МУКИ ЛИВАРНО—МЕХАНІЧНОГО ЗАВОДУ

Майже детективна історія із сподіванням на щасливий кінець
З 1979 року починаючи, відколи працюю власним кореспондентом “Волині” в Горохові, мені доводиться час від часу писати про те, як будується тут “новий” ливарно-механічний завод. А початок його будівництва загубився у минулому ще глибшому. Отже, можна констатувати, що піраміди у древньому Єгипті, де начебто не було потужної, як тепер, техніки та рівних сучасним технологій, виростали швидше. Думається усе ж, що і ливарно-механічний не нагадував би сьогодні напівмертву руїну, аби не “традиційна” безгосподарність совдепівських часів, підсилена “прихватизаційними” новими віяннями при зухвалому чиновницькому волюнтаризмі.
Іще при “плановій” економіці брежнєвських часів, втомившись цим підприємством, місцева влада “спихнула” його Міністерству внутрішніх справ. З тим, що завод стане лікувально-трудовим профілакторієм. Оскільки ж лікування та профілактику в подібних закладах було зорієнтовано виключно на важку фізичну працю, то передбачений проектом підприємства і фактично готовий до пуску цех по виробництву емальованого посуду комусь із вихователів у генеральських погонах видався тут зайвим. Але абсолютно не зайвим у прихватизаційному розумінні, оскільки тривала горбачовська перебудова і в СРСР розгорталася своєрідна кампанія з розбазарювання та розкрадання матеріально-технічної бази скорочуваних військових частин, а хтось вже спрогнозував, що подібна доля очікує і ЛТП. Отже, спочатку демонтували і вивезли кудись всеньке обладнання із найвигіднішого, зважаючи на попит, цеху емаль-посуду, а потім, коли владні верхи гримнули відповідною директивою, закрили і ЛТП. На згадку про нього лишилася нинішньому підприємству тільки височезна мурована огорожа.
Завод знову став цивільним. І очолив його Леонтій Грибок — ливарник із вищою спеціальною освітою (єдиний тоді в Горохівському районі), котрий виріс на цьому підприємстві в керівники, починаючи з рядового робітника. Резонно міркуючи, що вижити і добудуватися підприємство зможе тільки тоді, коли працюватиме і зароблятиме на себе гроші, саме він і ризикнув у першій половині дев’яностих років минулого століття, коли економічна розруха домінувала вже над усім, запустити підприємство в дію ще не добудованим і в цілому не прийнятим в експлуатацію.
Навіть коли завод вже мусив, здавалося, зупинитись через неплатоспроможність замовників, а відтак і відсутність коштів на метал для литва, знайшли тимчасовий вихід — “перелопатили” на колишній території старого підприємства відвали використаного формувального піску, пам’ятаючи, скільки при тодішній технології чавуну викидалося разом з ним упродовж багатьох попередніх літ. Як резерв використали чавунний брухт, а на території “нового” підприємства несподівано знайшли “поховані” за часів ЛТП під купами піску чавунні чушки.
Одне слово — “викручувались”. Але підвела, як говорять тепер обізнані в тому декотрі колишні працівники підприємства, надмірна Грибкова відвертість у поглядах на діяльність тодішнього керівництва району та не вельми поштиві на його адресу висловлювання при зайвих, як то кажуть, вухах. Відповіддю на це, мовляв, і стала начебто райдержадміністрацією наслана в році 1996 чи 1997 перевірка фінансово-господарської діяльності заводу. Зрозуміло, що недоліків та порушень виявила вона немало, бо порушенням можна було вважати навіть те, що виробили продукцію з металу, підібраного на смітнику. Та й Леонтій Грибок, треба сказати, “ангелом” не був. Хоч і дотепер серед горохівських ливарників побутує несхитна думка: провини директора, за які звільнили його з посади, — ніщо порівняно з тим, чому свідками стали пізніше. Можна було, мовляв, обійтися тоді адміністративним стягненням. Бо й кримінальна справа, яку порушено було за результатами перевірки, була висмоктана із пальця.
Замість кваліфікованого інженера-ливарника на пост директора ливарно-механічного прийшов колишній директор Горохівського цукрового заводу Анатолій Коваленко, якого у вісімдесятих роках тодішнє вище керівництво змусило піти з цієї посади “за власним бажанням”, оскільки, на думку того ж керівництва, не володів для роботи на ній належними, як то кажуть, діловими якостями. Виходило, що поміняли шило на мило. А що переконливого обгрунтування заміна ця не одержала, то з’явилася в колективі думка — справжньою причиною звільнення Леонтія Грибка стала для райдержадміністрації гостра потреба зберегти на керівній посаді когось третього, хто “горів” і задля чого на кадровому полі було розіграно цілу комбінацію. Так чи ні — судити важко. Однак запитав я у нинішнього директора ливарно-механічного заводу Євгена Туришина, що, на його думку, було би з підприємством, аби Леонтія Грибка усе ж залишили тоді на посаді, і почув:
— Матеріально-технічна база була б збережена.
Анатолій Коваленко став небавом для “нового” ливарно-механічного тією “новою мітлою”, котра перегодом вимела через прохідну підприємства з тої матеріально-технічної бази стільки, що тепер, аби все відновити, потрібні роки. Але раптом в коридорах районної влади на повному , як то кажуть, серйозі почали носитися з ідеєю перетворити ливарно-механічний на спиртзавод. Потім, зваживши, очевидно, що спирто-спекулятивний бум вже минає, використали підприємство для переплавки брухту кольорових металів, про походження якого не міг не здогадуватися хіба тільки той, хто ні бачити нічого не хтів, ані чути.
Потім, коли “поклади” того “брухту” вичерпалися і потік його на завод припинився, почали потихеньку розпродувати і розбазарювати, дуже часто, теж на брухт перетворюючи, сам завод. Так було майже повністю випорожнено склади, у які стягував різне обладнання Грибок задля заводського майбутнього, продано навіть не розпаковані ще (зумисне не розпаковували, аби вберегти від “липких” рук) верстати, порізано і продано в металобрухт а чи на інші підприємства немало окремих металоконструкцій та конвеєрну лінію, вивезено кудись металеві колони, демонтовано і продано дві гальванічні печі для плавки чавуну. А зрештою — порізано автогеном і здано у брухт навіть кран-балку, що була у шихтовому дворі.
Стривожений нахабним розграбуванням підприємства, ветеран Горохівського ливарно-механічного Фелікс Шубін, про що розповідав мені особисто, два чи й три рази звертався до тодішнього керівництва райдержадміністрації, аж доки, після попередніх обіцянок “в усьому розібратися і вжити заходів”, не почув: “На заводі ведеться реконструкція”. Що то за “реконструкція”, видно було неозброєним оком. І тривала вона, допоки й Коваленко не перейшов працювати на інше підприємство. Аж нарешті Юрій Горбенко, який щойно тоді очолив держадміністрацію району, вирішив таки справді в усьому розібратись. Перевіркою в цьому зв’язку займалися на заводі достатньо кваліфіковані слідчі так званого “шостого управління” з Луцька. Але на відміну від ситуації з Грибком матеріалів її для преси чомусь ніхто не запропонував. А весною нинішнього року один із керівників району у відповідь на моє запитання, чи не притягали когось за розграбування підприємства до відповідальності, сказав: “Там за всім стоять такі люди, що...”. Які конкретно люди можуть стояти за тим, що розбазарювання заводу велося серед білого, так би мовити, дня, мій співрозмовник не уточнював.
Сьогодні дехто із колишніх горохівських ливарників — на заробітках у Києві. Кілька інших варять метал у з Горохова ж вивезених печах в Луцьку, ще інші, як той же Леонтій Грибок, трудяться у західному та східному зарубіжжях. А тим часом Євген Туришин працює з надією, що до кінця нинішнього року завод знов оживе. Поки що — у стінах давно вже спорожнілого цеху по виготовленню емальованого посуду.
Наразі тут закладаються фундаменти під встановлення чотирьох гальванічних печей, у яких варитимуть горохівчани біметалеві сплави, аби тут же відливати з них робочі органи для борошномельних машин та кар’єрних каменеподрібнювачів. Продукція, за словами Туришина, користується попитом, а що власник заводу (фірма “Мірмекс” на чолі з Олександром Негодою) здається, направду, заінтересований в тім, аби підприємство запрацювало, надихає. Обнадіює і те, що “Мірмекс”, прийшовши у Горохів господарем ливарно-механічного, з цехів заводу не вивіз жодного болта, вже запрацювала перша із трьох заводських електропідстанцій, а керівництво фірми, заручившись підтримкою Київського фізико-технічного інституту металів і сплавів, виношує план, як, запустивши першу чергу відновленого заводу в колишньому цеху емаль-посуду, відновити і ввести в дію всі цехи підприємства.
Петро БОЯРЧУК.