65 років тому, коли в нашім краї культивувалися чужі нам мова, культура, поліський юнак Василь змушений був захищати свою землю під чужим прапором, у Війську Польському...
Життя незбагненне у своїй безкінечній круговерті. Інколи безжальне у всіх його проявах, а деколи щедре на вже неочікуване, але таке бажане, необхідне: зустріч із найближчими, найдорожчими у світі людьми. 65 років тому, коли в нашім краї культивувалися чужі нам мова, культура, поліський юнак Василь змушений був захищати свою землю під чужим прапором, у Війську Польському. У Другу світову доля відміряла йому повну пригорщу бід: німецький полон, утеча, поневіряння біженця, де, як у калейдоскопі, промайнули Угорщина, Югославія, Франція, Шотландія... Для Василя Яковича Бубала, уродженця села В’язівне Любешівського району, війна не скінчилася й у далекій Британії. Було поранення, тяжке одужання і... кохання. Дружина (з італійської родини) зболену душу лікувала теплом сімейного затишку, народженням сина та доньки. Маріо тепер 62 роки, Зоріні — 60. У мирні роки розбудовував країну, яка стала йому другою батьківщиною, у далекій королівській колонії. Життя завдало ще одного болісного удару, коли усвідомив, що онуків, на превеликий жаль, діти йому не подарують. А у снах щоночі й у спогадах щодень - велика родина Бубалів. Одразу після війни, у 40-их роках, на його запит, чи живий хтось із кревних тут, в Україні, одержав відповідь-вирок: усі загинули. Тож руки й опустилися. Новітній витвір людського інтелекту, а саме Інтернет, відкрив нову можливість і дав надію відшукати хоча б паростки колись великої сім’ї. Ще деякий час минув, аж допоки вже точно дізнався, що дочка одного із братів живе на тій же благословенній Волині, у рідному селі В’язівне. Наскільки зміг швидко, одразу ж і прибув в Україну, куди більш як півстоліття тягнулась душа. Радості його не було меж, коли, пройшовшись селом, упізнав рідні місця, постарілий отчий дім. Багато років уже його мовою стала англійська, а в першому і єдиному класі польської школи (йому було тоді 14-15 років) колись вивчав лише польську грамоту, тож без перекладача спочатку не обійшлося. Це була весна 2003 року. А недавно вже із донькою Зоріною, для якої доля батька подібна до страшної казки, знову відвідав дорогі серцю місця. Мрія Василя Бубала збулась вповні у липні 2004 року, коли дізнався, що живі й інші його близькі родичі - племінники по двоюрідній сестрі - Анна (живе в Любешові), Марія та Іван (живуть у с. Залізниця Любешівського району). Уже дев’ять років, як він овдовів, син має інвалідність через хворобу ніг, отож супроводжувала нашого 88-річного земляка Василя Яковича у цю далеку й фізично важку поїздку дочка. Дивлячись на цього енергійного, з почуттям гумору чоловіка, дивуєшся: його слова такі щирі, а радість і щастя для нього — це час перебування на своїй отчій землі, спілкування із племінниками, онуками, яких таки має, й немало... Британський українець уже не потребує перекладачів у спілкуванні з рідними. Давно забуті слова знову стали зрозумілими, близькими (хоча частіше польські допомагають у розмові). Зоріна, бачачи щасливого батька і майже не розуміючи мови, відчуває її зміст серцем, щось перепитує англійською у тата. Але десятки років, прожитих у Арбросі (Шотландія) не промайнули марно. Там — його син із невісткою, дочка з зятем, там знайшла вічний спочинок його дружина. Серце розділене навпіл. Та Василь Бубало вдячний долі й за місяць щастя бачити своїх кревних. І просить Бога, аби наступного року знову пройтись поліським полем, вдихнути запах рідного з дитинства лісу, послухати українську пісню, почути рідне слово... Єдине, що хоче стерти з пам’яті, забути назавжди, — той час, коли наш, його отчий край, був під Польщею. А знати, пам’ятати лише ту Україну, якою вона є нині: незалежною, зі своєю мовою, традиціями, укладом життя. Бо ж, як зізнався, йому болить душа, що може спілкуватись із ріднею, на жаль, лише чужою для них мовою. Тамара УРЯДОВА. смт Любешів.
