків. Фізичні, духовні батьки вибрали пташеняті ймення Наталя. Вранці воно мало бути освячене Євангелієм... Пам’ятають старші люди про подвиг чеха з Купичева Пшишковського, котрий мешкав на початках боголюбських грунтів. Плакала дитина серед замордованої родини. Узяв хлопчика на руки. На різкий наказ катів віддати невинне дитинча крикнув: “Стріляйте в мене!”. Вертаючи до спаленого хліва, зауважив жахливе: обгоріле тіло матері Марти Середи посередині, а руки-крила огорнули дівчаток Клавдію, Надійку. Пішла на той світ Євфимія Середа з донькою Євдокією Каленюк. А усього з їхнього роду того ранку закатовано 29 душ. Про жахливе страховище згадала очевидець Євгенія Рудько. Цю акцію було сплановано заздалегідь. Не чіпали поляків, чехів, нащадків німців-фольксдойчів. Минула куля змішані родини. Так, мати Антоніни, Люби Ботремчуків говорила після відходу банди: “Моїх дівчат не зачіпали, бо вони заміжні за поляками”. Пані Віра Притолюк, майже плачучи, мовила: “До болю образливо, що так мало нас зібралося на цьому кривавому місці. Напевно, владі пам’ять мучеників не потрібна”. Напередодні колишній староста Анатолій Прачук дзвонив до міської влади про захід. Подякували. Знайшли за потрібне прийти краєзнавці Микола Коц, Р.Островецький, В.Підгайко. Вкотре говорилося про відновлення нового храму, придатного для щирої молитви. В мацюпенькій капличці взимку ноги хористів, здається, примерзають до землі—стеля низенька. Староста громади Віталій Черкавський, заступник Володимир Зубчук трохи подовжили будову. Найбільшу офіру дав голова крайової Демократичної партії Іван Братченя — колишній перший староста. Мій добрий знайомий підприємець Віталій Михайлович виділив значну суму. За півстоліття безбожжя обміліла ріка єдності Черничанської релігійної сім’ї, а забаламучені прихильники чужого лона оббріхують, принижують чин “уніятів без благодаті і канону”. І це в Україні! А якими були їхні діди, батьки під яремною п’ятою Польщі! Храм повнився вірними у будень і свято по вінця. Кічкарівська “Просвіта” під управою О.Крамаренка, родини Кабайдів була дужою кожною родиною до найменших діточок, чиї голоси лунали в луцькій “Рідній хаті”, у селах округи. Кічкарівець Дмитро Сардачук , званий “Калиною”, був кур’єром з продажу часописів “Золотий колос”, “Український пасічник”, “Літературно-науковий вісник”, “Червона калина”. Пан Дмитро ще й зухвало боровся з польською монополією на тютюн, пропонуючи у кожному обійсті, де ріс бакун , “тутки” з зображенням калини львівсько-українського виробу. Невдовзі кічкарівський свідомець дзеленчав кайданами разом з іншими ворогами “Паньства Польскєго” у Березі Картузькій. А от колишній царський, пізніше — український офіцер Оксентій Крамаренко за доносом був арештований, життя патріота вкоротили за гратами МГБ, дружина Софія пізніше теж скуштувала “ісправітєльного хлєба”. Той самий Юда “здав” до сталінського курорту Григорія Бохонюка, пана Ребеля. Є про що пам’ятати і говорити і владі, і школі. Колишній голова міськвиконкому А.Поха видав розпорядження про будівництво нової школи № 13, а сьогодні міські керівники звели її . Місто дало кошти на опорядження спортивного осідку, за потребою пристосовується він у актовий зал. Від початку і до завершення заходу нащадок холмщаків тримав рідний прапор, осумлений чорними косами стрічки. Гуркотіли машини біля “тимчасових” гаражів, поруч з церковцею з’явився склад. На кічкарівських, черчицьких людських наділах вкоренилися обласні військові, міліцейські шпиталі. Ще живі призвідці нищення св.Спаса. Не каються і не жертвують, а дехто й сьогодні керує установою, що корчувала храми. Нова крайова влада ще не встигла ознайомитися з волинською гіркою історією. Але ж є там при владі колишні рухівці, радник голови пан Блаженчук — кореневий волинянин, котрий багато знає про тутешню минувшину. Ми шляхетно впорядили аківські цвинтарі, перетворили легіонерські могили на пантеони, вишукано, з мистецьким смаком закарбовано поховання аківців у Засмиках, поруч з моїм рідним Клюськом. До речі, вони затято нищили усю Турійщину, гнали нас дорогою смерті аж до Рожища. Окультурено поховання польських зброярів у Гайовому (Пшебражі), місце погрому вояків 27-ої Волинської дивізії радянським військом. А де план реконструкції за назвою “Черчиці”? Задовго чухається депутатське об’єднання “Рідне місто”, не чути голосу національних демократів. За двісті кроків від центру Луцька плаче розтоптана слава. Коли б подібне трапилося з поляками, то тут, на Черчицькій горі Фаворі діставав би головою неба костьол. Українська мученицька кров не пошанована. Бідна громада храму Здвигу Чесного Хреста Господнього, керована митрофорним протоієреєм о.Іваном (Семенюком), старостою В.Табачуком, подарувала ще біднішим братам і сестрам першопотребну атрибутику. А коли влада простягне свою дужу руку до пошанівку українських мучеників? Правда пам’яті стукає до нашого сумління. Володимир ГАВРИЛЮК.
