У кандидата філологічних наук, відповідального редактора столичного журналу «Слово і Час», нашого земляка Лукаша Скупейка ніколи не болить голова, де провести відпустку? Він давно забув про море, його тягне на романтичний хутір до тещі у село Пустомити Горохівського району. Там і зустрілися ми з ним та його дружною сімейкою перед від’їздом до Києва...
У кандидата філологічних наук, відповідального редактора столичного журналу «Слово і Час», нашого земляка Лукаша Скупейка ніколи не болить голова, де провести відпустку? Він давно забув про море, його тягне на романтичний хутір до тещі у село Пустомити Горохівського району. Там і зустрілися ми з ним та його дружною сімейкою перед від’їздом до Києва.
’У МЕНЕ ЗЯТЬ – ЯК ЛЮДСЬКИХ П’ЯТЬ’ Хіба скажеш, що берегині цього милого хутора життя виставило уже дві сімки? Вона така вертка, непосидюща і завжди радісна — щебетуха баба Настя. Ось її суджений, дід Андрій, з яким побралися після війни, — повна протилежність: розважливий, спокійний, хоч любить також поговорити. І слухати його дуже цікаво. Хуторяни — люди особливі. Найбільше, чого їм бракує — це спілкування. А тому при нагоді так хочеться виговоритись. Вони готові першому стрічному усю душу вилити. — Випийте по чарці нашої медової настоянки, — припрохувала баба Настя. — Не зашкодить. Хіба є щось краще, ніж мед і горілка? На підтвердження своїх слів Анастасія Григорівна переповіла поетичну сценку з млина. Завізно. Мельник питає: — Що маєш? — Мед. — Іди наперед. — Що маєш? — Лій. — Ззаду постій. — Що маєш? — Горілку. — Берися за мірку. І хоч дід Андрій давно-давно не їздив до млина, проте баба Настя не забула цієї приповідки. Як і багатьох інших, до речі. А ще, до речі, не їздить з міркою і горілкою господар хутора петлювати пшеницю не тому, що зістарився, має вже за плечима 84 роки, а тому, що сам зробив собі жорна, меле муку, з якої дружина пече особливої смакоти домашній хліб. Зварки не пам’ятають, коли купували хліб у магазині. — А правда, в мене зять, як людських п’ять? — примовляла хутірська теща нашого поважного земляка. Не міг їй у цьому заперечити, хоч ми уперше зустрілися з Лукашом Скупейком у дещо незвичній обстановці. ТРАКТОРИСТ З МОБІЛЬНИК На хуторі Лукаша не застали. Теща сказала: — Він тут недалеко. Стерню скородить. Пішли шукати всі разом. Тесть, теща, собака Білка, що поживилась по дорозі польовими мишами. Особливо зрадів Лукаш Скупейко зустріччю із колегою, кандидатом філологічних наук Віктором Зубовичем, який люб’язно погодився завезти нас у Пустомити. Виявляється, вони давні друзі. Віктор Зубович друкує свої статті у журналі «Слово і Час». А ще він — президент зорганізованого ним у Луцьку Академічного дому, видає науковий часопис «Філологічні студії». Та комусь це не дуже подобається. Зрештою, не в тому річ. Хоча — чому? Як часто буває: викидаємо зерно у річку, а при собі залишаємо полову. Це — інформація для роздумів. Лукаш зупинив свого синього трактора. Та раптом відізвався мобільник. — І тут мене знайшли, — усміхнувся. — Добре знаю: журнал вийде без моїх правок. Головне — організувати команду. Мої колеги — люди надійні. Після того, як жорстокі виродки познущалися над двоюрідним братом Лукашевої дружини, шанованим директором місцевої школи Валерієм Костюком, вбили його у Горохові, редактор журналу «Слово і Час» купив у Кагарлику і пригнав у Пустомити трактора. Щоб орав на два поля. Сам власноручно перебрав усі вузли. Тепер техніка працює бездоганно. Ось чому ми зустріли кандидата наук на хутірському наділі у засмальцьованих шортах. ШлЯх до науки — Родом я із села Ворокомле Камінь-Каширського району, — каже Лукаш. — У восьмому класі залишився круглим сиротою. З сестрою тримали корову, яку я доїв. У нашу поліську школу прислали вчительку-дисидентку Лесю Ковальчук. Це моя доля. Поступив у Луцький педінститут. Після третього курсу одружилися з Софійкою. Ми були рідні духом. Вчителювали разом у Бірках Любешівського району. Був там своїм. Рік директорував у школі в Печихвостах Горохівського району. Тоді подав документи в аспірантуру Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України, захистив кандидатську дисертацію за творчістю Івана Франка. Зараз завершую докторську, захищатимусь Лесею Українкою. Лукаш дуже любить і поважає свою дружину Софійку, переможницю багатьох освітянських конкурсів. Разом прожили 30 років, а ще цьогоріч відзначатимуть свої «золоті» ювілеї, мають троє внуків. Найстаршу назвали Настею — на честь бабусі, середульшого — Романом (у кожного буває свій роман), наймолодшого нарекли Андрійком — щоб хутір не зів’яв. ХТО Ж МАЄ ЗЕМЛЮ ГЛАДИТИ? — Знаєш, мені цей трактор зовсім не потрібен, — несподівано зізнався Лукаш Скупейко. — У мене все є — квартира у Києві, добра робота. Та хотілося зігріти душу тестя, доброго, хазяйновитого чоловіка, справжнього українця. Він давно захоплений мрією мати свою землю, техніку, щоб було її чим обробити. Земля тут справді благодатна і щедра. На жаль, немає її кому гладити. Ось тільки тесть і теща зосталися для цих процедур. Мають сім гектарів землі. Як з нею впоратися? До землі не можна наїжджати наскоком. З нею треба бути щодня. Пшениця вродила до 50 центнерів, не менше — ячмінь, жито. Засіки розпихаються... Задощило. Ми почали збиратися в дорогу, тому що боялись: не виїдемо з хутора. Тільки дід Андрій і баба Настя ніколи і нічого не бояться. Запросили приїхати на храмовий празник на другу Пречисту, 21 вересня. Запитав насамкінець бабу Настю: — Ви завжди такі життєрадісні. Невже ніколи не буває сумно? — Буває. Коли всі роз’їжджаються. І ми з дідом залишаємось наодинці. Святослав КРЕЩУК. Фото Миколи ЗІНЧУКА.
