МИ ПОЧИНАЛИ ІЗ ЗЕМЛЯНОК... - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.67 € 32.30

МИ ПОЧИНАЛИ ІЗ ЗЕМЛЯНОК...

Дмитро Телішевський очолив обласне управління лісового господарства, як тільки воно було створене в 1953 році. І чверть століття він був на цій посаді...

Дмитро Телішевський очолив обласне управління лісового господарства, як тільки воно було створене в 1953 році. І чверть століття він був на цій посаді...

До призначення на посаду начальника Волинського обласного управління лісового господарства я працював директором Буського лісгоспу Львівської області. А лісове господарство Волині впродовж усього повоєнного часу підпорядковувалося Рівненському міжобласному управлінню лісового господарства. Після отримання наказу міністра я попутною вантажною автомашиною виїхав у Рівне. Рівненчани привітали з призначенням, але з допомогою не порадували — сказали, що можуть виділити тільки дві старі шафи і два двотумбові столи. Поговорити з ними про соліднішу допомогу не вдалося, бо у цей момент повідомили: у Любешівському лісництві виникла велика лісова пожежа і з Рівного для ліквідації її вилітає спеціальний літак. Я вирішив летіти...
На щастя, поки ми прибули на Волинь, пожежу погасили. Лісничий Микола Деніх запросив до себе в лісництво на обід. Контора його розміщувалася у напівземлянці. У ній жив лісничий з родиною.
Коли я запитав лісничого — а де ж, власне, контора лісництва? — він відкрив невеличкі саморобні дверцята в одному з кутків землянки і показав мені таку ж саморобну шафу із столиком та великою лавкою біля нього. На шафі висіла стара військова фуфайка, брюки-галіфе, старі черевики і обмотки до них... Тут же лежало діловодство — дві великі папки.
А обідати перейшли до сусідньої кімнати. Тут дружина лісничого у дерев’яному кориті на саморобному столі купала маленьку дитину. У другому кутку кімнати стояли дві кози і корова.
Лісничий представив мене дружині, і ми сіли обідати. Почали з сала і домашнього чорного хліба, а також копченої риби. З випивки був поданий у бокалах самогон...
Побачене так збентежило, що я довгий час мовчав — переживав не так за лісництво, як за людей, які в ньому жили. Пригадався польський революціонер Тадеуш Костюшко... У спогадах про перебування в Любешівському кляшторі він записав, що там гартував своє тіло і душу. Про це я сказав лісничому і його дружині. Виявилось, що вислови Костюшка ще і досі висять на дверях кімнати, де він жив...
До Луцька я їхав попутною машиною по жахливому бездоріжжю. Тут майже о 12 годині ночі мене прийняв перший секретар обкому Іван Самійлович Грушецький. Він сказав, щоб я не лякався, а мав віру в людей і знав, що з часом все зміниться на краще.
Після всього побаченого і пережитого на початку перебування на Волині я дав собі слово, що робитиму все, щоб перебудувати лісове господарство Волині і розпочати це саме з Любешова. На моє прохання майбутній народний художник України О. В. Байдуков поїхав у Любешівське лісництво і з натури написав його будову і оточуючу її природу. Ця картина вже майже 50 років висить у мене вдома на видному місці, нагадуючи про те, з чого довелося розпочинати на Волині...
В той час я допомагав Любешову всім, чим міг. Коли у 1965 році в область приїхав перший випускник лісового факультету Київської сільськогосподарської академії — нині покійний Микола Якимович Кацалап, я умовив його прийняти посаду керівника Любешівського лісництва і зробити там сучасне господарство. Цей скромний і діловий спеціаліст відразу дав згоду і протягом короткого часу вивів лісництво на одне із перших місць не тільки на Волині, а й в Україні. Лісництво стало базою для створення Любешівського лісгоспу. Згодом Миколу Кацалапа висунули на посаду директора Камінь-Каширського лісгоспу, де він сповна проявив свої блискучі організаторські здібності.
Зауважу, що у 1953 році, на час організації управління лісового господарства, спеціалістів з вищою і середньою лісовою освітою на Волині було не більше 20 осіб. І коли почали приїжджати перші випускники лісових факультетів з Києва і Львова, ми для початку гартували їх у найважчих і найвіддаленіших лісництвах області. Час показав, що така практика себе повністю виправдала. Управлінськими кадрами себе ми забезпечували в основному за рахунок заочної підготовки працівників з числа молодих перспективних хлопців, батьки яких трудилися в системі лісового господарства області і прищеплювали своїм дітям любов до лісу.
Саме з їхньою допомогою нам вдалося виробити волинську модель ведення лісового господарства. З часом вона набула популярності не тільки серед лісівників України, а й у Радянському Союзі, а також у багатьох країнах Європи — спеціалісти звідти неодноразово приїжджали до нас за досвідом. У 1985 році на Волині проведено і першу міжнародну нараду міністрів лісового господарства країн колишньої Ради економічної взаємодопомоги. Напрацьований нами досвід комплексного використання ресурсів лісу не мав тоді собі рівних, і впроваджену нами модель ведення господарства і комплексного використання лісових ресурсів в Європі називали моделлю не радянською чи українською, а волинською. За її розробку велика група спеціалістів лісового господарства Волині була висунута на здобуття Державної премії СРСР.
Приємно згадати, що за короткий час ми не тільки вивели наші лісництва з напівземлянок, а й створили сучасні архітектурно-оригінальні контори усіх лісництв і лісгоспів області. Сьогодні багато з цих приміщень є окрасою волинських міст і селищ. Нами також створено достатню кількість житла не тільки для спеціалістів, а й для усіх працюючих в системі лісового господарства. А на місці міського сміттєзвалища у Луцьку збудовано адміністративне приміщення обласного управління лісового господарства, яке є окрасою центральної вулиці обласного центру.
Не можна не згадати і про будівництво та благоустрій унікального на Поліссі рекреаційного господарства, яким є урочище Воротнів. Створений тут нами великий каскад ставків, вдало проведене озеленення є своєрідною малою волинською Швейцарією. Для того, щоб зберегти величезне біологічне різноманіття цієї місцевості, унікальний рельєф, світ рослин і співочих птахів, ми ініціювали тут ботанічний заказник загальнодержавного значення. Цей чарівний куточок привернув увагу керівництва знаменитого Нікітського ботанічного саду в Криму, яке мало намір відкрити тут свій філіал, але довести справу до кінця ми не встигли.
Нами ж вперше в Україні в 1965 році на місці, де йшла інтенсивна вирубка дубового лісу, організовано державне лісомисливське господарство “Цуманське”. З 1964 року ми розпочали завозити сюди зубрів, лосів і благородних оленів. Цінні мисливські тварини там розмножувалися і розселялися по усій Волині та в навколишніх областях. Логічним завершенням роботи у цьому господарстві було створення там музею лісогосподарської і лісомисливської пропаганди, який став своєрідним центром передового досвіду лісового господарства.
В один із днів 1970 року мені зателефонував заступник міністра по кадрах А. Ф. Косенко і запитав, чи можу порекомендувати господарство, що могло б стати кандидатом на присвоєння йому найвищої у ті часи відзнаки СРСР — ордена Леніна. На Держлісгосп Радянського Союзу урядом була виділена квота на одну таку нагороду. Я без роздумів назвав Ківерцівський лісгосп, який на той час став школою передового досвіду союзного масштабу. У лісгоспі на площі 40 гектарів з 1963 року почав діяти перший у Радянському Союзі базовий лісовий розсадник “Гаразджа”. Його працівники вирощували для всієї області на селекційній основі посадковий матеріал як для лісовідновлення, так і для озеленення. Приємно відзначити, що це господарство і нині не має рівних як в області, так і в країні.
У 1983 році на базі озера Світязь і оточуючих його лісових масивів ми створили Шацький природний національний парк. Після Карпатського це був другий національний парк в Україні. На площі 32830 гектарів під охорону держави був взятий унікальний озерний комплекс з 24 водойм загальною площею 6,4 тисячі гектарів і ліси, які його оточують.
Прикро, але нам тоді не вдалося збудувати належну виробничу і наукову базу парку... За задумом вона мала нагадувати ту, що є у всесвітньо відомій Біловезькій пущі. Для збереження природи, зменшення антропогенного впливу на ліси вперше в лісогосподарській практиці нами в найбільш “модних” лісових масивах області вдалося створити майже сотню рекреаційних пунктів та зон відпочинку.
Переконаний, що започатковані на Волині рекреаційні пункти стануть основою зеленого туризму, якому європейське суспільство приділяє особливу увагу. Сміливим кроком у нашій роботі того часу став перехід вперше в колишньому Союзі на промислові засади заготівлі і переробки березового соку, грибів і лісових ягід, що мали широкий попит на внутрішньому рику. Для цього в рекордно короткий час (2—3 роки) нами збудовано одинадцять консервних цехів потужністю в один мільйон умовних банок кожен. Доходи від їхньої роботи стали надійним джерелом доходів.
Не можу не згадати нашу роботу по заготівлі і консервуванню лісової папороті, технологію якої мені вдалося запозичити у Хабаровському краї. З допомогою нині покійного голови облспоживспілки Івана Йосиповича Сарновського ми протягом багатьох років аж до чорнобильської трагедії поставляли велику кількість консервованої лісової папороті в Японію, а взамін звідти брали кольорові телевізори і сучасну радіотехніку.
На основі волинської моделі ведення лісового господарства мені вдалося захистити кандидатську дисертацію. Протягом короткого часу у Москві і Києві вийшло чотири монографії, присвячені темі комплексного ведення лісового господарства на Волині. Звичайно, були у нас і злети, і падіння... Але наш десятитисячний колектив постійно думав, як раціональніше господарювати в лісовому господарстві Волині, поліпшити житлові і побутові умови людей. Наприкінці 80-х років у селі Журавичі Ківерцівського району на базі радонових, хлоридно-натрієвих і сірчаних джерельних вод і торфовищ, що мають лікувальні грязі, на місці міжнародного ревматологічного санаторію, який там діяв до 1939 року, вдалося спорудити унікальну лікувальну базу для працівників лісового господарства Волині.
... Перебираючи в пам’яті ті роки, з особливою шаною хочу згадати працівників лісу Волині, які вийшли на пенсії чи відійшли у вічність, але натомість залишили після себе прекрасні спогади. Я вдячний їм за самовіддану працю, яку й нині видно у створених ними дібровах і борах,— за час нашої спільної роботи цих посаджень понад двісті п’ятдесят тисяч гектарів. Це Валентин Сулько, Максим Петровський, Микола Кацалап, Адам Дмитрук, Клим Ковальчук, Олексій Пилипенко, Григорій Метельницький, Адам Шульгач, Микола Кухарець, Іван Куц, Антон Конон, Григорій Косіловський, Федір Благовірний, Микола Сівер, Василь Грень, Юрій Новицький, Георгій Бородін, Володимир Варенич, Петро Шевчук, Іван Плотніков, Йосип Сидорук, Валентин Боровий, Марія Бєлаш і багато, багато інших. Саме вони і їхні підлеглі своєю самовідданою працею облагороджували волинську землю.
Дмитро ТЕЛІШЕВСЬКИЙ.