НА ОЛІМПІЙСЬКИЙ ПОМІСТ — У ЧУЖІЙ ФОРМІ - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.78 € 32.03

НА ОЛІМПІЙСЬКИЙ ПОМІСТ — У ЧУЖІЙ ФОРМІ

Волинський важкоатлет-олімпієць Микола Гордійчук: "Зі мною у команді ніхто не спілкувався, очевидно тому, що я замінив у складі збірної Дениса Готфріда"...

ХХVІІІ Олімпійські ігри у Греції стали уже історією. Фахівці, тренери і спортсмени аналізують свої показники і досягнення. Як можна оцінити виступи посланців нашої області, виходячи з тих результатів, які вони показали на Олімпіаді-2004? Чи виправдали вони сподівання, які покладали на них уболівальники? Глибокий аналіз ще попереду, а сьогодні ми починаємо післяолімпійську розмову з тим, хто нічого не обіцяв, хто ні на що не замахувався, хто став олімпійцем в останню мить, образно кажучи, вскочив в останній вагон, який брав курс з України у Грецію.
Мій співрозмовник — майстер спорту міжнародного класу, чемпіон і рекордсмен Європи серед юніорів з важкої атлетики, представник спортивних товариств «Колос» і «Динамо», спортивної школи «Волинь», вихованець заслуженого тренера України Миколи Авраменка Микола Гордійчук.
— Миколо, коротенько представся читачам нашої газети: звідки ти родом, де починав займатися важкою атлетикою, як потрапив у Луцьк?

— Я родом із Здолбунова сусідньої Рівненської області. Народився 2 листопада 1983 року у спортивній сім’ї. Мій батько — Володимир Григорович — сам захоплювався «залізною грою», виконав норматив майстра спорту. Саме він і залучив мене до занять зі штангою. Три роки тому батько віддав мене до Миколи Григоровича Авраменка, оскільки у Луцьку значно кращі умови для удосконалення майстерності, прогресу спортивних результатів, ніж у Здолбунові.
— Чи мріяв ти колись про високі європейські, світові результати, участь в Олімпійських іграх?
— Я хотів стати хорошим спортсменом, для початку — майстром спорту. А коли підкорив цей почесний норматив, захотілось досягти чогось більшого. Так поступово, як кажуть, приходив до мене спортивний апетит. Став чемпіоном України серед юніорів, поїхав на першість Європи, а ось тепер — на Олімпіаду у Грецію.
— Миколо, наскільки мені відомо, спортивна доля тебе не балує. Крім двобою зі штангою, тобі постійно доводиться долати непередбачені чиновницькі бар’єри.
— Як не прикро, але це правда. Пригадуєте, коли їхав в іспанську Валенсію на першість Європи з важкої атлетики, то вже перший шлагбаум виник на кордоні з візою. Потім, коли розпочались змагання, в яких брали участь представники 28 країн континенту, виявилось, що через чиюсь безвідповідальну «помилку» мене включили до турніру серед атлетів вагової категорії до 94 кілограмів, а я готувався змагатись із суперниками вагою 105 кілограмів. Довелось за дві доби, майже не покидаючи сауни, скинути більше семи кілограмів. А скільки було втрачено за цей час сили, енергії та і здоров’я, не кажучи вже про принижений моральний стан! А з Олімпіадою у Греції сталось ще гірше...
— А що ж сталося?
— Ви знаєте, що у кожній цивілізованій країні захищати її спортивну честь посилають найсильніших і найдостойніших атлетів. Але у нас на Україні чомусь практикується зовсім інша метода. Я не хочу видатись нескромним, але посудіть самі: виграю я на першості Європи «золото» у ривку, «срібло» у поштовху. У сумі двоборства набираю найкращий результат і піднімаюсь на найвищу сходинку п’єдесталу пошани. Згодом в Іллічівську Одеської області на чемпіонаті України, вперше виступаючи у ваговій категорії до 105 кілограмів, я знову показав найкращий результат серед усіх своїх суперників: ривок — 187,5, поштовх — 212,5 кілограма і став чемпіоном країни.
На місце у цій ваговій категорії, крім мене, претендувало ще два важкоатлети. Відразу скажу, що досить досвідчені та імениті, яким уже за тридцять — Ігор Розорьонов і Денис Готфрід. Ігор — рекордсмен світу, стабільно виступав на багатьох міжнародних аренах. Його можна вважати першим номером. А ось Денис останнім часом не виграв жодних престижних змагань, результати його впали. І треба ж так трапитись, що у заявку на участь в Іграх-2004 від України внесли прізвище Готфріда.
— Чиє це було рішення?
— Тренерської ради. Чим вона керувалась — я не знаю. Мені і моєму тренерові Миколі Авраменку пояснили банально: Гордійчук ще молодий, у нього все попереду...
— І не було кому стати на ваш захист?
— Якби не було, то я б так і не потрапив на Олімпіаду. Я знаю, що з чиновниками Держкомспорту України зв’язувались по телефону голова облдержадміністрації Анатолій Француз, президент спортивного клубу «Волинь» Василь Столяр та інші впливові особи, але їх переконували, що я ще «зелений», крім того, хтось засумнівався, що я пройду допінг-контроль. А була ще одна людина, котра робила усе, щоб я таки був включений до складу збірної. Це — Микола Григорович Авраменко. Він дійшов до президента Федерації важкої атлетики України, багаторазового чемпіона світу і Європи Анатолія Писаренка і переконав його, що саме я маю право їхати в Афіни. Незалежна допінгова комісія не виявила у моєму організмі ніяких заборонених препаратів і буквально в останню хвилину мене делегували на Олімпіаду у Грецію.
— А далі усе було гаразд?
— Якби то так. Ще у Києві я пішов отримувати спортивну олімпійську форму. А на всіх одежинах висять бірки з прізвищем Готфріда. Якось ніяково і незручно було їх мені зривати. Пішов за штангетками (спортивне взуття), а мені кажуть: «Де ви раніше були?». Виявляється, комірник поїхала на... Олімпіаду (?!)
Шкода, шо поруч зі мною у Греції не було Миколи Авраменка. Повірте — я був готовий боротись за медаль, але... Навіть не знаю, чи розповідати, що творилось у мене в душі перед виступом на помості. Чомусь наша важкоатлетична команда вважала мене чужим у своєму колективі, нібито мене підсадили у чиєсь гніздо. Зі мною ніхто не спілкувався, очевидно тому, що я замінив у складі збірної Дениса Готфріда. Розмовляв у ці дні я лише з Олексієм Колокольцевим з нашої збірної, з яким жив в одній кімнаті.
— А хто ж тебе виводив на помост, хто замовляв у суддівську колегію підходи?
— Я виступав у вранішній групі «Б», а найсильніші змагались у вечірній програмі. Головний тренер збірної Василь Кулак у ривку замовив мені на першу спробу 185 кілограмів, а в поштовху — 210. Я взяв і одну і другу вагу з перших спроб. Потрібно було йти далі. Я хотів порадитись з тренерами: скільки додавати у подальших спробах? Мені відповіли: думай сам, скільки хочеш, стільки й замовляй. Після цього я забрав свою спортивну форму і пішов із залу. На помост я більше не виходив, бо зрозумів, що мною ніхто не цікавиться, я нікому тут не потрібен.
— І що вийшло у підсумку?
— Я використав лише дві спроби із шести і в підсумку показав у сумі двоборства результат 395 кілограмів, що принесло мені десяте місце. Чи міг виступити краще? Судіть самі по моїх передолімпійських результатах у Чернігові: ривок — 192, 5, поштовх — 220, сума двоборства — 412, 5 кілограма. Ось вам була б бронзова медаль у ривку і шосте загальне місце у сумі.
— Миколо, відверто зізнаюсь, сумно було чути твою розповідь. Але, очевидно, нічого у цьому дивного немає. Не все в наш час вирішують високі результати, чесність і порядність. Скажемо так: корупція проникла і у спортивну сферу. Але, бачу, ти не пригнічений, а з оптимізмом дивишся у своє спортивне майбутнє.
— Ви знаєте, передолімпійські і самі олімпійські колізії мене не зламали, а тільки загартували. Тепер я собі поставив за мету — Олімпіада-2008 у Китаї. І я доб’юся права захищати честь нашої країни, області на ній, які б перешкоди переді мною не виникали. Більше того, я впевнений, що від Волині на важкоатлетичний помост у Пекіні вийдуть ще декілька богатирів. Запам’ятайте прізвища майстрів спорту міжнародного класу Юрія Вавринюка, Віктора Волкова, Андрія Мельника, Надії Миронюк. Ось побачите, за ними майбутнє української важкої атлетики.
Роман ФЛІШАРОВСЬКИЙ.
Фото Володимира ЛУК’ЯНЧУКА.