Юлія МАКСИМЕНКО: «Хочу зірвати з людини шкаралупку і достукатися до душі» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.64 € 31.22
Юлія МАКСИМЕНКО: «Хочу зірвати з людини шкаралупку і достукатися до душі»

Волинь-нова

Юлія МАКСИМЕНКО: «Хочу зірвати з людини шкаралупку і достукатися до душі»

«Дякую, це ви написали про мене!» Цю фразу молодий драматург і актриса Юлія Максименко чула від вдячних глядачів не раз. І звучала вона не де-небудь — у Києві, у столиці! Але була в акторки мрія: вийти на сцену в рідному місті, де живуть батьки, однокласники, вчителі… Подарувати їм часточку свого серця, розповісти, що болить, хвилює, не дає спати ночами, як би хотілося змінити цей світ… Тож свій тур Україною вирішила розпочати з Луцька, де народилася, навчалася в гімназії №4, державному музичному училищі на диригентсько-хоровому відділенні, а далі — поїхала підкорювати Київ

Валентина ШТИНЬКО


Я запам’ятала її жвавим мрійливим дівчиськом, а нині зустрілася з вродливою, мудрою жінкою, яка знає відповідальність материнства і смак гіркого меду творчості, не лише акторської, а й письменницької, яка живе у дивовижному світі, де химерно переплелися жорстка реальність, містика, фантазії, прагнення самовдосконалення і самовираження у творчості. Інакше вона не може, адже зростала в родині, де мама — народний художник України Тетяна Галькун, а тато — заслужений працівник культури, художній керівник Волинської обласної філармонії Георгій Максименко, у минулому — диригент симфонічного оркестру.
— Юлю, як сталося, що ти пішла у мистецтво своїм зовсім окремішнім шляхом, не спокусившись маминим живописом, батьковою музикою?..



Буду рада зустрічі з лучанами та гостями міста і чекаю їх у Палаці культури 28 квітня о 19–й годині.



— І світ барв, і світ музики, безумовно, залишили в моїй душі свій карб. Я майже піддалася впливу тата, після диригентсько–хорового відділення готувалася вступати до консерваторії. Але мріяла про акторство з дитинства. Пам’ятаю, я була ще зовсім маленькою, ми поверталися з відпочинку на морі через Київ. Уперше побачила це місто і чомусь сказала: «Я стану артисткою і буду тут жити!» Мабуть, буває, що вустами п’ятирічної дитини промовляє доля. Доля, вона мудріша за нас.
А ще, не повірите, трохи пізніше я почала вести щоденник, де написала: «Пишу цей щоденник, бо коли я стану письменником, люди повинні знати мою біографію». Хоча стати драматургом тоді точно не мріяла.
А ось навчаючись в училищі, організувала колосальний капусник, про який потім було багато розмов. Тоді вперше сповна відчула енергетику оплесків, неймовірну насолоду від того, як зал зривається гомеричним сміхом, а потім враз стихає, щоб краще почути наступну фразу…
Але не хотілося розчаровувати батька, я вже налаштувалася на консерваторію і, здається, навіть полюбила професію диригента. Втім, про всяк випадок, вирішила пройти прослуховування у Волинському музично–драматичному театрі імені Тараса Шевченка. Це, так би мовити, запасний аеродром, якщо не вдасться з першого разу стати студенткою. Вважала б за щастя виступати бодай у масовці, хвилювалася неймовірно. І тут встала народна артистка України Нонна Гурська і каже: «Дитино! Яка консерваторія? За тобою театральний плаче!»
Із тим самим репертуаром я поїхала до Києва і стала студенткою Інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка–Карого. Була шалено щаслива, це здавалося казкою. Мене взяв на курс Михайло Резнікович, якого тоді саме призначили головним режисером Театру російської драми імені Лесі Українки. Його режисерська школа дала мені дуже багато. Михайло Юрійович заставляв студентів писати етюди, і це теж потім знадобилося.
— Юлю! Лучани свого часу були приємно подивовані, побачивши тебе у популярному телешоу «Україна має талант», де ти стала півфіналісткою в жанрі пародії. І взагалі, ти, здається, дружиш із телебаченням…
— Не знаю, чи можна назвати це дружбою. Але співпрацюю зі студією Володимира Зеленського «Квартал-95», де імітувала ряд персонажів сучасного політикуму в сатиричному мультсеріалі «Казкова Русь». Це телеканал «1+1». Знімалася у телесеріалах «Жіночий лікар», «Реальна містика», «Код Костянтина», «Агенти справедливості», «Черговий лікар», вони демонструються на каналі «Україна», а ще — «Чужі помилки» (СТБ), «За законом», «Повернення Мухтара», «Відділ-44» (ICTV)… Щодо «Україна має талант», то це було ще в 2010–му. А перед тим мені запропонували: «Мала, хочеш заробити? Треба заговорити голосом Юлії Тимошенко…» То потрібно було для рекламного ролика. Цілу ніч я слухала записи її виступів, а зранку зайшла у студію звукозапису і привіталася голосом Юлії Володимирівни. Після цього імітувала голоси Лії Ахеджакової, Ренати Литвинової, Каті Осадчої, Людмили Гурченко, Наталії Вітренко… Приємно усвідомлювати, що це я можу, але, мабуть, то не найголовніший у житті талант…
— Знаю, що столиця до провінціалів не надто ласкава, навіть до талановитих. Як складалася твоя подальша творча доля?
— Як і належиться, дуже непросто, перемінно, із певними успіхами й розчаруваннями. Пощастило грати на сцені Київського академічного театру російської драми ім. Лесі Українки, виконувала роль нареченої Пінкі у виставі Мішеля Фермо «Двері грюкають» (постановка Леоніда Остропольського). Наступний етап — «Свободный театр», вистава Річарда Баха «Чайка на ім’я Джонатан» у постановці Артура Артеменьєва, роль Чайки Рей.
Але постійне безгрошів’я, ви ж знаєте, як у нас оцінюється творча праця, змушувало шукати підробітків. Так я стала диктором прямого ефіру радіокомпанії «Київські відомості», а згодом — диктором «Мюзік–радіо» («Хіт FМ»). Виживати доводилося і за рахунок корпоративів та новорічних ранків. А якось мені запропонували роботу аніматора у престижному ресторані, і я працювала… клоуном. Для мене це було страшне приниження, але якийсь час мусила з цим миритися. Гадала, витримаю два місяці, а вони затягнулися на два роки, бо це годувало. Доводилося розважати дітей Віри Брежнєвої, Гарика Кричевського… Ніколи не забуду свій перший робочий день, коли піднімалася на другий поверх, аби разом із прибиральницями з’їсти обід — перлову кашу із солоним огірком, а назустріч — колишня однокурсниця у розкішній вечірній сукні йшла до цього ресторану відпочити…
Мабуть, я б себе там втратила, коли б не зустріла генія–піаніста Павла Ігнатьєва. Я отримала культурний шок, послухавши його музику. Він пише її з п’яти років. Нині його називають музикантом нового покоління, який грає і класику, і джаз, і дуже емоційну авторську музику. Було зрозуміло, що це сучасний геній–тапер, а до нього підходять і запитують: «А «Владимирский централ» — слабо?» Власне, його музика, його творча доля і стали тим поштовхом, який змусив мене взятися за перо, написати п’єсу.
— Слухаючи твою розповідь про пережите, не дивуюся, що душа до краю добрела і захотілося, як мовиться, вилити душу. Але й відаю, що це дуже нелегко. Відчувала опір слова, опір чистого аркуша?
— О, так! Писала по одному абзацу за три дні. Я чула вібрацію слів і фраз, як донька диригента, відчувала найменшу фальш. За рік спромоглася на першу дію, надіслала її подрузі–поетесі й попросила про відвертість. Якщо це бездарно — покину. Вона зателефонувала і сказала: «Напиши, чим це закінчиться. Дуже хочу знати…»
І я почала скуповувати реквізит, який буде потрібний для майбутньої вистави. Тратила чималі гроші, таким чином відрізуючи собі шлях до відступу. Якийсь час п’єса «Бог явився мені в образі Жовтого Зайця» лежала у столі. Але ж пообіцяла Господу, що зможу показати людям шлях, як викарабкатися з депресії, що він існує! Безмежно рада, що після кожного спектаклю чую від глядачів: «Дякую! Це ви написали про мене!»
У Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» ця вистава, де я граю головну роль (режисер Ольга Гаврилюк), йде з 2011–го. А минулого року в Київському будинку актора відбулася прем’єра спектаклю за моєю п’єсою «Кульгава балерина», де також виконую головну роль.
— Саме з цією виставою ти зібралася в тур Україною, вирішивши розпочати його з рідного міста? І про що вона?
— Ні, в Луцьку я презентуватиму «Надзвичайну історію звичайної акторки» за п’єсою «Бог явився мені в образі Жовтого Зайця». Окрім мене, там задіяні талановиті актори Андрій Корженевський та Даниїл Мірешкін. Саме останній наполіг, що цей спектакль ідеальний для гастролей. Він — автобіографічний. То сповідь актриси, яка дозволить зазирнути за куліси творчого буття. Щасливі й трагічні, кумедні та драматичні, а подекуди й містичні події та переживання звичайної акторки — то її найголовніший скарб, який вона несе в собі, щоразу виходячи на сцену.
Моя вистава розбиває стереотипи. Перші 10 хвилин глядач нічого не розуміє і подумує про втечу, а під кінець співає весь зал. Ми разом шукаємо відповіді на запитання: «Хто ми одне для одного? Чи можемо ми одне без одного?» Хочу зірвати з людини шкаралупку, як із цибулини, хочу достукатися до душі…
Тож буду рада зустрічі з лучанами та гостями міста і чекаю їх у Палаці культури 28 квітня о 19–й годині.





Сцени з вистави «Надзвичайна історія звичайної акторки» за п’єсою молодого драматурга.



Такі щасливі й рідкісні хвилини... Народна художниця України Тетяна Галькун із талановитою донькою.