Чотири роки тому у публікації “Остання сповідь Івана Франка..."
Чотири роки тому у публікації “Остання сповідь Івана Франка. Остання молитва матері” ми розповідали про трагічну історію славної великої родини Гургулів, з якої вийшло десять священиків греко-католицького обряду. Серед них і о. Володимир, який сповідав перед смертю Івана Франка. Лучанин Іван Анатолійович Гургула — представник цієї родини. В один день він втратив і батька, і матір. Старенького греко-католицького священика разом із дружиною живцем спалили у власній хаті за те, що мав тверду віру й власні переконання, якими не хотів поступитися навіть заради благополуччя дітей. Сталося це у селі Томашівці, що на Івано-Франківщині, у не такі вже й віддалені часи, у застійному 1980 році. Отець Анатолій, який блискуче знав теологію, музику, вільно володів чотирма іноземними мовами, не побажав співробітничати з атеїстичною радянською владою, яка у різні часи, в різні способи приборкувала непокірних. Його дружина невідомо за які “гріхи” сім літ провела у гулагівських таборах, куди її забрали від тяжко хворого чоловіка й чотирьох дітей, наймолодшому з яких не виповнилося ще й п’яти літ. “Провина” старшого, Івана, випускника Львівської консерваторії, полягала лише в тому, що він був сином своїх батьків, але “компетентні органи” довгі роки не спускали з нього очей. І лише в роки незалежності він зміг, не криючись, розповісти про свою родину. До того ж, деякі обставини й факти стали відомі й зрозумілі через роки. Так, напередодні тої страшної пожежі до о. Анатолія прийшли якісь люди нібито з привітом від брата Ярослава, котрий втік буцімто з-під арешту до Аргентини. Розмовами вони приспали пильність о. Анатолія, а далі повели мову про віру, переконання, яких старий священик не вмів приховати. Незабаром після цього візиту й спалахнула пекельним вогнем його хата, а останки брата, о. Ярослава, знайшли у 90-их роках у горезвісному урочищі Дем’янів Лаз під Івано-Франківськом, де енкаведисти розстрілювали інакомислячих. Тож зрозуміло, хто приходив тоді в оселю Гургулів. Нещодавно Іван Анатолійович отримав листа із Постуляційного центру УГКЦ, який займається підготовкою біографічних матеріалів стосовно осіб, які скінчили своє життя як мученики за Христову віру, подали приклад жертовного служіння Богові. Саме до таких осіб, як повідомляється у листі, зачислений його батько, о. Анатолій Гургула, який разом із дружиною трагічно віддав своє життя за Христа. Як повідомив автор листа, керівник Постуляційного бюро УГКЦ о. Іван Левицький в інтерв’ю львівській газеті “Експрес”, яка, до речі, нещодавно опублікувала великий матеріал про родину волинянина Івана Гургули, церква веде активний пошук матеріалів щодо кандидатів на беатифікацію, у тому числі — й подружжя Гургулів. — Двадцять сьомого червня 2001 року під час божественної літургії у Львові папа римський проголосив 27 мучеників УГКЦ — владик, священиків, монахів і монахинь, а також одного мирянина, які загинули мученицькою смертю в часи жорстокого переслідування греко-католицької церкви. Це й була перша хвиля наших новітніх святих,— сказав о. Іван. — Відтепер до них можна молитися, на їх честь можна складати молебні, будувати храми, писати ікони. Таких мучеників, які в радянські часи віддали своє життя за віру, є ще дуже багато, а Постуляційне бюро було не в змозі перед візитом папи підготувати величезну кількість матеріалу, тому відразу ж почався новий процес пошуків. Стосується він 44 осіб, серед яких є і подружжя Гургулів. Усі вони загинули як мученики, і цей факт дає змогу провести спрощений процес беатифікації (беатифікація — у католицькій церкві прилучення особи до сонму блаженних — авт.), який не потребує чуда. Адже під час беатифікаційного процесу виокремлюються особи, які померли природною смертю, й ті, які загинули як мученики. Для перших, як у випадку з митрополитом Андреєм Шептицьким, як доказ святості потрібне чудо, а для других доказом святості є вже сама мученицька смерть. Увесь зібраний матеріал оголошується перед трибуналом у Львові, а далі його належить перекласти італійською мовою і надіслати до Конгрегації у справі святих. Ось такий непростий шлях, який, зауважимо, розпочався із публікації в газеті “Волинь”. Нині вже є всі підстави сподіватися, що незабаром син буде молитися і до батька. Валентина ШТИНЬКО.
