У цьому переконалась наша землячка, відома у Нововолинську патріотка і вишивальниця Любов Мохнюк. Вона й поділилася своїми враженнями від перебування у цій європейській країні в своїх родичів.
У цьому переконалась наша землячка, відома у Нововолинську патріотка і вишивальниця Любов Мохнюк. Вона й поділилася своїми враженнями від перебування у цій європейській країні в своїх родичів. — Я глибоко вражена побаченим. Тим, як живуть у Бельгії люди, рівнем їхнього економічного і культурного розвитку, тією атмосферою доброзичливості і теплоти, яку вони створили для себе і не обділяють усіх, хто туди приїздить. Усі усміхнені і привітні. І дев’ятирічний внук у перший же день висловив мені застереження: «Бабусю, ти голосно не говори і не сердься, бо тут це не прийнято», — сказала Любов Мохнюк. — А яке ставлення пересічного бельгійця до українців? — Дуже добре. Не стороняться наших людей, спілкуються з ними, як з рівними. За місяць мого перебування у гостях до нас приходило одинадцять бельгійських сімей. Їм цікаво було дізнатись побільше про Україну. А те, що вони про нас знають, свідчить той факт, що у їхніх містах є українські школи, церкви, культурні центри діаспори. Мій внук Дмитрик, до речі, відвідує дві школи: і бельгійську, і українську. Саме в цю школу я була запрошена на вечір з нагоди Шевченківських днів. Як вони шанують Шевченка! Звучало Кобзареве слово, кілька разів декламували його «Заповіт». Переконалась, що місто Антверпен уміє цінувати геніїв тих меншин, які волею долі потрапили на чужину. Прекрасний концерт, підготовлений дітьми, зворушив до сліз. Опікувались усією підготовкою до свята два педагоги зі Львова та Івано-Франківська. Батьки усіх двадцяти трьох дітей, які відвідують цю школу, накрили солодкий стіл, зробили бутерброди. У класі на почесному місці — портрет Шевченка. — Любов Петрівно, мабуть, на таку зустріч і ви не з порожніми руками прийшли? — Звичайно. Для цього навчального закладу я подарувала вишиті портрет Шевченка, рушник і сорочку. В місцевій українській церкві теж залишила на згадку вишиваний рушник. Звідти привезла замовлення на вишиті сорочки для бельгійця і голландця, яким вони припали до вподоби. — А що ще запам’яталося вам у місті, де гостювали? — Чистота і краса природи, яку жителі, попри досягнення цивілізації, уміють берегти і примножувати. У місті багато озер і озерець, на яких можна побачити чимало диких гусей, качок, а біля них — зайців. І ніхто їх не стріляє, вони майже ручні, бо звикли, що люди їх підгодовують. А спеціальна служба в умовлений час привозить спеціальний корм. Багато різноманітної зелені — все акуратне, чисте, доглянуте. — А чи доводилось вам спілкуватись там з кимось із офіційних, так би мовити, осіб? — Усі формальності, пов’язані з моїм прибуттям, владнали родичі і знайомі. У приватних справах довелось мені лише до лікаря звернутись, оскільки після перельоту дещо погіршився стан мого здоров’я. Викликали його додому. Лікар, знаючи хто я і звідки, галантно привітався, поцілував руку і лише тоді приступив до своїх безпосередніх обов’язків. У них у переважній більшості — сімейні лікарі, які спеціалізуються по всьому — від голови до п’ят. На місці зробив усі необхідні аналізи, на основі яких виписав і видав ліки. Прийом обійшовся мені у двадцять євро. Наступного дня, вже в клініці, здавала усі інші, складніші аналізи, на які мала відповідне направлення. До речі, робляться вони з допомогою комп’ютера — моментально і зовсім безболісно. Через кілька днів знову прибув до нас лікар без запрошення, оглянув мене, але вже за це грошей не брав. — Любов Петрівно, чи багато у вас було зустрічей з українцями, які там проживають? — Кілька разів я гостювала у знайомої українки пані Марії, яка, маючи десять років, з родичами емігрувала у Бельгію. У неї вже там народились діти, онуки. Але що цікаво, познайомилась я з нею в Україні, у Львові. Виявилось, що наші батьки були разом на роботах у Німеччині, але це окрема розмова. Отож, коли ми перебували у їхньому домі, до нас ставились з особливим якимось трепетом. Приємно, що вони небайдужі до долі України, знають нашого Ющенка. — Любов Петрівно, ви побачили, як живуть люди у Європі. Чи не хотіли б ви туди? — Ні, для мене нема кращого місця, ніж Україна, наша Волинь. Тут своє повітря, своя земля, зрештою, свої могили. Моя душа назавжди тут... Алла ЛІСОВА.
