Курси НБУ $ 26.86 € 31.83
«На цьому місці була наша хата. Але… збудуємо кращу»

Волинь-нова

«На цьому місці була наша хата. Але… збудуємо кращу»

Шестирічний Дмитрик порядкує на згарищі, як дорослий. Бавить малу сестричку й нагадує зайнятим батькам, що час забирати з дитсадка братика. Багатодітна сім'я Івана та Надії Мартинців із селища Луків Турійського району, яка торік посеред зими залишилася просто неба (на фото), живе турботами про нову оселю

Галина СВІТЛІКОВСЬКА



На власне «гніздечко» стягалися 8 років
— Шкода цих молодих людей. Я сама плакала, коли побачила, що від хати залишився тільки фундамент, — розповідала жителька Лукова, яку ми зустріли неподалік знищеної вогнем садиби.
Івану та Надії Мартинцям, які придбали у селищі будинок недавно, співчували всі. Тільки-но ж встигли повністю розрахуватися за нього.



Заспокоювала і чоловіка, і себе: «Головне, що діти живі й здорові, якби ж були вдома, могли б задихнутися, вчадіти…»



— Чоловік тоді повернувся із заробітків, віддали, що були винні за хату, за решту купили побутову техніку, інші речі. Раділи, що облаштували ванну, кухню, дитячу, спальню… Самотужки з усім справилися. У мене в Ковелі — одна мама, в Івана у Любешівському районі — тільки тато. Як ми одружилися, то попросилися жити до бабусі, поки зберемо грошей на хоч якийсь дах над головою. Складали копієчку до копійки. У Лукові житло дешевше, тому й переїхали сюди з малечею, — пригортає діточок Надія, сама схожа на старшокласницю.
Тієї ночі, коли їхній дім спопелив вогонь, вони усією сім'єю гостювали у селі Невір на Любешівщині. Якраз були Різдвяні свята. Їхали на кілька днів, тож взяли хіба що пару штанят для Віки, яка мала рочок. Аж тут несподіваний дзвінок о третій ночі: «Ви горите, винось дітей!» Надія спочатку не второпала, що сталося: у свекровій хаті — тихо й спокійно. Почали телефонувати до сусідів у Лукові, ті страшну новину підтвердили: «Нема вже вам куди спішити, впав дах!»
— Коли ми ступили на чорне від сажі й кіптяви порожнє подвір'я, я не кричала, не плакала. Боліло серце за Івана, бо ж те, що пішло з димом, — його труд і піт. Заспокоювала і чоловіка, і себе: «Головне, що діти живі й здорові, якби ж були вдома, могли б задихнутися, вчадіти…» Я чула, ніби люди бачили, як опівночі в хаті щось блимнуло. Замикання, зайнялася електрична проводка. Може, тліло кілька годин, поки спалахнуло. Сусіди викликали пожежних, гасили як могли, але нічого не вдалося врятувати. Усе згоріло дотла: і документи, й одяг, і нові пластикові вікна, які подарувала нам на новосілля бабуся, але ми їх ще не встигли поставити, зберігали у хаті. Одне слово, залишились, в чому були, — ховає жінка за усмішкою гірке зітхання.


«Тато став військовим, зробить фундамент — і знову поїде в АТО»
Громада Лукова не залишила погорільців наодинці з бідою. Мартинцям запропонували кімнату в гуртожитку, люди несли речі, іграшки для дітей, продукти. Аби не дуло з вікон, на зиму затуляють їх поліетиленовою плівкою. Дрова для грубки носять мішком зі свого обійстя, воду — відром від сусідів. Але подружжя на життя не нарікає.
— Головне, подякуйте від нашого імені всім, хто за нас переживав, — просить Надія. — Ми ніколи не забудемо цієї людської доброти. Якось даємо собі раду. Дмитрик восени пішов у перший клас. Володя ходить у дитсадок. Віддамо в ясла й Віку, я вже собі роботу шукаю, за спеціальністю — кухар. А тато наш після пожежі пішов служити за контрактом.
Тільки тепер зауважуємо акуратно складену військову форму на картонній коробці з одягом. Іван — у відпустці, пропадає з ранку до ночі на будові. Поспішає туди й Надя з дітворою.
— А вареннячка дасте? — «торгується» мала Віка, яку мама береться одягати.
— Татові підемо помагати, — умовляє сестричку Дмитрик. — І Мурчик нас там чекає.
Кіт, пес і кілька курок — ото й усе господарство Мартинців. Надія планує купити з десяток гусей, бо діти хочуть м'яса. Добре, що невеликий хлівчик уцілів. Усе на обійсті й досі віддає гірким димом, здається, він в'ївся навіть у бруньки на деревах.
— Бачите, маємо вже блоки для стін. Купили за ті гроші, які люди нам перерахували. Фундамент робимо, бо старий — під дерев'яну хату, блоків він не витримає, — пояснює Іван, худорлявий, жвавий молодий чоловік, який цілий день не випускав із рук лопати.
На запитання, що спонукало піти на контрактну службу, глава сім'ї відповідає відверто: «А де тепер в Україні можна заробити? Я в армії служив, маю досвід, не те що зовсім «зелені» хлопці».
— Він мене заспокоює, що служить у радіолокаційних військах і під кулі не йде. Але все одно на душі тривожно. Після Великодня знов відправляють на Схід. Старається, щоб і тут роботу підігнати. Брати, куми приходять, наймати будівельників нема за що. Своїми руками будемо робити, — каже Надя, розплановуючи, що посадить на невеликих грядках за сараєм.
Духом Мартинці не падають, хоч доводиться їм нелегко. Біда зробила їхню сім'ю ще дружнішою, дала відчути, що світ — не без добрих людей.
Від редакції. Надрукувати номер карткового рахунку Надії — наша ініціатива. Будуватися сьогодні легко хіба що олігархам. А тут троє дрібненьких дітей у кімнатці без комунальних зручностей, тато яких — у війську. Допоможімо луківським погорільцям! Картка Надії Мартинець у ПриватБанку №4149497852628579.



«Перш ніж довкола старого фундаменту будувати новий, попросили священика освятити місце під нього», — розповідала Надія.



«Шкода, Володя у садочку...» Сімейство Мартинців не в повному складі.


Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.