МОЯ ГАЗЕТА НА ВСЕ ЖИТТЯ

Спогад ветерана газети, колишнього коректора Олени Михайлівни Кулик
Так розпорядилася доля, що в моєму житті була одна робота — коректора газети, яка сперш називалася “Радянська Волинь”, а згодом — “Волинь”. Прийшла я в газету 12 квітня 1944 року, а проводжали мене на пенсію у 1979 році. Минули роки, десятиліття, вже газета й поважний ювілей справляє, а думками вертаюся у ті свої перші дні і роки, згадую і згадую людей, з якими працювала. Одні вже відійшли у вічність, а інші, знаю, як і я, живуть споминами про прожите і пережите разом з рідною газетою.
Коли прийшла у редакцію, редактором газети був Юхим Антонович Лазебник, людина надзвичайно добра, людина світлої душі і щедрого серця. Незалежно від посади, віку, він всіх працівників називав на “ви”. Коли відправляв з Луцька стару машину-полуторку за сім’єю у Таращу, що на Київщині, підійшов до мене і сказав: “Олено, хочеш подивитися на радянські колгоспи, яким то є колгоспне поле?” Мені, звичайно, хотілося це побачити, адже на Волині колгоспів ще не було, ми тільки чули про них. Про це й сказала Юхиму Антоновичу. Тож він і мене з тією вантажівкою послав на Київщину. Їхали туди з чималими пригодами — машина була стара, ламалася. Врешті-решт, доїхали. Так я вперше побачила колгоспні поля, побувала у родині мого тодішнього редактора.
Початок роботи в газеті був дуже важким. Адже більше року набір був ручним. Набране зв’язували, боялися розсипати букви і везли той набір на спеціальному візочку до приміщення, де стояла плоскодрукувальна машина. Певно, її залишили військові і вона була не в приміщенні друкарні, де набирали сторінки “Радянської Волині”. Скажу вам, що доки не одержали два лінотипи, то була пекельна праця. Часто-густо навіть ночували в редакції. Тільки-но складачі по одній букві наберуть газету, як вже надходить повідомлення про те, що ті чи інші статті треба зняти, дати по-новому або зовсім інший матеріал. І починається все спочатку.
До того ж біля Ковеля ще стояв фронт, йшли бої, час від часу над Луцьком з’являлися фашистські літаки. Нам наказували бігти у спеціально викопані землянки, там, де донедавна було кафе “Берізка”. А я, бувало, до того хочу спати після безсонної ночі, що кладу голову на підшивку, аби хоч кілька хвилин подрімати.
Так склалося, що працювала з кількома редакторами — Юхимом Антоновичем Лазебником, Яковом Панасовичем Чернявським, Іваном Васильовичем Сподаренком, Полікарпом Гервасійовичем Шафетою, Степаном Дорофійовичем Сачуком — і про кожного можу сказати найкращі, найтепліші слова. У різний час різні редактори шанували і цінували працю коректорів, без яких не вийшов жоден номер газети. Горджуся тим, що, окрім редакційних відзнак, маю Грамоту Президії Верховної Ради України, яку мені було вручено у 1969 році. Думаю, що, нагороджуючи мене цією грамотою, було високо оцінено працю всіх наших коректорів.
Згадую прожите, пережите і з чистою совістю можу сказати: хоч і була моя коректорська робота нелегкою, але завжди, і по сьогоднішній день, мою душу гріла і гріє рідна газета, її колектив, який і нині не забуває нас, ветеранів. То велика радість знати, що тебе пам’ятають у рідному колективі, підтримують морально і матеріально, що хоч ти в газеті вже й не працюєш, але назавжди лишився з нею.
Мені дуже хочеться у день ювілею “Волині”, її 65-річчя, привітати рідну газету з цією гарною датою, колектив, який там працює нині, звичайно ж, коректорів, читачів, котрі, я це знаю, як і я, люблять, цінують, шанують нашу, мою газету.