Команда вчителя з Волині Романа Франчука виготовила і передала на фронт вже 26 тисяч окопних свічок!

На п’ятому році війни в Україні є мільйони людей, про яких не кричать заголовки. Вони не шукають камер, не рахують вподобайок і не вимірюють свою користь оплесками. Вони просто роблять те, що вважають правильним. Щодня. Спокійно. Уперто. Саме з них складається внутрішній хребет країни.

Роман Франчук – учитель музичного мистецтва і технологій Бужанківського ліцею імені Миколи Корзонюка Поромівської територіальної громади Володимирського району. Для своїх учнів він – педагог і порадник. Для громади – вчитель їхніх дітей, депутат сільської ради і з початку війни – волонтер. Для фронту – людина, завдяки якій у бліндажах з’являється світло і тепло. Для родини – чоловік і батько. Для себе – просто людина, яка не могла вчинити по-іншому.

Народився у сусідньому з Бужанкою селі Бортнів, закінчив Поромівську десятирічку, здобув вчительський фах у Володимир-Волинському педагогічному училищі.

Коли почалася велика війна, багато хто ставив собі запитання: що я можу зробити? У Романа Франчука відповідь з’явилася швидко й без пафосу. Окопні свічки. Прості на вигляд, але безцінні на передовій. Вони гріють руки, сушать одяг, дають можливість закип’ятити воду, підсвічують темряву. Маленьке полум’я, яке тримає життя. У Романа поштовх для цієї справи був сильний і трагічний. У цій історії є й біль, про який не хочеться писати, але не можна мовчати. На фронті загинув племінник Романа Франчука Артур. Війна увійшла в дім не через новини, а через втрату. І, можливо, саме тому кожна свічка для нього – не статистика, а пам’ять. Про того, хто не повернувся. Про тих, хто ще тримає оборону. Про обов’язок жити й робити більше.

– Починалося все з кількох свічок, зроблених майже навпомацки, з підручних матеріалів у лютому 2023 року, – мовить Роман. – А далі – як це часто буває в українських селах – підтягнулися люди. Учні. Колеги. Односельчани. Дуже завдячую директору ліцею Світлані Василюк, вчителям, техпрацівницям ліцею – двом Галинам, Зої, Тетяні – завжди допомагають. Відчуваю постійну підтримку голови Поромівської громади Олега Савчука.

Парафін, бляшанки, свої руки й час – ось головні компоненти при складанні цих свічок. Діти робили заготовки, старанно вирізали картон, слухали пояснення вчителя. Для них це була не абстрактна «допомога фронту», а конкретна дія, у якій вони були потрібні. Працівники ліцею вже після уроків заливали парафін. Так з’явилася велика справа, що виросла з маленького полум’я.

Коли діти бачать, що тато після роботи не йде відпочивати, а знову береться до справи для інших – це і є справжній урок громадянства.  

Уже 26 тисяч готових окопних свічок вирушили з двору пана Романа на фронт. Двадцять шість тисяч джерел тепла. Двадцять шість тисяч доказів того, що тил живе не байдужістю, а участю.

А ще Романові треба доводити свічки до товарного вигляду – це вже вдома, у котельні свого будинку, господарських будівлях власного сільського обійстя. Половина роботи виконується в ліцеї, а друга вдома – свічки треба залити, підрізати, спакувати, заклеїти в коробки скотчем, доставити своїм авто і власним коштом на пошту, зв’язатися з волонтерами, щоб доставили на фронт.

– Окопні свічки я розділяю на два види, – продовжив волонтер, – «технічні» і «людські». Ми виготовляємо другі, тобто з парафіну, воску, залишків свічок та недопалків церковних свічок і ще додаємо туди шишки. Бо ще є так звані «технічні» – для буржуйок. Дякую волонтерові Ігорю Маковському, який нещодавно нам доставив тонну парафіну, нововолинцеві Станіславу, який живе у Польщі, але через поляка Кшиштофа передав нам півтори тонни парафіну, які поляк привіз. Восени вчителі, працівники ліцею зібрали 21 мішок шишок і вже вони закінчуються.

Роман Франчук – не лише вчитель і волонтер. Він – депутат Поромівської сільської ради. Людина, яка знає проблеми громади не з паперів, а з розмов на вулиці, зі шкільного подвір’я. Його діяльність не обмежується одним напрямком – усе переплетено: школа, громада, волонтерство, відповідальність. Тому і дерева обрізуються, лампочки у вуличному освітленні замінюються, заметені дороги розчищаються за запитами виборців.

Разом із дружиною вони виховують сина і доньку. Виховують не словами, а прикладом. Коли діти бачать, що тато після роботи не йде відпочивати, а знову береться до справи для інших – це і є справжній урок громадянства. Без гучних лекцій. Без моралізаторства.

Коли дивишся на таких людей, розумієш просту річ: Україна тримається не лише на передовій. Вона тримається в шкільних класах, у сільських майстернях, у руках дітей, які ще вчаться писати, але вже вміють допомагати. Вона тримається на світлі, яке не гасне – навіть у найтемніші часи. І поки в Бужанці і Бортнові горить полум’я окопних свічок, можна бути впевненими: у цієї країни є майбутнє. Бо є люди, які його бережуть.