«Якщо ти друг Луцкевичів, то я скажу, хто ти» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.70 € 31.46
«Якщо ти друг Луцкевичів, то я скажу, хто ти»

Волинь-нова

«Якщо ти друг Луцкевичів, то я скажу, хто ти»

Їхній будинок до проголошення Незалежності України став своєрідним рухівським та просвітянським штабом у Луцьку

Чи не найбільше ощасливлюють наше життя зустрічі з людьми, чиїми порадами, думками, оцінками реальності дорожимо — як дороговказом, як визначальним вектором — постійно. А надто — коли подібне знайомство випадає на роки юності, на час пошуків ідеалу. Такими для мене (віриться, що й для інших сучасників) були і залишаються бути посмертно Борис Григорович та Ярослава Іванівна Луцкевичі. Нещодавно минуло 100 літ від дня народження Бориса Григоровича, а Ярослава Іванівна зустрічала б своє
95-ліття, і хай це есе уплететься скромною квіткою-незабудкою у віртуальний ювілейний вінок вдячності



Олеся КОВАЛЬЧУК,
заслужений
учитель України,
Почесний член ВУТ
імені Шевченка «Просвіта», лауреат премії у галузі публіцистики
імені Полікарпа Шафети



Упродовж 1950—2005 років подружжя Луцкевичів належало до кола найбільш помітних прогресивно налаштованих інтелектуалів міста Луцька. Обоє були професіоналами високого класу. Ярославу Іванівну — заслуженого лікаря України, ученицю і послідовницю знаменитого вченого-офтальмолога Філатова — численні її пацієнти вважали рукою Бога на землі. А Борис Григорович був незаперечним авторитетом на ниві української освіти, зокрема у питаннях шкільництва. Знали його і як талановитого перекладача белетристики зі слов’янських мов. Обоє відзначалися шляхетною готовністю безкорисливо допомагати здібним спеціалістам, підтримували несправедливо скривджених. Глибоко переймаючись українським майбутнім, опіку над обдарованою молоддю вважали за свій першорядний обов’язок. Обоє жили з Україною в серці змалку, згідно з родинними традиціями, і в цьому розумінні становили єдине ціле.
Не з доброго дива їхній дім №4 на вулиці Потапова напередодні проголошення Незалежності став одним зі своєрідних рухівських та просвітянських штабів. По певних каналах одержували матеріали самвидаву і знайомили з ними, як самі казали, своїх.



Упродовж 1950—2005 років подружжя Луцкевичів належало до кола найбільш помітних прогресивно налаштованих інтелектуалів міста Луцька.



Не з доброго дива і в часи пріснопам’ятні вважали за потрібне тримати з ними зв’язок загальновизнані подвижники національної справи. Це довголітні в’язні ГУЛАГу, а заодно й майстри художнього слова, Євген Сверстюк, Борис Антоненко–Давидович, Володимир Гжицький. Це «ідейно нестійкі» літератори Іван Зуб і Микола Лукаш. Це «політично малосвідомі» науковці-філологи Прокіп Мисник, Кіндрат Сторчак, Ніна Марченко (Смужаниця). До речі, з останньою — матір’ю замордованого у 37 років на радянській каторзі легендарного Валерія Марченка — взаємини були особливо теплі й тривали до останніх днів життя. У часи пріснопам’ятні довкола знакової сім’ї гуртувалися колеги-патріоти: Василь Фещак, Віра та Дмитро Іващенки, Віра та Василь Кмецинські, Катерина Шаварова, Галина Патута, Мирослава Савицька, Неоніла Коцюбинська, Костянтин Кравчук, Євген Шимонович та інші. До речі, між ними, однодумцями, навіть була в ходу жартівливо перефразована відома приповідка: «Якщо ти друг Луцкевичів, то я скажу, хто ти». Не можу приховувати, що дуже приємно було теж почуватися у статусі такого друга з подачі Бориса Григоровича (через підписи на вітальних листівках, переданих книгах, весільному дарунку)…
… І тут згідно з ідейним спрямуванням матеріалів саме час вдатися до відповідної конкретики, аби окреслити, крім загальних, причини ще й суто особистої вдячності. За браком місця доведеться зосередитися більше на постаті Бориса Григоровича. На жаль, і певного «якання» (хай пробачить читач) у зв’язку зі специфікою рубрики уникнути не вдасться.
Перші мої зустрічі з Борисом Луцкевичем пов’язані з позакулісними розмовами при проведенні студентських наукових конференцій, коли мені як тодішній голові Наукового студентського товариства доводилося опікуватися особисто поважними гістьми. Виразно зафіксувався в пам’яті обмін думками з приводу виходу у світ українською мовою у 1963 році збірки словацьких народних казок «Сіль дорожча від золота». Як один із авторів перекладу Борис Григорович (другим значився його брат Василь — улюблений студентами інститутський викладач) опинився в центрі уваги. Цікаво розповідав, яку підготовчу аналітичну роботу довелося здійснити, перш ніж узятися за сам переклад. На підтвердження йшли цитати із подібних між собою казкових сюжетів чеською, польською, болгарською та німецькою мовами. Отоді й подумалося: справжній український філолог у контексті принижень рідної мови має бути саме таким — інтелектуально потужним і різнобічно ерудованим професійно. Ніяково було відчувати, що тобі до нього — як до небожителя.
А тим часом доля готувала для мене нові доленосні перетини. Доленосні — бо Борис Григорович, будучи завідувачем кабінету української мови і літератури у Волинському обласному інституті вдосконалення кваліфікації вчителів, вважав за потрібне виявляти максимум особистої уваги до мого вчителювання без диплома у селі Ворокомле Камінь-Каширського району. Негараздів мала — не злічити. Позаду — пряма причетність до судового процесу над «злісними націоналістами» Дмитром Іващенком, Валентином Морозом, братами Михайлом і Богданом Горинями, виключення з комсомолу (тобто наявність «вовчого білета») та послідовна відмова від «почесної співпраці з КДБ». Попереду — ймовірність звільнення з роботи як особи, невдячної найгуманнішій у світі владі, що дала неоціненну можливість спокутувати провини перед «соціалістічєскім отєчєством». Після безрезультатних бесід стосовно сексотства мої уроки і позакласні заходи відвідують посланці з райкому партії, учням даються непосильні контрольні роботи, окремим доручено робити диктофонні записи, залучаються до доносів батьки (останнє з’ясувалося через чверть століття). Назріває вердикт: профнепридатність. Начувшись про це, Борис Григорович задіює весь свій авторитет і посадовця, й активіста «Червоної Волині» та партизанської боротьби з фашистами, де, до слова, під час однієї з операцій був важко поранений і визнаний інвалідом другої групи. З його ініціативи поглиблено вивчається педагогічна результативність моєї роботи і — о диво! — висновки позитивні (щоправда, не надовго). Декому з моїх колег та й мені самій така метаморфоза здалася ледь не фантастикою, бо в тій історії відомо було не все. Це вже в часи рухівські Ярослава Іванівна розповіла, що її чоловік наважився на певні перемовини в обкомі партії та всемогут-ньому відомстві, де допомагав у перекладах, бо ж користувався немалою довірою через політичну біографію та фахову компетентність юриста і філолога-славіста.
Подібним чином вдалося заступитися ще за одну «Морозиху» (так знущально називали нас затяті брежнєвські комсомольці як прихильниць опального Мороза) — Мирославу Герасимович. Працюючи вчителем-україністом, вона запропонувала семикласникам зробити синтаксичний аналіз речення «Наша Батьківщина — Україна». Обуренню директора не було меж. Розпікаючи докорами зухвалу націоналістку, він грізно вигукував: «Хіба ви не знаєте, що подумають, отаке записуючи, хлопці з лісу?» Далі — педрада, нові обговорення-звинувачування. Борис Григорович домагається дозволу на вивчення інциденту і сам же виїжджає на місце гарячої події. Пославшись на вірність ленінській національній політиці, винахідливо остуджує температуру в колективі. Згодом при особистій зустрічі обох нас напучував: «Працюйте так, щоб українська мова сприймалася як найголовніший предмет у школі і учнями, і батьками, і колегами. Все українське має бути вище на голову від загального рівня. Тоді вистоїте самі і вистоїмо ми всі».
Тим часом, відчувши деяке послаблення зашморгу на шиї та маючи необхідну кількість науково-методичних публікацій (як еквіваленту аспірантури), надумала я складати кандидатські екзамени в Українському науково-дослідному інституті педагогіки. І знову у підмозі — Борис Григорович: домовляється про певну опіку для наївної провінціалки зі згаданою вже Ніною Михайлівною Марченко, яка в тій установі працювала. Хоч на той час (1970 р.) її єдиний син уже перебував під пильним кадебістським оком, вона водилася зі мною, як з рідною дитиною. Екзамени було складено, але документи «загубилися», треба було поновлювати, додавши рекомендацію з райкому партії, ну а там у мене друзів не було. Зустрічаючись із Ніною Михайлівною вже зовсім недавно у рамках діяльності Всеукраїнського жіночого товариства ім. Олени Теліги, ми згадали цю ситуацію і разом сплакнули, бо Валерія невдовзі ув’язнили і мордували матір докорами за націоналістичне виховання сина та нездорові зацікавлення долями йому подібних. Перепало й Борису Григоровичу за контакти, що «не робили честі радянському інтелігенту», а КДБ стало обходитись без послуг колишнього довіреного.
Хтозна, чого можна було дочекатися ще, якби не настав довгожданий процес деімперіалізації, з яким збігся й вихід на пенсію.
…Перегортаємо об’ємний родинний архів із люб’язної згоди Кіри Борисівни — прийомної доньки Луцкевичів, сповна зігрітої родинним теплом, та єдиної прямої спадкоємиці. Не випадає дивуватися, що її голос при коментуванні сповнюється новими і новими напливами щирого зворушення. Затримуємо увагу на папці, що належить поетесі-революціонерці Ганні Жешко, відомій за однією скромною збіркою «Троянди за гратами», виданою стараннями все тих же Луцкевичів та Петра Маха в 1968 році. Авторка була соратницею своїх родичів — національних романтиків — Бориса та Олександра Луцкевичів у боротьбі за права на освіту рідною мовою за прикладом їхнього дядька Марка Луцкевича — колись народного обранця до польського сейму. Ця мужня жінка, як і всі вони, шукала правди в КПЗУ, відбула ув’язнення і, вірячи в «червоний рай», емігрувала туди, зазнавши невдовзі репресій уже від НКВС, як, до речі, і сам її ідейний наставник, якого розстріляли в тому ж «раю». На схилі літ знедолена теж шукала прихистку під крилом Бориса Григоровича (вони активно листувалися) і передала на зберігання кілька зошитів із власним творчим доробком, який ще й досі чекає на свого дослідника і видавця. Втім, заслуговує на серйозну увагу для належного розуміння нашої історії і весь архівний матеріал далеко не пересічної родини. Доходячи цього висновку, вкотре разом із його теперіш-ньою власницею зауважуємо, що у такій життєвій круговерті патріотично вистоювати, іти на ризик, прихиляючи українське небо для інших, могли тільки по-справжньому україноцентричні та водночас високопорядні особистості. Такими вони й були — незабутні Луцкевичі Борис Григорович та Ярослава Іванівна.