«Якщо один із вас втече, ще одного розстріляємо» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.64 € 31.22
«Якщо один із вас втече, ще одного розстріляємо»

Волинь-нова

«Якщо один із вас втече, ще одного розстріляємо»

Юрій Верешко із Маневичів пройшов пекло полону в Сніжному на Донеччині. Правда війни не позбавила його найвищих людських чеснот, але глибокою раною ятрить серце

Коли родюче літо обдаровувало стиглими плодами, а за колючими дротами красувалося жито, яке за кілька днів перетворилось на чорну солому, і не жити, й не вмерти — так приречено почували себе полонені солдати на своїй же українській землі. Тридцять три дні очікувань і надій. Під постійною загрозою смерті в результаті виснаження від голоду і непосильної праці або від кулі в потилицю світ розділився на «тут» і «там», на «сьогодні» і «вчора». У неволі найгірше – приниження людської гідності


«Ми боремося не тому, що ненавидимо тих, хто перед нами, а тому, що любимо тих, хто у нас за спиною»


(Роман Шухевич)


 


Людмила ВЛАСЮК



«Кому з них можна довірити автомат?»
— Нас попередили: «Якщо один із вас втече, ще одного розстріляємо», – розповідає Юра. – Тому ми не наважувалися на втечу і виконували різні роботи. Нам говорили: «Відновлюйте тепер те, що самі зруйнували!»
Свідомість переносить його в темний підвал із запахом людських випорожнень, сирості та гнилі. Тому час від часу Юра мовчить, опустивши очі до землі, здригається, як в агонії, і бетонні сходи, якими спускається ворог із застиглою усмішкою ката, досі стоять перед очима.



Ми не вміли воювати, ніхто не вчив нас, як штурмувати блокпости. Тому хлопці просто йшли на смерть за свою країну.



Сумний, іноді навіть холодний погляд його очей різко контрастує з майже дитячою фігурою. Це фронтове життя Юрію дорогого коштувало. Призвали його у першій хвилі мобілізації. Коли приїхав у Володимир-Волинський, там уже вишикувалась довга черга з автобусів: вояків звозили у військову частину з усієї Волині.
— Більшість була напідпитку. Оскільки я не прихильник спиртних напоїв, думав: «Ну що то за навчання? Кому з них можна довірити автомат?!» – розповідає Юра. – Там було дуже багато хлопців, яких взагалі не можна брати до війська. Потрапив у третій батальйон, 7-му роту на посаду старшого стрільця механізованого взводу. У Дачному на Донеччині нас поділили по комплектації по 50 чоловік, і ми вирушили на блокпости. Стояли під Кураховим. Коли розстріляли наших бійців під Волновахою, хлопці запанікували. Наступного ранку почали окопуватись. Місцеві підвозили все, що необхідно. Боялися багато що брати, бо продукти наколювали снодійним. Надвечір командир дав наказ повертатися в Дачне, куди вже й техніку розстріляну позвозили. Три–чотири дні дали нам перепочити. Потім мене перевели на старшого оператора боєрозвідувальної машини. Хоча цієї спеціальності я взагалі не знав.


Бойове хрещення «Ураганами»
Юра віддає належне добровольчим батальйонам, які в бій завжди йшли першими.
— Приїхали ми за Старобешеве на Лису гору, – згадує мій співрозмовник. – Військових багато, окопів нема, наметів ніхто не ставить. Всі жили по кущах, «зеленках», під машинами – хто де міг. З російської території по нас почали стріляти «Ураганами». Як накрили вперше, то був справжній жах. Ми сиділи біля своєї кухні, як у небі побачили «салюти». Недалеко стояла наша БМП, хоча автопарк розташовувався біля складів із боєприпасами, які лежали просто під відкритим небом. Щодуху, скільки мали сили, повзли під машину.
Убивчою зливою сипалися ворожі кулі, градом летіли осколки мін – у хід пішла артилерія. Склади з боєприпасами, куди влучив снаряд, горіли сім годин. З цієї гори військові від'їхали на 40 кілометрів під Кутейникове. Поселились на старій фермі. Крім автоматів, у них не залишилось ніякої зброї. Техніку привозили лише зламану. Третій день у небі над ними літав безпілотник.
– 23 серпня з розвідки доповіли, що невідома колона рухається в нашому напрямку, – продовжує Юрій Верешко. – Почулись постріли у самому селі. Позаду нас була «зеленка», в яку поцілив снаряд, то в радіусі 10 метрів усе висікло, утворилась галявина. Наступного ранку знову потужний артилерійський обстріл. П'ять танків наближалось до нашого розташування з різних боків. Вийшло так, що ми сиділи в укритті і їх не бачили, бо все свистіло, був перехресний вогонь. Відважного у нас не виявилося, щоб під час обстрілу дивився, чи хто наступає. Один із танків приїхав прямо до нашого бліндажа, навівши кулемет на окоп. Нас чотирьох узяли на приціл автомата, щось запитали по рації, і аж тоді один із них пересмикнув затвор. Це був момент, коли хотілося впасти і плакати: ми думали, він нас розстріляє…


Моральні тортури полону
«Роздягайтесь!» – прозвучала команда, і хлопці познімали кітелі, берці, ремені й залізли на броню. Проїхавши 300 метрів лісопосадкою, побачили групу полонених українських бійців. Трохи далі в лісі – колону техніки. А потім їх вели босоніж по колючій стерні у супроводі конвою.
— Ми зупинилися серед поля, – поринає у важкі спогади Юрій. – Нас вишикували в ряди, позабирали, що в кого було. Мій телефон відразу розбили об землю і розтоптали. Це однозначно були російські солдати: ніяких нашивок, лише білі пов'язки на руках і ногах. У полі стояло 8 їхніх артилерійських установок «Нона». Коли почало сутеніти, нас відвели на півтора кілометра углиб, в лани кукурудзи та соняшнику. Сказали витоптувати собі місце і лягати спати. Один із них прошепотів іншому: «Зараз порозбігаються по кукурудзі і втечуть», – на що той спокійно відповів: «Розстріляємо». Роздягнуті до майок, трясучись від холоду, ми з товаришем притулилися спинами і так перечекали ніч. Зранку нестерпно пекло сонце, мучили спрага і голод. Їли кукурудзу, а ще хлопці знайшли неподалік ділянку з кавунами, то вони нас і рятували. Так провели три доби. Декотрі їздили на позиції, де ми стояли, збирати трупи. Привезли 17 тіл. Росіяни кажуть: «Ройте яму для своих собратьев». Ми почали заперечувати, що не будемо у полі їх закопувати. Десь при дорозі чи до кладовища ближче, щоб рідні змогли знайти. Однак вони їх віддали нашим бійцям біля Донецька на якомусь блокпосту.
28 серпня 120 чоловік повантажили в тентовані КамАЗи і повезли в невідомому напрямку. Всередині не було чим дихати, піт котився градом, віддерли шмат тканини і по черзі вдихали свіже повітря. Дорогою бачили ворожі позиції, «Ураганів» стояло шість в рядочок. Через російську територію хлопців завезли у Сніжне до міськвідділу міліції. Офіцерів вишикували окремо, запитали, чи є артилеристи. Серед них виявився волинянин Сергій Фураєв. Їх повезли на парад у Сніжне – повернулися обпльовані, з розбитими головами. Розвідників, серед яких був і Юрій, поселили в кімнату для допитів. Дали стандартний листок із запитаннями: «В який підрозділ мобілізовані?», «Що думаєте про цю війну?», «Що будете робити, якщо ми прийдемо до вас?», «Чи будете служити й далі, якщо обміняють?» тощо. Почалися залякування, психологічний тиск: мовляв, якщо ще раз потрапите в полон – розстріляємо. Пропонували співпрацю.
— Згодом перевели в камеру, розраховану на двох людей, а нас було семеро, – каже Юрій. — Випускали на прогулянку обгородженою колючим дротом територією, де нас охороняли з собаками. Виявилося, що з п'яти камер лише в нашій був туалет, і коли ми виходили, інших туди водили. Витяжка та вода включалися лише у певні години.



«Хочете їсти — мусите заробляти»
— Такі умови поставили сепаратисти на п'ятий день перебування в полоні, – розповідає боєць. – Донецькі ополченці забрали нас вантажити та різати метал зі старої побитої техніки. Ввечері приїжджаємо брудні, незрозуміло в чому, адже були в машинах, де люди згоріли живцем. Перебували поблизу російського кордону, тому щодня зустрічали по дві колони «Градів». Із камер нас виселили в бокси для автомобілів: знайшли шматок лінолеуму, застелили, отак і спали. Мені дали черевики, які були на «200-х», з них ще не стерлися сліди крові. Мусив узути, бо босоніж холодно. Я їх привіз із собою — як нагадування про пережите.
Усі чекали обміну. Звільненням полонених з боку ополченців займалась дівчина Даша. Коли вона приїздила в табір, кожен із хлопців подумки молився, щоб вона забрала його. Спочатку обміняли всіх мобілізованих солдатів: тридцять українських бійців, їхніх – шістдесят. Ті, що залишилися, знову розбирали завали, склили вікна будинків.
— Місцеві жителі середнього віку підходили, жаліли: «Ой, хлопчики! А можна їм щось купити?» – пригадує Юра. – А якось ішла старенька бабця з паличкою, проклинала і плювала на нас… На другий обмін поїхало зовсім небагато, десь 7–8 чоловік. Чимало поранених залишалося в казармах. Там я зустрів свого земляка Ваню Турчика із Загорівки Маневицького району. Хлопцям пощастило, що з ними був хірург із Рівного, який усіх там поперелатував.



«Нам є за що воювати: за людей, за землю»
— У мене був знайомий, який працював у Торезі, відбудовував СБУ, – розповідає колишній бранець. – Мене також внесли у список тієї бригади, але того дня я залишився на місці, бо сепаратисти мали ще домовитися за блоки. Дивлюся, приїхала Даша! Зачитують списки хлопців, які підуть на обмін, я серед них – 48-й. Волонтерка каже, що їй потрібно забрати лише тридцять чоловік. Я виявився 29-м лише через те, що більшість була на роботах. Пощастило. На обмін приїхала й Оксана Білозір, переживала за кожного звільненого. У Харків прибув отець Олександр із Оконська, який часто підтримував бійців молитвою і матеріальною допомогою. Біля військової частини у Володимирі-Волинському грав духовий оркестр. Але після полону хотілося просто тиші.
Вдома неспокій, перші дві ночі Юра спав на підлозі. Зам'яко на ліжку. Вийшов на вулицю курити, до світанку стояв і дивився на небо. Дружина Оксана та чотирирічна донька Каріна підтримували як могли.
— Кожного дня гинуть хлопці, – розмірковує військовослужбовець. – Кожного дня каліцтва, рвані рани. І немає цьому кінця-краю. Мені справді дико чути, як дехто каже: «За що вони там воюють?» Та є за що: за людей, за землю. Якщо вороги прийдуть сюди, тут буде те ж пекло, що й там. Спасибі волонтерам. Це велика сила. Ми б ще на Широкому Лані померли з голоду, якби не ці люди. Ми не вміли воювати, ніхто не вчив нас, як штурмувати блокпости. Тому хлопці просто йшли на смерть за свою країну. А за нами під час обстрілів ховались професійні військові. Чи такою має бути українська армія?
Щодня під розтерзаними прапорами за Україну гинуть все нові й нові герої, не рахуючи полонених і зниклих безвісти. Війна триває…