«Читав «Олесю» Купріна — і бачив наш Винімок»

Катерина ЗУБЧУК

«Поговоріть із нашим депутатом, за якого проголосували всі 48 виборців»
Із Григорієм Пугачем ми зустрілися найперш, дізнавшись, що він депутат Пнівненської сільської ради. Бо ж оскільки його обрала громада, то, певно, він є людиною, яка знає своє село, його жителів і їхні проблеми. І це, як переконалися, справді так (не випадково ж за цього чоловіка, як з'ясується, проголосували всі 48 виборців). Але знайомство із Григорієм Марковичем перевершило всі сподівання: він сам — людина навдивовиж цікава. Про таких, перефразовуючи Сергія Єсеніна, кажуть, що це останній поет на селі. Перше враження, коли потрапляєш на обійстя Пугача, — тут живе хороший господар. А як ще скажеш, коли бачиш вулики в садку. Та ще й які?! Навіть є старовинні дуплянки. Щодо хазяйновитості, то чоловік скромно заперечує: мовляв, який з мене господар, коли я затятий рибалка і мисливець?

У наших лісах, певно, теж відьми водились. А може, й водяться…

— «Охотнік», — каже Григорій Маркович, — слідкує, коли вже пора на качку чи зайця йти, а це означає, що і вчасно посіяти не завжди встигає. Одне слово, може й занехаяти хазяйство.

Сходимося на тому, що моєму співбесіднику все-таки вдається балансувати між своїм захопленням і домашніми клопотами: так, щоб і кінь та корова були нагодовані, і ловчі собаки, яких у нього аж три, мали силу за здобиччю побігати. Зрештою, значною завдяки цій мисливській жилці і не покинув чоловік свого часу малу батьківщину — завжди хотілося йому жити ближче до природи. Хоч після Володимир-Волинського технікуму сільського господарства працював у системі меліорації, і все йшло до того, що квартиру мав одержати у Камені-Каширському.
— Але з квартирою у райцентрі вийшла затримка, — пригадує Григорій Маркович. — Поїхав я допевнятися житла до тодішнього начальника обласного управління водного господарства Юрія Бахмачука. Як дізнався Юрій Йосипович, що я із Винімка, то запропонував зайняти фінський будинок, який поставили для меліораторів на час їхніх робіт на реконструкції осушувальної системи. «А чому б і ні?» — подумав я, знаючи, що той фінський будинок — на околиці, тож рукою подати до лісу. Що ще треба для мисливця? Сюди і пасіку свою перевіз. До речі, вулики-дупляники мені дісталися від тітки дружини, яка жила у Деревку Любешівського району. Вони — старовинні, ще за Польщі у неї стояли на хуторі. Меду з них не набереш, зате добре бджоли виводяться.
У свої 65 років Григорій Маркович лише хвалить себе за те, що не спокусився свого часу життям у Ковелі чи Камені-Каширському. У чоловіка в очах загоряється веселий вогник, коли він говорить, як то гарно тут у будь-яку пору, яке то задоволення побродити з рушницею лісом, болотами. Любов до природи жила у ньому з дитинства. Школярем був, то читав якраз такі книжки, де людина невід'ємна від довкілля. Зібрав з роками цілу бібліотечку, яка не лише йому служить, а й односельчанам.
— Пригадую, читав я повість Олександра Купріна «Олеся», — розповідає Григорій Маркович, — і ніби бачив місцевість, яка довкруг мого Винімка. У наших лісах, певно, теж відьми водились. А може, й водяться… Правда, в юності я не думав, що моє село стане таким маленьким. Бо ж пам'ятаю, що тут було до 70 дворів (і то не пустки, ні — всюди життя вирувало). А довкруг само собою — ще й хутори.
Ніби на підтвердження того, що у Винімку було значно більше жителів, Григорій Маркович показує фото із сімейного альбому. На одному з них — гурт людей — не менш як тридцять. Це, виявляється, — винімські заробітчани. Світлина зроблена у шістдесятих роках на Харківщині, куди вони їздили на сезонні роботи.

«Ніде так не добре, як тут»
Звичайно, і походженням назви свого села Григорій Пугач цікавився.
— Старі люди розповідали, — каже чоловік, — що був у Фаринках, Березнику (тепер це куток Фаринок. — Авт.) пан. Здається, Краснодемський. І ось він побачив, що облогує хороша, не заболочена (що дивно для цих місць) земля. Тоді пан «вийняв» якусь кількість своїх людей із Березника і переселив сюди. Так і з'явилося село Винімок. Все сходиться навіть по тому, що у Фаринках багато Пугачів, і в нас це прізвище не поодиноке.

От хіба як взимку замете, то гірше. Але господар хутора не чекає, щоб хтось дорогу прочистив. Він сам придумав «самоочистку»: нехитрий пристрій чіпляє до коня — і заметів нема.

Правда, вже у радянські часи з чиєїсь, як кажуть, подачі, з'явилася назва дещо інша — Винішок (на картах саме вона була багато літ). І лише на початку 2000-х люди зібралися і проголосували за Винімок. Клопотання з приводу цього послали у Верховну Раду України. У грудні 2002-го таке уточнення було зроблено офіційним документом.

Та що там перекручена назва?! Самого села у 90-х роках минулого століття нібито й не стало — багатьох, хто жив у Винімку, приписували до сусідньої Соснівки, оскільки у колгоспних документах — одна соснівська бригада. Це вже як дійшло до приватизації будівель, земельних ділянок, то треба було із пропискою визначитись. Тоді, певно, і про уточнення історичної назви люди заговорили.
До речі, до 1990-х років село, яке вже й не числилося як населений пункт, мало початкову школу, клуб. На жаль, приміщення навчального закладу давно стоїть без вікон, без дверей. А клуб — то й геть розібрали, тільки фундамент залишився. Криза, як довелося почути, почалася ще за Горбачова і призвела до такого запустіння. Невеличкий магазин у центрі села — ото і всі громадські споруди. Учнів 1—9 класів (а їх у Винімку 14) возять у Соснівку, двох старшокласників — у Пнівненську школу. Нам пощастило: зустріли автобус, який саме привіз дітей із Соснівки, — і мали нагоду їх сфотографувати разом із вихователькою Інною Іванущик. Де ще всіх ось так збереш?
Цікаво, що п'ятеро із цих школярів — діти Миколи та Інни Шевчиків. У цій багатодітній сім’ї ще є троє малюків (наймолодшому — три місяці). Уявляєте, яка то перспектива для Винімка, якщо хоч половина з них залишиться жити у рідному селі?! І це не щось із розряду фантастики. До такої думки схиляєшся, коли чуєш від Шевчиків:
— У селі жити лучче, ніж у місті. Тут все своє. Ніде так не добре, як тут.

«Пожили на хуторі і нікуди не захотілося перебиратися»
Розповідають у Винімку, що всі приїжджі кажуть: «Як вам тут добре! Кругом так зелено, поля багато». Це захоплення висловлюють, звичайно, навесні, влітку. А взимку вже звучить здивування чи, може, навіть співчуття: «Як ви тут живете? Це ж як на краю світу!» У розмовах із мешканцями села напрошувалося усвідомлення, що воно миле і дороге їм незалежно від пори року. Їхньою прив'язаністю до батьківської землі дивуються, а вони інакше вже й не уявляють свого життя. І коли я дізналася, що маленьке село Винімок має хутір, де господарює одна-однісінька сім'я, то захотіла зустрітися з цією родиною.
Ці самітники — Микола і Раїса Пугачі (прізвище справді, як переконуємось, не поодиноке). Чоловік — хутірський, а дружина свого часу прийшла сюди у невістки із Винімка, де досі живе її мати, якій під 90. Чула ще в дитинстві про Хутір трьох дівчат (так його називали, бо мешкали тут самотні жінки), але, мабуть, не думала, що стане він їй рідним. Хоч саме так і склалося.
— Уже скоро тридцять років, як я тут, — каже жінка. — Двох дітей ми з чоловіком виростили. Тепер син і дочка мають свої сім'ї, живуть у Камені-Каширському. А ми догляділи Миколиних батьків і самі залишились.
Хоч плани, як тільки Пугачі поженились, були інші. Хотіло подружжя перш у Камені-Каширському будуватися, потім — уже ближче, у селі Пнівне. Але, як каже жінка, коли пожили на хуторі, то звиклися і нікуди вже не стали зриватися.
На обійсті стоїть та старенька батьківська хата, де починалося їхнє подружнє життя. У нову перебралися дев'ять років тому. А раз побудувались, то ясно, що вже назавжди залишаться тут. А як живеться на відлюдді? Пугачі вважають, що до села не так і далеко — якийсь кілометр. От хіба як взимку замете, то гірше. Але господар хутора не чекає, щоб хтось дорогу прочистив. Він сам придумав «самоочистку»: нехитрий пристрій чіпляє до коня — і заметів нема.
Живуть хуторяни, звичайно, із хазяйства. Землі два гектари обробляють, сіють, садять, щоб було чим годувати коника, дві корови, теля, овець… Дружина, до речі, вивчилася колись на перукаря у Камені-Каширському. А як вийшла заміж, то вже хіба вдома комусь зачіску зробить (приходять жінки і з Пнівного, і з Соснівки). Почувши від мене, як то, певно, гарно на хуторі весною, коли все зазеленіє, мої співрозмовники уточнили: коли сніг такий, як нинішнього року, то і взимку тут так само гарно.
Ну скажіть, що не романтики? Мабуть, усі, хто живе на природі, хто неквапом бачить схід і захід сонця, прокидається не з будильником, а зі співом птахів, не можуть по-іншому дивитися на світ. І добре, що вони є, бо без цих романтиків Полісся наше збідніє.

Григорій Пугач — затятий мисливець, рибалка, пасічник.

Є поповнення овечої отари в господарстві хуторян Пугачів.

Інна та Микола Шевчики, в яких восьмеро синів і дочок.

Буде свіжий хліб. Тепер Раїса Степанівна пече лише два буханці, бо удвох із чоловіком залишилися на хуторі.