1200 волинян позбавлені можливості чути спів птахів, голоси рідних та близьких. Як живеться їм серед нас? Які у них труднощі та проблеми?
1200 волинян позбавлені можливості чути спів птахів, голоси рідних та близьких. Як живеться їм серед нас? Які у них труднощі та проблеми? ПОЧУТИ ГЛУХИХ СЕРЦЕМ — Ви б почули, як вони співають. — Глухі і співають?! — Аякже! Якось я повезла учасників художньої самодіяльності у своє рідне село. Люди плакали, коли слухали їх. А вони ще й танцюють! — запалювалася моя співрозмовниця. — Хочуть спілкуватися, змістовно проводити дозвілля. Тож й тягнуться до нашого клубу. Торік наша команда їздила на конкурс клубів веселих і кмітливих до Львова. Ось, бачите, на цьому фото наші хлопці під час виступу. Організовували й конкурс краси. Галина Сопронюк, голова правління обласної організації УТОГ, займається благородною справою — відстоює права глухих людей. Ця тендітна невеличка жінка перейняла на себе значну частину турбот держави про нечуючих. На цій посаді вона лише чотири роки, а в системі УТОГу — більше двадцяти. Як потрапила сюди? Знайомі підказали, що в обласному Будинку культури для глухих потрібен художній керівник. — Я спершу розгубилася: як буду вчити нечуючих співати, коли й розмовляти з ними не можу? Мови жестів тоді ще не знала, — розповідала Галина Василівна.— Але іншої роботи за фахом не знайшла. Тож вирішила: трохи попрацюю, а потім, може, щось підходяще знайду. Поки не вивчила мову глухих, було тяжко. Працювати доводилося з перекладачем. Переказувала слова пісні, а перекладач передавала їх жестами. Бувало, за вечір по 20 разів повторювали пісні. Тут хочеш чи ні, а запам’ятаєш жести. Хористи стали займати призові місця на конкурсах-оглядах. Їх відзначили навіть у столиці. Художній керівник була задоволена роботою і змінювати її не збиралася. Тож коли запропонували очолити обласну організацію УТОГ, погодилася попрацювати на цій посаді лише три місяці. Але вони розтягнулися на роки. Сьогодні справу Галини Василівни продовжує донька. Працює художнім керівником у Будинку культури глухих. На обліку в обласній організації УТОГ — 1200 інвалідів зі слуху. Більшість з них — від народження, решта стали ними через хвороби. Глухота наклала відбиток на їх характер. Тож спілкуватися оточуючим з ними нелегко. Може, і тому, що не завжди прагнуть їх зрозуміти, відчути біль, з яким живуть ці люди. Наше прагматичне суспільство відгородилося від них стіною байдужості. І вони платять йому тією ж монетою — стороняться і біди несуть до своїх людей, які їх розуміють — перекладачів. Раїса Сидорук — одна з них, вона перекладач найчисленнішої територіальної організації — Луцької (у складі обласної організації УТОГ — три територіальні: Луцька, Володимир-Волинська і Ковельська). Під її опікою більш як 300 інвалідів зі слуху. Жінка відстоює права своїх підопічних в різних організаціях. Буває, що до неї звертаються за день десять, а то й більше чоловік. — Вони приходять до мене в будь-яку пору доби — вночі, вранці, а то й у вихідні. Посваряться, чи хтось помре, захворіє — йдуть до мене, — розповідає Раїса Леонтіївна.— Ми їх “ведемо” від школи і до пенсії — одружуємо, влаштовуємо на роботу, їхніх дітей — у дитячий садок, школу. Словом, допомагаємо вирішувати усі соціально-побутові проблеми. Зазвичай, в поліклініку вони теж йдуть у супроводі перекладача. І той повинен передати усі симптоми хвороби. — Раніше нечуючих у супроводі перекладача пропускали у поліклініках без черги. Зараз знервовані люди не роблять винятків ні для кого, — каже Раїса Сидорук.— До того ж чимало послуг нині платні. Треба взяти медичну довідку, аби оформити інваліда зі слуху на роботу, — плати 30 гривень, за аналізи — теж плати. А де ж цим людям брати гроші, коли отримують мізерну пенсію. Невже для них не можна зробити виняток? Ще одна болюча проблема — апарати для тих, котрі хоч трохи чують. Раніше їх виділяла держава. І через організацію глухих забезпечувала. Ці часи перекладачі згадують як гарну казку. Нині держава виділяє слухові апарати переважно для учасників війни. І йдуть вони через обласну лікарню. Звичайно, і цим людям апарати потрібні. Не менш необхідні й молоді, яка хоче вчитися і працювати. Однак для неї не передбачені кошти з держбюджету. Забезпечення засобами слухопротезування цієї категорії людей держава переклала на місцеву владу. Але у міському бюджеті завжди знаходиться чимало “дірок”. Тож слухові апарати слабочуючим людям доводиться купувати за власні гроші. А вони не у всіх є навіть на найдешевший апарат, не кажучи вже про високочутливий закордонний “Отікон”, який коштує не менше тисячі доларів. Аби допомогти слабочуючим придбати засоби слухопротезування, доводиться шукати благодійників. Торік Скандинавська дитяча місія передала кілька апаратів, які були у вжитку, обласній організації УТОГ. Видали їх учасникам художньої самодіяльності. Цього року за кошти облдержадміністрації придбали ще шість. — А нам торік голова райдержадміністрації виділив тисячу гривень для придбання засобів слухопротезування. Один апарат передала народний депутат Катерина Ващук. Ще один пощастило отримати слабочуючому хлопчині в Київському інституті отоларингології,— перераховує присутня при розмові перекладач Горохівської організації УТОГ Раїса Мельник. За словами Раїси Олександрівни, Українське товариство глухих раніше мало кошти, тож жилося територіальним організаціям краще. Нині навіть зібрати людей на збори не просто. Держава зняла пільги на проїзд інвалідів третьої групи у транспорті, а приватні перевізники безплатно возити глухих не хочуть. Євгенія СОМОВА. (Закінчення буде).
