«Читав «Олесю» Купріна — і бачив наш Винімок» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.70 € 31.46
«Читав «Олесю» Купріна — і бачив наш Винімок»

Волинь-нова

«Читав «Олесю» Купріна — і бачив наш Винімок»

І хоч у цьому населеному пункті Камінь-Каширського району людей небагато — всього 81 чоловік, а із 56 хат кожна третя — пустка, зате є 24 дитини. А це, погодьтеся, хороша ознака: не всі молоді сім'ї покидають цю справді маленьку малу батьківщину. Тож село буде жити

Катерина ЗУБЧУК


«Поговоріть із нашим депутатом, за якого проголосували всі 48 виборців»
Із Григорієм Пугачем ми зустрілися найперш, дізнавшись, що він депутат Пнівненської сільської ради. Бо ж оскільки його обрала громада, то, певно, він є людиною, яка знає своє село, його жителів і їхні проблеми. І це, як переконалися, справді так (не випадково ж за цього чоловіка, як з'ясується, проголосували всі 48 виборців). Але знайомство із Григорієм Марковичем перевершило всі сподівання: він сам — людина навдивовиж цікава. Про таких, перефразовуючи Сергія Єсеніна, кажуть, що це останній поет на селі. Перше враження, коли потрапляєш на обійстя Пугача, — тут живе хороший господар. А як ще скажеш, коли бачиш вулики в садку. Та ще й які?! Навіть є старовинні дуплянки. Щодо хазяйновитості, то чоловік скромно заперечує: мовляв, який з мене господар, коли я затятий рибалка і мисливець?



У наших лісах, певно, теж відьми водились. А може, й водяться…



— «Охотнік», — каже Григорій Маркович, — слідкує, коли вже пора на качку чи зайця йти, а це означає, що і вчасно посіяти не завжди встигає. Одне слово, може й занехаяти хазяйство.


Сходимося на тому, що моєму співбесіднику все-таки вдається балансувати між своїм захопленням і домашніми клопотами: так, щоб і кінь та корова були нагодовані, і ловчі собаки, яких у нього аж три, мали силу за здобиччю побігати. Зрештою, значною завдяки цій мисливській жилці і не покинув чоловік свого часу малу батьківщину — завжди хотілося йому жити ближче до природи. Хоч після Володимир-Волинського технікуму сільського господарства працював у системі меліорації, і все йшло до того, що квартиру мав одержати у Камені-Каширському.
— Але з квартирою у райцентрі вийшла затримка, — пригадує Григорій Маркович. — Поїхав я допевнятися житла до тодішнього начальника обласного управління водного господарства Юрія Бахмачука. Як дізнався Юрій Йосипович, що я із Винімка, то запропонував зайняти фінський будинок, який поставили для меліораторів на час їхніх робіт на реконструкції осушувальної системи. «А чому б і ні?» — подумав я, знаючи, що той фінський будинок — на околиці, тож рукою подати до лісу. Що ще треба для мисливця? Сюди і пасіку свою перевіз. До речі, вулики-дупляники мені дісталися від тітки дружини, яка жила у Деревку Любешівського району. Вони — старовинні, ще за Польщі у неї стояли на хуторі. Меду з них не набереш, зате добре бджоли виводяться.
У свої 65 років Григорій Маркович лише хвалить себе за те, що не спокусився свого часу життям у Ковелі чи Камені-Каширському. У чоловіка в очах загоряється веселий вогник, коли він говорить, як то гарно тут у будь-яку пору, яке то задоволення побродити з рушницею лісом, болотами. Любов до природи жила у ньому з дитинства. Школярем був, то читав якраз такі книжки, де людина невід'ємна від довкілля. Зібрав з роками цілу бібліотечку, яка не лише йому служить, а й односельчанам.
— Пригадую, читав я повість Олександра Купріна «Олеся», — розповідає Григорій Маркович, — і ніби бачив місцевість, яка довкруг мого Винімка. У наших лісах, певно, теж відьми водились. А може, й водяться… Правда, в юності я не думав, що моє село стане таким маленьким. Бо ж пам'ятаю, що тут було до 70 дворів (і то не пустки, ні — всюди життя вирувало). А довкруг само собою — ще й хутори.
Ніби на підтвердження того, що у Винімку було значно більше жителів, Григорій Маркович показує фото із сімейного альбому. На одному з них — гурт людей — не менш як тридцять. Це, виявляється, — винімські заробітчани. Світлина зроблена у шістдесятих роках на Харківщині, куди вони їздили на сезонні роботи.


«Ніде так не добре, як тут»
Звичайно, і походженням назви свого села Григорій Пугач цікавився.
— Старі люди розповідали, — каже чоловік, — що був у Фаринках, Березнику (тепер це куток Фаринок. — Авт.) пан. Здається, Краснодемський. І ось він побачив, що облогує хороша, не заболочена (що дивно для цих місць) земля. Тоді пан «вийняв» якусь кількість своїх людей із Березника і переселив сюди. Так і з'явилося село Винімок. Все сходиться навіть по тому, що у Фаринках багато Пугачів, і в нас це прізвище не поодиноке.



От хіба як взимку замете, то гірше. Але господар хутора не чекає, щоб хтось дорогу прочистив. Він сам придумав «самоочистку»: нехитрий пристрій чіпляє до коня — і заметів нема.



Правда, вже у радянські часи з чиєїсь, як кажуть, подачі, з'явилася назва дещо інша — Винішок (на картах саме вона була багато літ). І лише на початку 2000-х люди зібралися і проголосували за Винімок. Клопотання з приводу цього послали у Верховну Раду України. У грудні 2002-го таке уточнення було зроблено офіційним документом.


Та що там перекручена назва?! Самого села у 90-х роках минулого століття нібито й не стало — багатьох, хто жив у Винімку, приписували до сусідньої Соснівки, оскільки у колгоспних документах — одна соснівська бригада. Це вже як дійшло до приватизації будівель, земельних ділянок, то треба було із пропискою визначитись. Тоді, певно, і про уточнення історичної назви люди заговорили.
До речі, до 1990-х років село, яке вже й не числилося як населений пункт, мало початкову школу, клуб. На жаль, приміщення навчального закладу давно стоїть без вікон, без дверей. А клуб — то й геть розібрали, тільки фундамент залишився. Криза, як довелося почути, почалася ще за Горбачова і призвела до такого запустіння. Невеличкий магазин у центрі села — ото і всі громадські споруди. Учнів 1—9 класів (а їх у Винімку 14) возять у Соснівку, двох старшокласників — у Пнівненську школу. Нам пощастило: зустріли автобус, який саме привіз дітей із Соснівки, — і мали нагоду їх сфотографувати разом із вихователькою Інною Іванущик. Де ще всіх ось так збереш?
Цікаво, що п'ятеро із цих школярів — діти Миколи та Інни Шевчиків. У цій багатодітній сім’ї ще є троє малюків (наймолодшому — три місяці). Уявляєте, яка то перспектива для Винімка, якщо хоч половина з них залишиться жити у рідному селі?! І це не щось із розряду фантастики. До такої думки схиляєшся, коли чуєш від Шевчиків:
— У селі жити лучче, ніж у місті. Тут все своє. Ніде так не добре, як тут.


«Пожили на хуторі і нікуди не захотілося перебиратися»
Розповідають у Винімку, що всі приїжджі кажуть: «Як вам тут добре! Кругом так зелено, поля багато». Це захоплення висловлюють, звичайно, навесні, влітку. А взимку вже звучить здивування чи, може, навіть співчуття: «Як ви тут живете? Це ж як на краю світу!» У розмовах із мешканцями села напрошувалося усвідомлення, що воно миле і дороге їм незалежно від пори року. Їхньою прив'язаністю до батьківської землі дивуються, а вони інакше вже й не уявляють свого життя. І коли я дізналася, що маленьке село Винімок має хутір, де господарює одна-однісінька сім'я, то захотіла зустрітися з цією родиною.
Ці самітники — Микола і Раїса Пугачі (прізвище справді, як переконуємось, не поодиноке). Чоловік — хутірський, а дружина свого часу прийшла сюди у невістки із Винімка, де досі живе її мати, якій під 90. Чула ще в дитинстві про Хутір трьох дівчат (так його називали, бо мешкали тут самотні жінки), але, мабуть, не думала, що стане він їй рідним. Хоч саме так і склалося.
— Уже скоро тридцять років, як я тут, — каже жінка. — Двох дітей ми з чоловіком виростили. Тепер син і дочка мають свої сім'ї, живуть у Камені-Каширському. А ми догляділи Миколиних батьків і самі залишились.
Хоч плани, як тільки Пугачі поженились, були інші. Хотіло подружжя перш у Камені-Каширському будуватися, потім — уже ближче, у селі Пнівне. Але, як каже жінка, коли пожили на хуторі, то звиклися і нікуди вже не стали зриватися.
На обійсті стоїть та старенька батьківська хата, де починалося їхнє подружнє життя. У нову перебралися дев'ять років тому. А раз побудувались, то ясно, що вже назавжди залишаться тут. А як живеться на відлюдді? Пугачі вважають, що до села не так і далеко — якийсь кілометр. От хіба як взимку замете, то гірше. Але господар хутора не чекає, щоб хтось дорогу прочистив. Він сам придумав «самоочистку»: нехитрий пристрій чіпляє до коня — і заметів нема.
Живуть хуторяни, звичайно, із хазяйства. Землі два гектари обробляють, сіють, садять, щоб було чим годувати коника, дві корови, теля, овець… Дружина, до речі, вивчилася колись на перукаря у Камені-Каширському. А як вийшла заміж, то вже хіба вдома комусь зачіску зробить (приходять жінки і з Пнівного, і з Соснівки). Почувши від мене, як то, певно, гарно на хуторі весною, коли все зазеленіє, мої співрозмовники уточнили: коли сніг такий, як нинішнього року, то і взимку тут так само гарно.
Ну скажіть, що не романтики? Мабуть, усі, хто живе на природі, хто неквапом бачить схід і захід сонця, прокидається не з будильником, а зі співом птахів, не можуть по-іншому дивитися на світ. І добре, що вони є, бо без цих романтиків Полісся наше збідніє.



Григорій Пугач — затятий мисливець, рибалка, пасічник.



Є поповнення овечої отари в господарстві хуторян Пугачів.



Інна та Микола Шевчики, в яких восьмеро синів і дочок.



Буде свіжий хліб. Тепер Раїса Степанівна пече лише два буханці, бо удвох із чоловіком залишилися на хуторі.