Все в молодих людей було добре, поки коханий не дізнався, що його подруга чекає дитину. Незапланована, так би мовити, вагітність не входила в його плани і закінчилась абортом.
У минулому випуску добірки «Любить, не любить» була розповідь молодої жінки під заголовком «Перерване материнство». Печальна історія, на жаль, не така вже й рідкісна: все в молодих людей було добре, поки коханий не дізнався, що його подруга чекає дитину. Незапланована, так би мовити, вагітність не входила в його плани і закінчилась абортом. Але з втратою материнства відійшли у минуле і почуття жінки до такої ненадійної людини. Друкуючи цю невигадану історію, я не думала, що вона «потягне» за собою ще одне одкровення. Ситуація та ж сама — небажана вагітність. Тільки на цей раз молода жінка вирішує зберегти дитину. Знає, що непросто буде ростити самій сина чи дочку, але по-іншому не може зробити, бо, як вона висловилась: «Якщо я зроблю аборт, то й сама не житиму...» Ніна (імена з етичних міркувань змінені) прийшла в редакцію не за порадою чи співчуттям. Їй хочеться хоч якось «захиститись в очах людей». — Вагітність не сховаєш, — говорила вона. — Рано чи пізно всі побачать, що я чекаю дитину. Хтось із знайомих поспівчуває, що хлопець, з яким ми зустрічались п’ять років, не захотів одружитись зі мною. А хтось повірить у ті плітки , які пішли в селі, нібито це не Андрієва дитина. Хоч Андрій сам добре знає, що він у мене один-єдиний. Це я виправдовувала всі його походеньки — він же мужчина! А жінка мусить бути вірною. Цю нотку якоїсь жертовності я вловлювала в розповіді Ніни не раз. Так само не раз мимоволі я згадувала слова про те, що «любов — сліпа». Особливо коли почула ось таке зізнання молодої жінки: — Ми жили від зустрічі до зустрічі, і нам було добре удвох. Мені подруги говорили, що Андрій несерйозний, що я в нього не одна. Але Андрій приходив, я бачила його, чула його голос, і все йому прощала. Тим більше, він завжди говорив, що любить мене, а всякі плітки — то лиш плітки. ... Вони познайомились ще юними. Ніна часто приїжджала з Луцька в село до бабусі. Там і побачила Андрія. Склалось так, що ще й породичались з ним через двоюрідну сестру Ніни, яка вийшла заміж за Андрієвого брата. Отож, спочатку це були спільні застілля в когось на іменинах, чи на якесь свято. А потім — і побачення. І вже Ніна по секрету говорила подругам про свого хлопця — який він веселий, компанійський, добрий, чуйний. Він навіть не зважав на її фізичну ваду. Говорив: «Не комплексуй — все добре». І вони йшли на дискотеку, розважались. Однокласники одружувались. І вона теж вважала, що має нареченого. Чекала того дня, коли він запропонує руку й серце... — Два роки тому я завагітніла, — розповідає Ніна.— Коли Андрій дізнався про це, то зрадів. Хлопцям могорич виставляв. Вже й батькам повідав про цю новину. Але тоді в мене стався викидень. Андрій приїхав в лікарню, і ми обоє плакали за втраченим дитям. «Я тебе люблю, — говорив він. — То наш гріх — той ненароджений син чи дочка... Ми будемо з тобою разом». Потім знову були зустрічі і розставання. Були радісні побачення і не дуже. А якось до Ніни дійшла чутка, що мати Андрія хоче невістку із села — таку, яка б знала сільську роботу. Люди навіть говорили, що Андрій таку сільську наречену знайшов і скоро буде женитись. А зустрілись, і він все це заперечив. Ніна, в свою чергу, говорила йому: «Якщо треба, то я навчусь корову доїти, города полоти і переїду до тебе в село». Андрій на це: «Чому ти в село поїдеш? Може, навпаки, я до тебе в Луцьк переберусь». — Я боялась втратити Андрія, — говорить Ніна, — бо любила його. Коли про це якось зайшла мова при зустрічі, то він висловився так: «Може, я теж боюся тебе втратити...». І це було для мене наймилішим його освідченням. Тому-то, коли я відчула, що знову завагітніла, то зраділа. Думала, що буде це радістю і для Андрія. Натомість, коли повідомила йому про це, то побачила, що новина неприємно вразила його. Тієї радості, яку він не приховував три роки тому, вже не було. «Ти мені всі плани зіпсувала», — тільки й сказав. «Які плани? Ти ж уже про заручини наші говорив, про весілля — вже й дату призначив» — допитувалась я в нього. А у відповідь почула: «Ти на тиждень запізнилась». Після цих жорстоких слів мені було так боляче, що хотілось вмерти... Але навіть після цього у них ще була зустріч. Якось Андрій потелефонував Ніні до Луцька: «Нам треба поговорити». «Я не знаю чи взагалі є смисл зустрічатись», — сказала Ніна. Андрій наполягав: «Нам треба поговорити». Тоді він повіз її у село, показав ту хату, успадковану від рідні, в яку збирався привести Ніну, як дружину. «От тільки поїдемо ще в лікарню, уточнимо чи справді ти чекаєш дитину. Щоб батькам уже напевно говорити...» Вони були в лікарні. Вагітність підтвердилась. Ніна ще посміялась: «Може, двійня буде, бо ж я з двійнят...». «Нехай буде й двійня», — підтримав її Андрій. А потім, як у воду канув. Через хвилювання в Ніни була загроза викидня. Довелось лягати в лікарню. А тут сестра ще потелефонувала і сказала, що в Андрія будуть заручини з іншою. — Тоді я йому написала листа, — розповідає Ніна. — Одного разу, ще на початку наших зустрічей, мова зайшла про сім’ю — чоловіків, дружин, дітей. Про те, що не завжди все добре складається. «Як я маю жити з алкоголіком, — говорила я йому, маючи на увазі, що зараз багато пияків, — то краще не виходити заміж, а народити дитину і мати собі втіху». «Ти подумай, — сказав тоді Андрій, — яка це драма для дитини — рости без батька. Я, наприклад, не уявляю собі, щоб був напівсиротою». В листі я йому нагадала про цю нашу давню розмову, спитала: «Нащо ж ти робиш сиротою дитину? Якщо вже надумав женитись на іншій, то наберись мужності прийти і сказати мені про це». Але й після цього листа Андрій не прийшов до Ніни. Від людей дізналась, що в кінці серпня у нього весілля. Та це не поміняло її рішення — дитину вона виносить і народить, як би їй важко не було. Хтось каже, що дарма хоче зв’язати собі руки («Ще ж молода, тільки двадцять три роки — хіба один хлопець буде?..»). Хтось підтримує її. — Головне, що мати мене не осуджує. Каже: «Ти вже доросла, сама думай, як буде краще. Я ж — чим зможу, тим допоможу». А я вже люблю свою дитину, хочу дати їй життя, бо то плід любові. Принаймні, моєї... Катерина ЗУБЧУК.
