5 літ минуло, а нам і досі не вистачає Степана Сачука…
28 березня 2012 року перестало битися Велике серце нашого головного редактора
Впізнаю я майстра по роботі:
Він свої натхнення і жагу
Віддає, мов часточку живу,
Кожній новій лінії чи ноті.
Не боячись осуду нітрохи,
Різьбить мрії й враження в рядки…
Так зате ж лишає на віки
Нам красу бурхливої епохи.
В цьому й суть таланту та уміння,
В цьому й є покликання митця,
Щоби йти до істини вінця
Та вести до істини й прозріння.
І якщо ви вчасно зрозуміли
Зміст того, що вкладено було, —
Значить, світло й майстрове тепло
Через дотик в серце залетіли…
Це про нього. Так хотілося, щоб «світло й майстрове тепло через дотик в серце залетіли» в наші серця. Бо це був Талантище від Бога, який жив газетою. Жив Журналістикою.
Це був Талантище від Бога, який жив газетою. Жив Журналістикою.
Степана Дорофійовича не любила, але поважала влада, бо він завжди мав свою позицію і ніколи не прогинався перед господарями високих кабінетів. А колеги навіть у гумористичних строфах писали про нього з величезною повагою: «Гостре перо й тверда рука у журналіста Сачука».
Заслужений журналіст України, Почесний громадянин Луцька Степан Сачук (1937–2012) про призначення нашої професії сказав такими словами: «Найкраща політика – це чесна журналістика». Цього зараз так не вистачає багатьом колегам, як і нам бракує його мудрої поради у час, коли друковане слово в умовах, здавалось би, найдемократичнішої України за всю історію опинилось на межі знищення, хоч і нібито оголошено звільнення з рабства – роздержавлення преси…
Просимо всіх, хто знав нашого Редактора, помолитися у вівторок за Спасіння Його Душі!
