У Паридуби люди переселяються навіть із Ковеля - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.67 € 31.37
У Паридуби люди переселяються навіть із Ковеля

Волинь-нова

У Паридуби люди переселяються навіть із Ковеля

Це село Старовижівського району славиться «робочими до безмежності людьми» і тим, що будинки там залюбки купують містяни

Сергій НАУМУК


Чотири господарі на одній фермі
Знайомство із селом я розпочав з крамниці в центрі. Застав там продавця Тетяну Сукач та депутата Смідинської сільської ради Петра Дарчика, з яким ми домовлялися про зустріч. Вони й стали моїми гідами.
Пані Тетяна раніше працювала вчителем молодших класів. А вийшовши на пенсію, узялася за роботу в магазині свого чоловіка. Незабаром з’явився і власник крамниці.



Нині на території господарського двора – чотири хазяї. Вони мирно уживаються між собою.



— Не пишіть «продавець», а напишіть «учитель-пенсіонер», я в магазині тільки деколи його заміняю, — киває на чоловіка Тетяна Павлівна.
Василь Іванович був ветеринаром у колгоспі, а після його розвалу став підприємцем. Про довіру односельців до нього свідчить те, що Василя Сукача обрали церковним старостою.
Слово за слово, і дізнаюся, що в Паридубах уже під завісу радянської влади був організований останній у районі колгосп. І розпався він теж чи не останнім. Проте в цьому селі приміщення ферм зберегли. Хто хотів хазяювати, викупив паї або взяв в оренду.
Нині на території господарського двора – чотири хазяї. Вони мирно уживаються між собою. А худоба різних власників стоїть в одному приміщенні і жодними перегородками не розділена. Отож на фермі порядкують ФГ «Ханко», СТОВ «Ратнівський аграрій», фермери Володимир Павленко та Сергій Манькута. Про останнього розповіли, що взимку він чистив вулиці села кінним очищувачем, змайстрованим власноруч.
Гордиться село не лише працьовитими односельчанами, а й земляками, які досягли успіхів у тій чи іншій сфері. Ігор Сукач захистив ступінь кандидата юридичних наук, видав дві книжки поезії. Олена Марчук стала художницею. Олексій Бондарук та Леонід Кащенюк дослужилися до звання підполковника. До речі, нині обидва проживають у рідному селі.



«То вже таку машину Гузь купив?»
Навпроти крамниці Сукачів є ще одна. Її зо два тижні тому відкрив підприємець Микола Федорук. Він виходець із Паридубів, але проживає у Камені-Каширському. Його дружина Ілона Федорук розповідає, що поки у приміщенні немає електроенергії, бо доводиться долати бюрократичні перепони на підведення світла. Тож холодильник для морозива ще пустує. Але поруч уже спорудили дитячий майданчик та альтанку.
Виходимо на вулицю. Трохи далі, на автобусній зупинці, стали джип та легковик, з яких вийшло кілька чоловіків.
— Гузь Ігор власною персоною, подивись, — впізнають паридубці.
— То вже таку машину Гузь купив? — дивується хтось.
Як пізніше розповів смідинський сільський голова Петро Маринюк, того дня на територію сільради завітали четверо інвесторів. З ними був і народний депутат України, виходець із сусіднього Смідина, Ігор Гузь. Приїжджі недовго затрималися. Як поїхали, що тут зчинилося! «Як!? Чому депутат не підійшов до гурту? Чому сільський голова нічого не сказав громаді?»
Люди почувалися відверто ображеними. Телефонний дзвінок до Петра Маринюка і слова вибачення очільника – мовляв, поспішали, бо мало часу – щоправда, трохи втихомирили присутніх.


Молодших за 90 років старожилами не вважають
Тим часом до крамниці заходять кілька покупців, кожен хоче долучитися до того, аби кореспондент написав про село якнайкраще. Тож спільно називають імена, обговорюють, вирішують, про кого варт розповісти та при потребі одразу уточнюють телефоном рік народження чи іншу інформацію.
Перераховують багатодітних матерів. Світлана Сорочук виховує чотирьох дітей, і Ольга Римарук — четверо, Світлана Пацерук — п’ятеро.
— Ось її доця, — показує на дівча у блакитній шапочці Тетяна Павлівна. — Бачите, яка королева! Найстарша. А найменшому всього кілька місяців.
У Валентини Шайнюк — четверо діток, стільки ж і в Оксани Гузь, Олени Рибак, у Світлани Шайнюк — уже шестеро, в Алли Вальчук — п’ятеро.
— Таньчиних ще є п’ятеро, — несміливо подає голос дівчинка.
— Клімуки. Їхні родичі. Молодець, Андріаночка, — хвалить Тетяна Павлівна. — У Клімуків теж
5 дітей.
Називають і кількох старожилів, яким понад 90 літ. Це Лідія Войтюк, Віра Лазарець, Марія Матвіюк, Марія Мойсіюк. Старших же за 80 у селі багато, тож таких односельців довгожителями не вважають. Найстарішими подружжями називають Ганну Філаретівну та Степана Якимовича Сачуків, Валентину Юхимівну і Володимира Дем’яновича Кавунів.
Петро Дарчик каже, що чимало людей старшого віку повертаються з міст у батьківські обійстя. Ковельчани купують хати для дач, адже до міста залізничників легко добратися дизель-потягом. Тож у Паридубах мало пусток.
Підходимо до будинку Сергія Давидюка. Його дочка Світлана колись працювала вчителем, але вже дев’ять літ як виїхала до США. Півроку тому за океан подалася і дружина. Тож чоловік зостався сам. Запитую, чому й він не їде. «А хто буде хату глядіти?» – дивується. Мій гід жартує, що Давидюк — найбагатший чоловік у селі. Обійстя і справді доглянуте, чепурне. Господар показує трьох диких поросят, яких він, затятий мисливець, знайшов у лісі. Тепер паці годуються в домашніх умовах. Насамкінець Сергій Михайлович частує нас яблуками з власного садка.
Затим Петро Миколайович веде до господи найстаршої жінки у Смідинській сільраді. Лідія Войтюк народилася у 1925–му. Все життя пропрацювала в колгоспі. Чоловік був трактористом. Нині живе з сином. Бабуся доволі жвава. Як каже Петро Дарчик, ще ходить до сусідів квасолю лущити.
А ось і обійстя Сачуків. Степан Якимович має 85 років, він майстер на всі руки – немає такої хати, де не було б його виробів. На власні очі бачив у крамниці його кошик і скажу вам, що сплетений на славу.
— Цієї зими кошики вже майже не робив, бо сили не ті. Тільки правнукам плів троха, — веде нас до повітки Степан Якимович і показує свій виріб. — Бач, який. Маю 5 внуків і 5 правнуків. Чотири внуки одружені, а один ще холостякує. Просили: сплетіть і сплетіть. Мусово, нічого не зробиш. Треба поділити всім.
Загалом у Степана Сачука без трьох місяців 45 років трудового стажу. Колись удвох із Ганною Філаретівною мали чималу господарку. Нині на обійсті лише кури, собака та кіт. Дідусь каже, що позбував худобу, бо важко хазяйнувати у такі літа. Мовляв, дві пенсії на харчі вистачає. Сачуки — одне з найстаріших місцевих подружжів. Разом вони вже 62 роки.


Приколи тутешніх жартівників
На вулиці зустрічаємо чоловіка середнього віку.
— Григорію, розкажи журналістові хоч один анекдот, щоб йому життя було веселіше, — ще здалеку гукає мій гід.
— Приходить Мішка й питає: «Грішка, як живеш?» — з ходу починає той. — Та на хліб не вистачає. Мушу червону ікру просто на копчену ковбасу намащувати. І машина — без даху. Телефон — і той без кнопок…
Сміємося і розходимося. Ось – обійстя Степана Козюри. Він єдиний у селі ветеран Другої світової війни. Степан Захарович зустрічає нас на порозі.
— Маю сина і невістку. Сам звідси родом. Працював на залізниці малярем, потім кочегаром у тублікарні, доки вийшов на пенсію, — розповідає про себе.
У кімнаті показує старі фотокартки. «Зверніть увагу на чистоту плити», — шепоче мені Петро Миколайович. Справді, майже блиск!
Дорогою сільський депутат пригадав дві історії про візит журналістів. Було це давно, але паридубці досі пам’ятають і не один співрозмовник із півслова починав сміятися на згадку про ті випадки.
— Приїхали, коли саме збирали кукурудзу на силос. А вона нікудишня. Отака–во, — Дарчик прикладає долоню ребром до грудей. — А тракторист був дуже низенький. «Ставай, Колько, в кукурудзу — сфотографуємо», — кличуть. А кукурудза йому, малому, — по шию. Негарно. Каже журналіст: «Ставай на коліна». Тракторист став, кореспондент його: клац. Кукурудза — во! А коли вийшла газета – на задньому плані трактор і ступиця колеса опинилася на рівні голови. Ото в нас реготали! Іншим разом приїхали у початок жнив, – продовжує розповідь чоловік. – Повиганяли техніку в поле. А на колгоспному дворі височіла труба від котельні, котли ж уже покрали. А хлопці-трактористи дотепниками були. Взяли напхали в трубу старих куфайок, шину кинули, солярки линули. Підпалили — чорний дим валить. Журналіст сфотографував і пише: «У Паридубах не взимку сани роблять, а ще влітку дбають про опалювальний сезон і перевіряють, як працюватиме опалювальна система». Весело було, бо всі знали, що котли здали на металобрухт два роки тому!


Палаючу церкву було видно аж із Шацька
Усі, з ким довелося спілкуватися, гордяться своїм храмом. Стара ж церква згоріла під час Другої світової війни. За переказами, полум’я від пожежі паридубці бачили аж із Шацька, куди їх евакуювали, коли наступав фронт. З тих пір на службу Божу ходили у сусідній Луків Турійського району. А в часи незалежності вирішили звести свою святиню.
— Наші люди усюди їздили, пороги оббивали, просили. Спорудили за три роки храм повністю. Ще тоді був владика Симеон, — пригадує Петро Дарчик. — Дзвонять до нього, що треба бані освячувати. Як? Ще ж тільки недавно каменя закладали… Він, нічого нам не кажучи, приїхав, подивився, чи то правда, що вже стіни звели. За три місяці їх змурували! Отаке в нас село. Люди робочі до безмежності, — обранець громади гордий за односельчан.
Церковне подвір’я ошатне й доглянуте. Обабіч дороги до входу у храм – сортові плакучі верби, які ростуть гілками донизу. Священик отець Михайло (Пірог) розповів, що церква збудована на старому кладовищі, а колишній храм був там, де нині встановлено хрест.
Про внесок настоятеля у будівництво храму більше дізналися від Петра Дарчика. До багатьох робіт батюшка доклався нарівні з парафіянами. Коли перекривали дах, то майстрів не наймали, самі впоралися. Причому жінки навчилися різати металочерепицю не гірше за чоловіків. А ще зробили ставок, щоб не підтоплювало територію. Поруч дитячий майданчик, який планують обгородити.


Волинський атовець привіз собі дружину зі Сходу
Уже більше року тут живе Вікторія, яка виросла у Волноваському районі Донецької області. В їхньому селі стояла частина, де служив паридубець Олег Андросюк.
— У магазині познайомилися і стали зустрічатися. А потім він забрав мене сюди, — коротко розповідає Віка свою історію.
— Окрім того, що у них все добре, ми більше нічого не знаємо, — радо додає її свекруха Наталія.
— Чи легко було відважитися їхати так далеко від дому? — запитую.
— Не сама ж їхала, а з коханим. Тут хороші люди, — відказує жінка.
— Лякали її, мовляв, їдеш до «бандерів». Привезла з собою тільки два пакети речей, бо думала, може, назад повернеться. Але потім Віка зізналася: ніколи не думала, що на Волині такі люди, — із задоволенням розповідає пані Наталя про свою невістку і показує немовля. — Бачите, який уже хлопчисько є. Маркові два місяці. А ще привезла нам двох дівчаток-школярок. Як приїхали, то діти серед ночі прокидалися від пережитого стресу. Нині вже освоїлися. Родичі Віки дивувалися, яка тут природа. Її сестра побула у нас і їхати звідси не хотіла.
Так Паридуби поповнилися ще однією молодою сім’єю. Олег — уже 10 років контрактник і досі служить у зоні АТО. До речі, як і його батько. А обох чоловіків з нетерпінням чекають удома їхні найрідніші люди.


Школа-музей і коні для душі
Місцевий навчальний заклад – просто в центрі села. Його відвідує 40 учнів, з якими працюють 13 педагогів. Оскільки ми були під час весняних канікул, то в коридорах і класах стояла тиша. Проте директор школи Леонід Никонюк показав нам усі закутки. Мою увагу привернув стенд із предметами старовини. Леонід Іванович розповів, що якось навідалися іноземці і все дивувалися: це школа чи музей? Дуже мені сподобалася їдальня у вигляді сільської хати.
Врешті їдемо дивитися знамениті «Манькутині коні». Сергій Манькута — депутат Старовижівської районної ради. І того дня був на сесії. Тож про господарство ми розмовляли з його дружиною Світланою Віталіївною. Утримує сім’я 3 корови, 13 бичків та 7 коней.
— А чим займатися в селі? — відповідає на запитання про рентабельність. — Колись була дотація. На корів по 300 гривень дали, а на бичків немає.
Господиня йде показувати коней, а я приглядаюся до реманенту. Під навісом стоять двоє саней («якраз на 6 мисливців»), а біля паркану — диво техніки у вигляді трикутної призми. Ним Сергій Манькута взимку розчищав вулиці села від снігу.
— 28 гривень за кілограм – хіба це ціна на свинину? Село просто нищать. Або, скажімо, здав 500-кілограмового бика по 30 гривень за кілограм. Заробив 15 тисяч. Відмінусуймо 4 тисячі, які міг би взяти за теля-сисунка, — роздумує Петро Дарчик. —
11 тисяч ділимо на 540 днів відгодівлі — 20 гривень у день прибутку. Віднімімо корми. То нащо відгодовувати биків?
Частину коней Манькути тримають на обійсті, решту – на фермі, де, як я вже згадував, мирно уживаються четверо хазяїв. Там господиню іржанням зустрічають жеребець торійської породи Соловей та радянський ваговоз Султан. Останній, попри чималу силу, слухняний і лагідний. Та іноді й пустує: коли знімали вуздечку, вхопив віжки зубами і не відпускав. Допитуюся, чому розводять коней?
— Любить він їх, — каже Світлана Віталіївна про чоловіка. — Знайде гарного коня і придбає. Знайде ще кращого — попереднього продасть і нового купить.
P. S. Насамкінець хочемо попросити вибачення у дружини Петра Дарчика, яка півдня не могла дочекатися чоловіка вдома. Запевняємо: Петро Миколайович не байдикував, а працював. Тільки не для власного господарства, а для доброї слави всього села.



Окраса села — новий храм.



Місцева школа нагадує музей.



Світлана Манькута демонструє жеребця породи радянський ваговоз.



Степан Сачук: «Отакі кошики плету правнукам».



Ганна Філаретівна і Степан Якимович разом уже 62 роки.



Найстаріша жінка в Паридубах Лідія Войтюк спілкується з депутатом сільської ради Петром Дарчиком.