ВОСЬМИЛІТНІЙ ПАРТИЗАН

Теплим лагідним осіннім днем я повертався додому з чергової кількаденної подорожі по Цуманській пущі. Кожного разу ці древні ліси дарували мені незабутні зустрічі з неповторним і загадковим світом поліської природи. Але в цей день пуща підготувала мені сюрприз — знайомство з людиною надзвичайно цікавої долі. Коли я проходив між будинками Звірівського лісництва у напрямку залізничної станції, помітив на лавці біля колодязя трьох чоловіків, які жваво щось обговорювали. Зупинився, щоб набрати додому чистої лісової води і почув, як найстарший з трійці розповідає двом іншим щось про партизанів. Потім він підійшов до мене, ввічливо привітався, запитав, скільки і яких грибів я зібрав у лісі. Непомітно між нами зав’язалась розмова і я довідався, що мого нового знайомого звуть Іван Маркович Глущук і що він колишній партизан.
Влітку 1934 року у бідній селянській родині Глущуків, які жили на хуторі Поварово під дрімучим шацьким лісом неподалік від села Гута теперішнього Ратнівського району, народився син Іван. У Глущуків було 12 дітей, але вижило з них лише шестеро — медичне обслуговування, якісне раціональне харчування та інші досягнення цивілізації ХХ століття тоді були майже невідомі поліщукам, які жили на окраїні польської держави.
У 1939 році на Волинь прийшла нова радянська влада. Але не встигли поліщуки як слід призвичаїтись до нового режиму, оцінити його, як у червні 1941 року розпочалася радянсько-німецька війна, ареною якої буквально з перших хвилин стала волинська земля. Через кілька днів після початку війни у Заболотті, окупованому німцями, з’явилась районна комендатура, а також концтабір.
Жахи першого року окупації значно активізували спротив нацистам. ОУН створює влітку—восени 1942 року українські національні збройні загони, які невдовзі отримують назву УПА. Не дрімала і радянська сторона. Влітку 1942 року, як пізніше дізнався Іван Маркович, радянський літак скинув на парашутах над шацьким лісом двох братів з селища Шацьк — Степана і Корнила Шковородів. До війни вони були членами КПЗУ, 1941 року відступили на схід з радянськими військами. У Москві вони пройшли кількамісячну спецпідготовку. Опинившись на батьківщині, стали агітувати вступати до загону насамперед колишніх радянських активістів-комсомольців, голів колгоспів, бібліотекарів, так званих оточенців, які жили на хуторах.
— У цей час розпочалося моє партизанське життя,— згадує Іван Глущук,— оскільки я був восьмирічною дитиною і не викликав підозр у німців і поліцаїв, партизани посилали мене як кур’єра у сусідні села — щось передати підпільникам, рознести листівки “Смерть німецьким окупантам!”. З кінця 1942 року — початку 1943 року, коли у загоні нараховувалось вже більше 70 чоловік (він отримав назву загін імені Ворошилова) і переховуватись стало дедалі важче, партизани пішли у ліс. Вони оселились на віддалених хуторах поблизу Гути. Зокрема, і у нашій хаті жили кілька партизан. Був встановлений радіозв’язок з Великою землею — партизанам стали регулярно надходити зброя, вибухівка, агітматеріали. Бо до цього зброю здобували як могли — відбирали у лісників, поліцаїв, знаходили на місцях колишніх боїв.
Головне завдання, яке ставило перед партизанами командування, — паралізувати залізницю Брест—Ковель. Часто операція відбувалась так: посилали малого Іванка на станції Заболоття, Малориту, Кримне чи Стару Вижівку у розвідку. Він переодягався у найбрудніший одяг, брав торбинку, розмазував, як згадує тепер з усмішкою, соплі по обличчю і під виглядом жебрака ходив по станції просто між німцями. Просив: “Пане, дайте їсти, закурити”.
— Хтось на мене не звертає уваги, хтось з солдат гиркне чи дасть підпотиличника, а деякі пригостять газетою чи цигаркою,— згадує Іван Маркович. — А я все уважно роздивляюсь: скільки солдатів на станції, яка охорона, які стоять тут потяги і що вони везуть. Походжу так кілька годин, все роздивлюся — і на хутір, у загін, розповідаю, що бачив. Потім партизани посилають когось на станцію з магнітною міною (іноді ходив на це завдання і я), щоб передати вибуховий пристрій робітникам, які працювали на залізниці ніби на німців, а насправді виконували наші завдання. Робітники чіпляли міну до паровоза і той десь у дорозі вибухав, руйнуючи рейки і виводячи залізницю на кілька днів з дії. Бувало, що підкладали міни партизани і на залізниці.
У 1943 році загін імені Ворошилова за наказом вирушив далі на північ області, щоб з’єднатися з білоруськими партизанами. 1944 року білоруські партизани, а разом з ними і 10-річний Іван, провели одну з своїх найвдаліших операцій.
— У німців на ділянці залізниці Брест—Ковель ходив бронепотяг, — розповідає Іван Маркович. — Це була грізна бойова одиниця — паровоз, кілька броньованих вагонів з гарматами, кулеметами. Бронепотяг наводив жах на місцевих жителів, час від часу обстрілюючи села, заважав проведенню партизанських акцій на залізниці. Тому командування білоруського партизанського загону імені Котовського вирішило знищити охоронця залізниці.
Перед початком операції партизани кілька тижнів вели розвідку і встановили, коли екіпаж бронепотягу буде ночувати на станції Заболоття. Вночі лісом загін під командуванням Іллі Сизонця підійшов до станції. Заклали з обох боків від станції міни, о 4-ій годині ранку підірвали їх. Бронепотяг опинився у пастці. Партизани підкотили кілька невеликих гармат і прямою наводкою з невеликої відстані буквально рознесли машину на шматки. Багато партизанів тоді загинуло, були поранені, бо охорона бронепотягу чинила запеклий опір. Отримав і я поранення осколком у ногу.
У липні 1944 року після більш ніж трирічної окупації радянські війська визволили Ратнівщину. Дорослі партизани пішли в армію, а маленький Іван Глущук повернувся на рідний хутір, до спаленої німцями хати. Батьки до того часу померли, Іван з сестрами і братами жив у землянці, побудованій над піччю спаленої хати. 6 років Іван Глущук пас корів за харчі у сусідніх селах, деякий час навіть жебракував на залізничних станціях, куди колись ходив на бойові завдання. Потім були дитячі будинки у Дубному, Луцьку, армія. Після армії Іван Маркович працював штукатуром, у віці 30 років закінчив вечірню школу, потім вступив на історичний факультет Луцького педінституту імені Лесі Українки. Отримавши вищу освіту, працював вчителем історії, завучем, директором школи у селах Ратнівського району. У 1972 році Іван Маркович Глущук переїжджає з дружиною до Луцька і до виходу на пенсію викладає історію у 7-ій школі нашого міста.
Але навіть після війни, голодного дитинства в його житті не припинились прикрощі. Річ у тім, що держава не визнавала його партизаном — під час війни він був дитиною, а ті люди, які воювали поруч з ним, або загинули, або роз’їхалися по віддалених кутках СРСР. Лише у 1995 році, через 50 років після закінчення Другої світової війни, Іван Глущук здобув свою останню перемогу. Він був вже українською владою визнаний партизаном, отримав відповідне посвідчення і пільги. Нещодавно був обраний головою Луцької міської організації колишніх партизанів і підпільників. А їх зараз у нашій області в живих залишилось близько 280, з них у Луцьку — трохи більше 30.
Сергій ГРИГОРЕНКО.