Німець Фолькмар Ерліх поміняв свій Шульцендорф на Нововолинськ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.57 € 31.03
Німець Фолькмар Ерліх поміняв свій Шульцендорф на Нововолинськ

Волинь-нова

Німець Фолькмар Ерліх поміняв свій Шульцендорф на Нововолинськ

Ось уже шість років він живе у шахтарському місті, де має бізнес. А ще чоловік зустрів тут кохану жінку і, судячи з усього, надовго кинув якір на Волині

Катерина ЗУБЧУК


«Залишившись без роботи, подумав, чому б не податися в Україну?»
Ми вже звикли, що наші співвітчизники шукають кращого життя в Європі, зокрема і в Німеччині, яка є однією з найбагатших і благополучних країн. А щоб німець покинув свою домівку і перебрався в Україну, все-таки дивина. Принаймні небагато є таких мігрантів. Про Фолькмара Ерліха, котрий живе в Нововолинську, я почула свого часу від Леоніда Вітковського з шахтарського міста (він був героєм публікації газети «Волинь–нова» як господар агросадиби «Петрівський маєток»). Звичайно зацікавилась. А при нагоді нещодавно і зустрілася. Хотілося побачити цього іноземця, почути, як йому живеться в нашому краї, а головне — що ж спонукало переїхати в Україну.



Німець, який став жителем Нововолинська, говорить, що з такими людьми, як українці, можна гори звернути. І варто, на його думку, не на Євросоюз націлюватись, а свій шлях шукати, у себе в країні робити кращим життя.



І ось ми вже спілкуємося з ним — трохи українською, трохи російською мовами. А то ще із допомогою Леоніда Вітковського, який не мало часу знає Фолькмара і був свідком того, через що довелося пройти німцеві, аби у нього все було так, як сьогодні. Нині Фолькмар має в Нововолинську невеличку фірму. Після того, як не один рік орендував для виробництва приміщення, уже купив своє. Відтак є мотивація вкладати в нього кошти, по можливості розширювати виробництво.
Оскільки Фолькмару 58 років, тобто це людина немолода, то мова зайшла насамперед про те, як складалося його життя в Німеччині. Мій співбесідник для наглядності показує фотознімок, на якому він, його дружина (колишня), теща й син. Фото, як пояснює чоловік, давнє — тоді син тільки закінчив гімназію, а зараз йому вже 28 літ. Як з'ясувалося, із дружиною Анке він давно розлучився — ще як синові було років п'ять. Але за німецькими мірками розірвати шлюб зовсім не означає розсваритися і розбігтися назавжди в різні сторони. Хоч подружжя жило кожен сам по собі, в них були дружні стосунки. Син, за словами Фолькмара, ніколи не відчував, що росте без батька, оскільки той завжди був присутній у його житті: і в дитинстві, і коли подорослішав.
А ось щодо переїзду в Україну, то до цього пан Ерліх ішов довго. Кажуть, що в житті немає нічого випадкового. Ось так, мабуть, не випадково, ще на початку 90–х років минулого століття, коли Радянський Союз розвалювався, він познайомився із Миколою Мусійчуком із села Михалє Іваничівського району. Після того, як радянські війська були виведені з Німеччини, Микола, що там служив, залишився за кордоном, аби заробити грошей. Якось вони познайомилися, потоваришували. Микола не раз запрошував Фолькмара на Волинь. Спочатку німець не наважувався, адже про Україну чув в основному одні страшилки. А ось у 2005 році, після Помаранчевої революції, коли Президент Віктор Ющенко підписав закон про те, що німці можуть відвідувати Україну без візи, Фолькмар тим скористався. Була перша гостина у Миколи Мусійчука в селі Михалє. І потім майже щороку німець приїжджав на Волинь. А тут фірма, на якій він працював, закрилася. Багато людей залишилося без роботи, в тому числі й він.
— Тоді я й задумався, — каже мій співрозмовник, — чим же далі зайнятися? Міркував так: знаю технологію виробництва (а це виготовлення речей з полімерного бетону), знаю ринок Німеччини, кон’юнктуру, маю багато знайомих в Україні — чому б не поїхати туди? Привабливим було й те, що Нововолинськ, у якому не раз бував, — дуже близько від кордону з Польщею.


«Коли їхав сюди, то знав українською мовою хіба що «добрий день» і «до побачення»
Непросто було німцеві зареєструвати фірму в Нововолинську, налагодити виробництво продукції, котру експортує в Німеччину, а також постачає українським споживачам. Спочатку було якесь дивне замкнене коло: якщо маєш роботу — мусиш бути десь зареєстрований. А якщо треба прописатися, то першим ділом питають, чи працюєш. Допоміг Фолькмару вже згаданий підприємець Леонід Вітковський — у себе і прописав іноземця.
— Важко було Фолькмару ще й тому, — каже Леонід Леонідович, — що не знав української. Мовний бар'єр був дуже великий. А німців тут нема, до яких можна було б звернутися. Оскільки я трохи знаю німецьку, то їздив з ним і в Берлін — в українське посольство, коли потрібно було вирішувати його проблеми.
Врешті–решт, Фолькмар одержав посвідку на проживання. Він, правда, з подивуванням говорить з цього приводу таке:
— Коли я тільки приїхав в Україну, то ясно, що мене не знали. А коли я прожив шість років, то вже ж відомо, яка я людина. Можна було б і на п'ять літ дати посвідку. На жаль, строк її — лише рік. Щоразу доводиться збирати різні довідки, щоб поновити документ.
Тим часом Фолькмар інвестує у виробництво в Україні свій капітал, хоч і невеликий. Люди, що в нього працюють, мають офіційну зарплату, державі йдуть податки. Більше того — він той німець, який вирішив надовго залишитися в нашій країні. І сім'ю хоче створити тут. З коханою жінкою Наталією, котру зустрів у Нововолинську, планує зареєструвати шлюб. Уже два роки вони живуть разом. Зустрів її у знайомого, що запросив у своє обійстя на відпочинок. Про Наталію каже:
— Це жінка, яку я чекав усе життя.


«Мама поки не побачила, де і як живу, то не заспокоїлася»
В Україні Фолькмара вражає відкритість людей, їхня комунікабельність. Про це рідні, друзі знали спочатку з його розповідей, а згодом і самі переконалися, які щирі люди поруч із ним. Адже в Нововолинськ приїжджали і сестра Фолькмара з чоловіком, і його однокласник Роберт, і мама. А матері, до речі, 93 роки, та все ж двічі вона була в сина. І наскільки тривожилась колись, що він перебирається в Україну, настільки зараз спокійна за нього. Бо якщо раніше наша держава асоціювалася насамперед з чорнобильською катастрофою і її наслідками, то тепер знає, де і яка та Волинь, що прихистила її сина.
Кожного року, і то не раз, буває Фолькмар у своєму Шульцендорфі. Не лукавлячи, каже, що там дуже гарна природа. («Довкруг Нововолинська, може, такої й нема»). Але знайшов і на Волині чудовий куточок, де любить відпочивати, — озеро Світязь. Побував уже і в Карпатах, і навіть Крим встиг побачити до 2014–го.
Для ілюстрації того, що Фолькмар вражений менталітетом українців, підприємець Леонід Вітковський розповів про такий випадок. Одного разу у грудні, якраз на католицьке Різдво, до Фолькмара приїхав однокласник і друг Роберт. Гість хотів побачити волинський край — зокрема, як люди живуть у селах. Оскільки Леонід Леонідович був зайнятий, то Фолькмар сам вирішив повезти бусом Роберта в Михалє, де церква старовинна і де живе той самий Микола Мусійчук, завдяки якому він опинився в Нововолинську. А в селі трохи збилися зі шляху і засіли в снігу. А то ж зима — дуже швидко вечоріє. Почали штовхати буса самотужки, нічого не вийшло. Роберт захвилювався, бо ж перший раз тут (а це ж за 500 метрів від кордону). Якісь хлопці йшли, видно, з пікнічка — хотіли допомогти, але теж безрезультатно. Тоді Фолькмар зателефонував Леоніду Вітковському: «Приїжджай, виручай». Леонід Леонідович якось за підказками по мобілці знайшов «екіпаж» серед снігів.
— Подзвонив я священику місцевої церкви, знаючи, що в нього є трактор, — розповідає Леонід Вітковський. — «Чекайте. Зараз служба закінчиться, і я приїду», — почув у відповідь. А невдовзі ми спостерігали таку картину: бус стоїть у полі на вузенькій дорозі, а до нього їде трактор китайського виробництва без кабіни, за кермом — батюшка, який і ряси не встиг зняти після служби, бо поспішав. Витягли буса, врятували чоловіків, що добре померзли. А потім ще один трактор прибув — це вже котрийсь із хлопців, які стали свідками пригоди німців, прислав батька. У Німеччині, як каже Фолькмар, довелося б державну службу викликати. А тут он скільки помічників знайшлося…
Не випадково німець, який став жителем Нововолинська, говорить, що з такими людьми, як укранці, можна гори звернути. І варто, на його думку, не на Євросоюз націлюватись, а свій шлях шукати, у себе в країні робити кращим життя.