Курси НБУ $ 27.41 € 32.47
«Приснися мені, синочку!»

Волинь-нова

«Приснися мені, синочку!»

Весна невидимими долонями проводить по ще чорних деревах, пробуджуючи надію на нове життя. Ще трохи — і закурличуть у небі журавлі, струшуючи на землю бентежні звуки, схожі на мову ангелів. Отак білим птахом у небеса відлетіла душа Романа Луцюка з села Шклинь Горохівського району — з Україною в серці, з великою вірою у її краще майбутнє

Людмила ВЛАСЮК


Виглядатиме Романа весь свій вік
Посивіла, у чорній хустині зустрічає мене біля воріт Емілія Володимирівна, мама Романа. Між буденними клопотами, коли є вільна хвилина, вона часто дивиться на стежку, що веде до хати. Отак виглядатиме сина все своє життя.



Прости свою дитину, прости…Це зможеш ти… За чорну ту хустину, що мусиш одягти. Рідненька моя мамо, не плач і пам'ятай: Любив син Україну, загинув за свій край.



— Мені й сьогодні не віриться, що його нема, – витирає сльози мати. – Все здається, що він в Америці на лікуванні і скоро приїде додому. Роман багато розповідав про цю країну, людей, природу — які там ростуть дерева, цвітуть квіти. Щотижня їжджу в Гаразджу, прошу: «Приснися мені, синочку!» Але він приходив лише раз, на сороковини. Сниться, ніби лежу в хаті і чую якісь кроки. Розплющую очі і бачу свого Романа. Стоїть у рябенькій сорочці, з сумкою за плечима. Я зрозуміла: то синова душа приходила прощатися…
Відкритий до світу, людяний, чуйний – саме таким був Роман Луцюк. Він любив усамітнення з природою, мав хобі – риболовлю, захоплювався спортом, тому й обрав факультет фізичного виховання Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки, займався підприємницькою діяльністю. Після силового розгону студентів у столиці не міг спокійно спостерігати за подіями в державі. У складі Волинської Самооборони був патрульним у столиці, охороняв кордон України з Білоруссю. А останньою краплею для нього став розстріл волинських бійців під Волновахою — 30 травня 2014 року Роман вступив до добровольчого батальйону «Айдар». Так почалася його військова служба санітаром-стрільцем із позивним Лисий. А вже 21 липня в бою поблизу Георгіївки при спробі захоплення блокпоста, що прикривав шлях до Луганського аеропорту, військовослужбовець разом із товаришами відбив напад противника, незважаючи на те, що отримав кульове поранення
в руку.


«На мене чекають хлопці…»
— Як був маленьким, завжди чогось боявся, а виріс — і пішов добровольцем на війну, – у розпачі каже мати. – На всі благання казав лише: «Хто як не я, хто — як не ми…» Коли приїхала у Луцький військовий госпіталь до сина, побачила, скільки юнаків скалічених лежить, так серце й завмерло. Рука у Романа ще добре не загоїлася, а він мені каже: «Ви, мамо, тільки не плачте! На мене хлопці чекають. Я повертаюся на Схід».
Саме там народилася його клятва: «Тримайтеся, хлопці! Рука заживе – вернуся до вас, чекайте мене». А вже 5 листопада Роман знову отримав важке поранення в живіт під містом Щастя на Луганщині.
— Про те, що там відбувалося, син не розказував, – скрушно хитає головою Емілія Володимирівна. – Єдиний раз обмовився, що було справжнє пекло: і руки, і ноги літали у повітрі, потім ішли трактори і все те загрібали у землю, бо не було що збирати.
Довгий час він лежав у реанімації Київського військового шпиталю, переніс дванадцять операцій. У січні 2015–го лікарі Єльського госпіталю американського штату Коннектикут запропонували взяти Романа на лікування.
— Волонтери допомогли відправити його до США, – пригадує Емілія Володимирівна. – Коли мав від’їжджати, лікар впустив мене до нього на десять хвилин, сказавши: «Роман відлітає в далеку країну, нехай мама попрощається». Я побажала щасливої дороги і швидкого одужання, а він пообіцяв: «Все буде добре!» То була наша остання зустріч.



Американці ще Не бачили сміливців, які би так боролися за життя
16 місяців у чужій країні Роман жив надією на одужання. Після чергової (десятигодинної) операції його стан різко погіршився. Але і тоді боєць не падав духом, тримався до останнього. Американські лікарі стверджували, що не бачили серед поранених таких сміливців, які б так відчайдушно боролися за життя. Українська громада штатів Коннектикут і Нью–Джерсі як могла допомагала військовослужбовцю. Його серце зупинилося 19 березня. Нічну тишу у рідній хаті розірвав телефонний дзвінок: «Тримайтеся, мамо, і відчиніть двері». Це невістка Тетяна попросила сусідів підтримати її у важку хвилину. Не вірилось дружині, що більше ніколи чоловік не обійме своїх донечок Аліну та Настю.
Роман Луцюк повернувся в Україну «вантажем 200». Літак приземлився — а мати вже не могла ні говорити, ні кричати, ні плакати. Лише тихенько, мов чайка, зойкала над домовиною сина.
Тієї березневої ночі не спало і все село. Зустрічало героя, стоячи навколішки. Його привезли у батьківську хату, возили до річки, куди завжди ходив на риболовлю. Він мріяв побачити вишні у білосніжному серпанку. Та садок біля хати, посаджений його руками, зацвів без нього. І останній написаний вірш – то його прощальна сповідь:
Прости свою дитину,
прости… Це зможеш ти…
За чорну ту хустину,
що мусиш одягти.
Рідненька моя мамо,
не плач і пам'ятай:
Любив син Україну,
загинув за свій край.
Мати тремтячими вустами цілує світлину, перев'язану чорною стрічкою. Ставить її поруч з іконами.
— Отак щодня молюся: до святої Богородиці і до свого Романа, – шепоче ледь чутно. – Для мене він все одно живий. В моєму серці. Збираю всі вирізки з газет про нього, усі фотознімки. У школі на його честь відкрили пам'ятну дошку. Держава виділила кошти, але за гроші людське життя не купиш і сина не повернеш.
…Якщо побачите, як у блакитній височині летять журавлі, зупиніть свій погляд на хвилину. Можливо, вони на своїх крилах несуть людські душі, безжально скалічені війною…