Незважаючи на категоричну заборону лікарів, жителька села Фаринки Камінь–Каширського району Руслана Фарина, прикута до інвалідного візка, народила і виховує дитину
Здається, ще вчора мама ховала в хаті усі таблетки, коли Руслана плакала і казала, що не хоче жити. А сьогодні дівчину із глухого поліського села запросили в Москву на “Останкіно”, щоб відзняти про неї програму...
Незважаючи на категоричну заборону лікарів, жителька села Фаринки Камінь–Каширського району Руслана Фарина, прикута до інвалідного візка, народила і виховує дитину
ВОЛИНЬ ВІДМОВИЛАСЬ ВІД СВОЄЇ КРАСУНІ… Здається, ще вчора мама ховала в хаті усі таблетки, коли Руслана плакала і казала, що не хоче жити. А сьогодні дівчину із глухого поліського села запросили в Москву на “Останкіно”, щоб відзняти про неї програму. Руслані навіть і приснитися ніколи не могло, що з нею захочуть сфотографуватися Анатолій Карпов, Володимир Винокур, Володимир Пресняков, а Крістіна Орбакайте подарує їй шикарне вечірнє плаття. Потім буде годинник від Президента України Леоніда Кучми і бандура від Віктора Ющенка – тодішній український прем’єр, почувши її чарівний голос і дізнавшись, що Руслана грає на чужому інструменті, пришле спеціально для неї бандуру. Її життя справді, як у казці, змінилося одного дня. Дня, коли її мама, Надія Аврамівна, почула по телебаченню, що організовується перший конкурс красунь серед дівчат з травмами хребта. До дому Руслана поверталась не лише з короною королеви конкурсу “Міс Україна-96”, а й з усвідомленням того, що вона така як і всі, хоч і не може самостійно ходити. Після конкурсу дівчина екстерном закінчила дев’ять класів (до того через хворобу мала тільки чотири класи освіти), записала компакт-диск українських народних пісень і захотіла удосконалювати свою музичну освіту. Проте слова, які вона почула в Луцькому училищі культури і мистецтв, куди приїхала здати документи для вступу, були ножем у серце: “У нас нема можливості з тобою няньчитись”. На щастя, три роки тому у “Волині” ми розповіли не тільки про цей неприємний факт, а й про те, що в Тульчинському училищі культури і мистецтв (Вінницька область) знайшлися люди з великим серцем, які запросили Руслану до себе вчитися і створили для неї всі необхідні умови. Сьогодні у нас ще приємніший привід для зустрічі…
ЛІКАРІ ЗАБОРОНЯЛИ НАРОДЖУВАТИ – Рішення народжувати було прийняте твердо чи були вагання? На колінах у Руслани – маленьке диво. Його звуть Настуся і йому вже дев’ять місяців. У цього дива чарівна, як і в мами, посмішка, щоправда поки на два зубчики. У цій ситуації наше запитання могло б здатися недоречним, але ми знаємо історію Руслани, і тому здогадувались, якою ціною їй далося оце маленьке щастя – Настуся. – Жодних вагань – це був свідомий крок. У мене ж уже такий вік, що тягнути далі не можна було, а я не просто хотіла мати дитину, я нею марила. Коли сказала найкращій подрузі, що вагітна, вона так і відповіла: “Ти точно вже захворіла тим, що вагітна…”. “Ні, кажу їй, тепер насправді”, – посміхається Руслана. Найпершим про вагітність дізнався він – Андрій. Одразу сказав: “Значить у нас буде Настуся”, хоч ще не було відомо, хто має бути – хлопчик чи дівчинка, і попросив: “Я тебе благаю: тільки нічого не роби”. Таких слів — “Тільки нічого не роби” – було дуже мало. Більшість переконувала “робити” – аборт. І найбільш наполегливо – лікарі. Лякали тим, що не зможе виносити дитину, що будуть проблеми під час пологів, просто хитрували: “Дитинка може успадкувати твою хворобу”. – Це може бути тільки тоді, коли мені потрапить така акушерка, яка приймала мене на світ, – “відбивалась” Руслана. – Бо в мене не хвороба, а родова травма… Коли про вагітність по телефону сказала мамі, голос неньки був ніби спокійний: “Я цього чекала”. Тільки згодом Руслана дізналась, що у той момент ноги у матері зробились ватяними і вона – у напівнепритомності – стала намацувати крісло, щоб присісти. Трохи заспокоїв маму лише сон. Їй приснилось, що із золотого лаврового віночка на правій брові Руслани у руку падає один листочок. Жінка тоді прокинулась спокійною і з відчуттям, що усе буде добре... І знайшовся лише один лікар, у якого спрацювало сьоме, десяте чи якесь надцяте чуття: – Ви розумієте, як тяжко вам може бути виношувати, народжувати, а потім і доглядати дитинку? Ви розумієте, чим ви ризикуєте? – Розумію. – Але твердо вирішили народжувати? – Так. – Тоді народжуйте і не зважайте ні на кого. …До сьомого місяця вагітність проходила добре. Лікарі навіть дивувались: “Ти якась ненормальна вагітна – у тебе нормальні аналізи, нормальний тиск…”. А потім почалися проблеми. Дала про себе знати трофічна виразка на нозі, яка турбувала Руслану вже понад 20 років. Однак на цей раз ускладнення було таким, що потрібно було ампутовувати палець. Лікарі однозначно пов’язали хворобу з вагітністю. Руслана ж й досі вважає це просто прикрим збігом. Але проблема полягала в тому, що вагітній Руслані категорично заборонявся наркоз… Палець їй різали по живому. – Мене не прив’язували, нічого такого, – каже Руслана. – Я просто терпіла – я знала ради чого. Народжувала Руслана у Луцьку. Вразило щире ставлення лікарів. Їх з мамою навіть помістили в окремій палаті і мати могла бути з донькою до останнього моменту… Як і напророкував тато, народилась Настя.
ПРОКИНУЛАСЬ ПІД ЧАС ОПЕРАЦІЇ Здавалося, ось воно – щастя. Вже не тільки вхопився за нього руками, вже навіть тримаєш його на руках. Ніжно-ніжно, і водночас міцно-міцно – як мама. Щастя вже почало посміхатися тобі у відповідь на твоє “а-гу”… Коли Настусі було три місяці, в Руслани різко підскочила температура. Місцева лікарка порадила їй не годувати доньку грудьми. Коли температура не спала, Руслану направили до обласної лікарні. Ця поїздка ледве не стала для молодої мами вироком. Виявляється, ампутації пальця було замало – виразка дала ускладнення і почала руйнуватися вже вся кисть ноги. Але лікарі відмовилися ампутувати ногу, сказавши, що Руслана під час операції просто не виживе. Єдине, чим “втішили”, – можуть зробити рентген і виписати її додому. – Я що, з вашим рентгеном буду вдома повільно помирати? А як же моя Настя? – і зараз в голосі Руслани чути неймовірний материнський біль і тривогу. Інформація про те, що на таку операцію можуть піти в нейрохірургічній лікарні для людей з ураженням опорно-рухового апарату в Донецьку, була єдиною рятівною соломинкою для молодої мами. Руслана зізнається, що тоді прощання з крихітною донькою їй видалось у стократ болючіше, ніж сама операція. А у Донецьку їй майже до коліна ампутували праву ногу, і в розпал самої операції Руслана вийшла з наркозу. Лікарі боялися за її життя і дали заслабку дозу. Але Руслана знала, що мусить витримати. Ради своєї Насті. Ради своєї мами, яка в цей час доглядала її Настю. Тому й міцніше стискувала зуби. – У це важко повірити, але і під час вагітності, і під час цих операцій я відчувала, що мені допомагає все це витримати моя донька. Настя ніби мені додавала сил…
ШТАМП У ПАСПОРТІ – НЕ ГОЛОВНЕ – Ой, а Настуня вже хоче спатоньки, – посміхаємось, побачивши, як маленька, пригорнувшись до неньки, от-от засне. Цікавимось у молодої мами про колискові для донечки, адже знаємо, що чудовому голосу і пісням Руслани рукоплескала не тільки Україна (волинянка об’їздила усю країну з акцією “Повір у себе”, виступала на двох “Таврійських іграх”), а й майже пів-Європи (в рамках концертної програми Міжнародного благодійного “ІП-Фонду” співала у Польщі, Німеччині, Франції, Голландії та Бельгії). – З власних – тільки одна, – посміхається Руслана. – Коли я вперше почула ці слова Василя Багрія, одразу загорілась написати на них музику. Це ще було до вагітності, так я хотіла мати дитину. А зараз, можна сказати, пісня виявилась автобіографічною... Руслана починає співати. У неї чудовий голос! Так замилувались ним, що спочатку навіть не звернули уваги на слова… Вранці приніс тебе мудрий лелека: Ми вже – маленька сім’я. Тато поїхав далеко-далеко, Мама ж навіки твоя. – Так, ми з Настусею живемо самі, – випереджає наше запитання Руслана, – але тато до нас часто приїжджає, майже щодня телефонує. Одним словом, допомагає, чим може. Настуся носить батькове прізвище. А на узаконення, якщо можна так сказати, наших стосунків, ми з Андрієм ще не наважились. Як кажуть: поживемо – побачимо. А штамп у паспорті, вважаю, ще не є свідченням теплоти людських стосунків, – цілує доньку Руслана. Олександр ЗГОРАНЕЦЬ, Василь УЛІЦЬКИЙ. Фото авторів.
