Не заплачу. Не стану вмовляти тебе, щоб ти вернувся. Ти думав, що я — прочитана книга, яку можна викинути. Але ти пропустив найцікавіші сторінки...
Ми розлучились, і не варто тепер з’ясовувати, хто з нас в цьому винен. Тебе взагалі не повинно турбувати, що я відчуваю зараз. Це мої проблеми. І не треба мені співчувати чи шкодувати мене. Шкодують бідняків і рабів. А я — вільна! І нікого ні про що не попрошу. А тим більш не заплачу. Не стану вмовляти тебе, щоб ти вернувся. Ти думав, що я — прочитана книга, яку можна викинути. Але ти пропустив найцікавіші сторінки... І не потрібно було так тягнути з нашою розлукою. Для мене те, що ти пішов — ще один «внесок» в копилку мого життєвого досвіду. Завдяки тобі я стану мудрішою. І будь впевнений, що не повторю старих помилок. Навіть після розлуки я не вважаю тебе своїм ворогом. Ну а ти, як хочеш... Тепер прощай. І пробач, якщо я завдала тобі болю. Будь щасливий і без мене! Мені ж потрібно побути наодинці з собою, може, навіть, виплакатись (якщо це вдасться), щоб завтра вранці знову почати новий день сильною і незалежною. * * * В перші дні після нашої розлуки я думала, що не зможу бути сильною і незалежною, як писала тобі в першому листі. Але час минає, і я вже звиклася з думкою, що нам не бути разом. Я змогла пережити нашу розлуку — отже, я сильна... А ще я зрозуміла, що тепер не зможу довіряти людям. «Розглядаючи» те, що назбиралось в копилці мого життєвого досвіду, я ще раз переконуюсь, що свої думки і почуття потрібно тримати при собі і ніколи не відкривати своїх сокровенних таємниць. І в той же час я хочу, щоб ти знав: ти мені не байдужий і зараз. Я думаю про тебе, згадую ті чудові дні, коли ми були разом. Може, ти й не повіриш, але це правда. Особливо часто я пригадую той вечір, коли ми разом поїхали за місто. Сиділи біля вогнища і просто говорили. Було спокійно й тихо. Були, здавалось, на землі тільки ти і я. Навіть зараз, коли я бачу тебе, то хочу міцно притиснутись до твого сильного тіла, відчути його теплоту. Мені хочеться, щоб ти потелефонував, щоб ми поговорили, як це було колись. Але цього, напевне, ніколи не буде. Ти, мабуть зневажаєш мене. І я не засуджую тебе за це, бо у нашій розлуці сама винна... Досить. А то ще не вистачало впасти в депресію від такого самозвинувачення... Аня. м.Луцьк.
