П’ятдесят перша окрема гвардійська механізована бригада, яка дислокується у місті Володимирі-Волинському, почала відлік 66-му року свого існування...
П’ятдесят перша окрема гвардійська механізована бригада, яка дислокується у місті Володимирі-Волинському, почала відлік 66-му року свого існування. Як їй ведеться зараз? Яким є сьогоднішній молодий воїн? Що найбільше турбує військовиків? Про це розповів нашому кореспонденту заступник командира бригади з виховної роботи полковник Андрій Торопчин. - Наша механізована бригада – правонаступниця 51-ої гвардійської дивізії — є загальновійськовим з’єднанням, - розпочав Андрій Григорович. – Що стосується бойової підготовки молодих воїнів, престижу військових, то оптимізму небагато. Фінансування на бойову підготовку зовсім недостатнє. - А яке молоде поповнення приходить до вас? - Колись свого часу була робітничо-селянська армія. Схоже, що вона такою стає і зараз. Прикро за нашу систему освіти, за наших батьків, які інколи не дають нашим дітям мінімального рівня знань. Молоді юнаки не можуть показати на карті Білорусь, Росію, зате вони добре знають курси злотого і долара. Буває, не орієнтуються в елементарних речах. Багато юнаків, які навчались у вузах на платній формі, не відзначаються знаннями навіть рівня середньої школи. - Однак ви їх повинні навчити азам військової справи? - Саме так. Найскладніше – сформувати розуміння необхідності військової праці. Приходить молодий юнак, і він повинен усвідомити свій обов’язок служити. Загальний розвиток солдата впав, а завдань і навантажень збільшилось. І в найбільш морально не підготовлених з’являється внутрішнє протиріччя і невдоволення. А півтора року служби – це мало. Юнак тільки встигне акліматизуватися, зосередитись і вже – “дембель”. Час служби зменшився, а навантаження залишились ті ж самі. І встигнути освоїти необхідне дуже важко. - Як відомо, на зміну ленінським кімнатам прийшли народознавчі світлиці. І в армії так? - Звичайно, ми намагаємось виховувати особовий склад на традиціях українського війська. Однак, на жаль, мусимо констатувати, що нова система виховання, формування нових ідеалів приживається дуже повільно. Не знаходимо у молодих воїнів закладених основ патріотизму ще з дитинства та шкільних років. Хоча тішить, що волинські, рівненські, чернівецькі і закарпатські хлопці вигідно вирізняються останнім часом. Але в цілому працювати з молодим контингентом непросто. У цьому зв’язку є ще одна проблема, на якій варто наголосити. Це відсутність психологів для роботи у Збройних силах України. Київський національний університет імені Т.Г.Шевченка таких готує, але я їх в армії не зустрічав. Одна з найважливіших ділянок роботи – навчити офіцера спілкуватись з солдатами. Якщо колись при командних військових училищах курс військової педагогіки і психології складав 120 годин, а на початку 90-х – до 40 годин, то зараз він не читається зовсім. - Знайти підхід до кожного новобранця нелегко? - Служать у нас хлопці з різних областей України більш ніж за 100 спеціальностями. За час, коли солдат проходить курс молодого бійця – а це триває до двох місяців – ми обов’язково пишемо листи до рідних з проханням розповісти про навики, уподобання, захоплення їхніх синів. І це дає помітні результати. - А якою є фізична підготовка юнаків? - Особливо похвалитись не можемо. Хоча в армію потрапляють в переважній більшості фізично здорові, трапляються і казуси. Наприклад, вже 3 роки тягнеться справа, коли, закривши очі на стан здоров’я допризовника, медики йому зробили відмітку: придатний до військової служби. Коли хворому юнаку вже в армії дали антибіотики – його насилу врятували. Винні батьки, які хотіли, аби син на державній службі зробив кар’єру. А потрапити туди без армії неможливо. - Андрію Григоровичу, останнім часом багато мови ведеться про військову реформу, про перехід до професійної армії. Ваша думка з цього приводу? - Ми до цього поки що не готові. До професійної армії нам ще далеко. І доки нас будуть фінансувати абияк, доти ці речі залишатимуться теорією. Наприклад, чоботи, які ми отримуємо для солдата, повинні служити два роки, а в них і рік не виходжують. Колись сорочку “афганку” носили 3-4 роки, а тепер за півроку зношується. Великий ступінь зношеності зброї. Мій пістолет – 1954 року випуску. І так багато чого. Хоча техніка наша не поступається закордонній. А стосовно професійної армії, то ми маємо вже її паростки – контрактники. І що? Більше року на службі з них ніхто не протримується. На 480 гривень за 12-годинний робочий день першого року служби, без житла, мало хто погоджується залишитись. Пільги для військовиків існують тільки на папері. Відповідні документи прийняті, а на місцях їх не хочуть визнавати. Військові повинні платити 50 відсотків вартості комунальних послуг, а в деяких комунальних службах про це не хочуть і чути. - А як місцева влада на подібне реагує? - Їй треба віддати належне. Саме завдяки володимир-волинському міському голові Петру Саганюку, його заступнику Василю Сусіку ми вирішуємо багато наболілих проблем. Алла ЛІСОВА.
