ВІКНА, ЯКІ ЧЕКАЮТЬ СОНЦЯ

У холодні часи постхрущовської політичної зими київських дисидентів-шестидесятників зігрівала своєю добротою одержима провінціалка з Волині Наталка Каразія

Редакційна пошта принесла зворушливого листа від нашої читачки Катерини Гловацької із села Рудники Маневицького району:
«Скільки себе пам’ятаю, стільки читаю вашу газету. Люблю рубрику «Доброго дня вам, люди!», розповіді про хвилюючі долі людські. Радію, коли пишете, що у когось добре, хороші діти. І плачу, якщо в когось горе. «Волинь» ніколи не залишається непрочитаною.
У мене самої стільки біди, що вистачило б на цілу вулицю. Але зараз я не про себе. Хочу просити, щоб чимось допомогли людині зболеній, змученій з дитячих літ. Приїдьте у Колки на вулицю Шевченка,5 до Каразії Наталії Хомівни. Вона мені чужа, але коли буваю в Колках, не обминаю її старенької хатини. А потім мучусь, пігулки п’ю, бо не можу заснути. Це треба бачити, бо інакше не можна ні уявити, ні описати життя цієї самотньої жінки, інваліда І групи, якій далеко за 60. А хворіє вона з 12-и років, зараз прикута до ліжка».

ПОСЕСТРА НЕДОЛІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ
Перед поїздкою у Колки зателефонував пані Наталії. Добре, що у неї телефон — єдине, що зв’язує її зі світом. Поспитався, може, якихось привезти продуктів. Зітхнувши, відповіла: «Мені нічого не треба».
І справді, коли почав викладати на стіл такі собі гостинці, категорично заперечила:
— Білий батон заберіть, манку, солодке — також. У мене, крім усього, діабет, — пояснила. — А ось від чорного хліба і мандаринок не відмовлюсь.
Очі її засвітилися, і, відірвавши голову від подушки, вона поцілувала заморський фрукт.
Хата на вулиці Шевченка, 5, мабуть, найубогіша в Колках. Бачили б, які особняки, навіть двоповерхові, виросли за роки незалежності у столиці колишньої Колківської Народної Республіки! Тільки Наталія Каразія, яка усім своїм мужнім життям разом із нескореними патріотами-однодумцями вистраждала оту незалежність, мучиться з дня у день в похиленій, підпертій кілками хатинці, з дірявим дахом.
Відчинивши трухляві двері, потрапляємо в темні сіни, за ними — крихітна кухонька і маленька кімнатка з невеликою шафчиною, електроплиткою біля стола. Ото й усі статки. Зате усюди багато книг. А ще на стіні над ліжком, з якого зараз майже не встає господиня, — портрет Лесі Українки, прикрашений рушником.
Їх поріднила не лише велика сила духу, любов до слова, а й спільна недуга. У 12 років Наталя важко захворіла туберкульозом кісток. Дорога до школи була перекрита. Освіту здобувала, так би мовити, по сумісництву з лікуванням у госпіталях та лікарнях. Старанною була ученицею. Особливий потяг мала до літератури, багато читала — улюблену Лесю Українку, Шевченка, Франка, світових класиків. Почала й сама писати перші оповідання. Не полишала ручки й коли закінчила школу. Нічого не вигадувала в автобіографічному романі «Надія» — про життя хворих і лікарів. Перенесла на папір вічний біль своєї душі.

ПРОВІНЦІАЛКА СЕРЕД СТОЛИЧНИХ ДИСИДЕНТІВ
— Куди ж податися з рукописом? — роздумувала виснажена недугою і важкою творчою працею хвороблива дівчина.
Так довго, здавалося, плівся поїзд до Києва. Трепетно переступала поріг кабінету ще тоді молодого, але уже знаного літературного критика Івана Дзюби. Поклала йому на стіл 800 сторінок друкованого на машинці тексту.
— Ого! — взявся за голову Дзюба, проте люб’язно прийняв і уважно вислухав початкуючу волинську літераторку. А згодом Наталія отримала від нього рецензію на 17 сторінках з розгорнутим аналізом свого твору. Відзначив творчий хист молодої авторки, але порадив «працювати, як віл, десятки років, аби чогось добитися, щоб виходило цікаво, змістовно, сильно».
Трохи розчарована, але водночас і підбадьорена, Наталія з благословення Івана Дзюби з успіхом спробувала свої сили в літературній критиці, знову повертається до написання нових оповідань, нарисів.
Як обурила Наталку пасквільна стаття про Дзюбу! Запитала його несміливо: «За що вас так?» Він мовчки простягнув свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Попросила додому. Читала усю ніч, а потім передруковувала на своїй старенькій друкарській машинці і возила у валізках копії в Київ, поки їй не сказали: «Досить, Наталочко».
З часом Іван Дзюба ввів Наталію у товариство своїх найближчих друзів: познайомив із земляком-волинянином Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним, його дружиною Льолею і сестрою Надійкою, Михайлиною Коцюбинською, художницями Аллою Горською, Людмилою Семикіною... Так входила невгамовна провінціалка з Колок у вузьке коло українських дисидентів-шестидесятників, котрі з любові і мужності зіткали свою епоху романтизму і лицарства, передали нам у спадок нев’янучий самоцвіт нескореності духу і свободи.

АПЕЛЬСИН ВІД ДОБРООКОГО
Пані Наталія під час нашої зустрічі почувала себе погано, скаржилась на головний біль, їй важко було говорити. Не хотів втомлювати її зайвими розпитуваннями. А вона усе «перестрибувала» на спогади про Дзюбу, Світличного, Чорновола, Сверстюка, Аллу Горську...
— Наталіє Хомівно, розкажіть трохи про себе, — делікатно стараюсь скорегувати русло бесіди.
— Моє життя і доля поєднані з їхніми, як дольки в апельсині.
Чому вдалася до цього образу, зрозумів, коли прочитав нарис Наталки Каразії «Він наближав нас до світла» в українському часописі «Воля і Батьківщина» (число 4, 1996 рік). Цей сокровенний твір увійшов також до книги «Доброокий», присвяченої пам’яті загальновизнаного лідера українського національно-культурного руху в 60-х роках Івана Світличного.
Після закінчення Харківського університету він працював в Інституті літератури АН, Інституті філософії, у редакціях літературних журналів. Поєднував легальні і нелегальні форми діяльності. Зазнав переслідувань і цькувань з боку репресивних органів. Двічі заарештовувався. Після другого арешту його було засуджено до семи років таборів суворого режиму і п’яти років заслання та ще й позбавлено права на публікацію до 1991 (!) року.
Світличний згуртовував довкола себе дуже різних людей за освітою, соціальним станом, навіть віком. Друзі називали його «доброоким», а Василь Стус — «вусатим сонечком». Наталка Каразія каже, що Світличний мав душу, яка завжди освітлювалася сонцем. Такий був людяний і добрий.
У сонячній квартирі Світличних у Києві не раз зупинялася наша землячка, коли, облишивши на якийсь час власну творчість, передруковувала самвидави, аби донести до читача заборонене, задушене радянською цензурою слово. Колишній викладач Луцького педінституту Валентин Мороз сидів за гратами, а вона одним пальцем (бо ж не професійна друкарка) закладку за закладкою розмножувала його «Репортаж із заповідника імені Берії», що якимось чудом опинився в руках Світличного. У ті роки тінь тоталітарного режиму притлумлювала всіх, але не всі під нею згасали.
Від мужнього подружжя Світличних Каразія набиралася їхньої віри, великої сили духу. Іван став для неї Світильником, а він неодмінно називав свою жертовну помічницю ласкаво — Наталочко.
Світличні жили скромно і невибагливо, та завжди виявляли гостинність, ділилися останнім.
— Дивіться, що будемо їсти! — якось вигукнув радісно Іван.
У руках у нього спалахнув жовтогарячий великий апельсин. Дефіцит на ті часи. Не знали, як і поділити було соковитий делікатес. А який був смачний!
«Відтоді, якщо хтось в мою хату вносив південні фрукти, я згадувала апельсинове сонечко Світличного», — читаємо у нарисі Наталки Каразії в книзі «Доброокий». Як реліквію зберігає Наталія Хомівна останній лист від Івана із заслання, де він нібито глузує: «...Рай цей удосконалений, чимало є спокусливих Єв-алтаєчок, але спокушати їм традиційних Адамів нічим: тут не ростуть ані яблука, ані груші, ані сливи — взагалі жоден фрукт. А овочі — вибірково: картопля, капуста, а в щасливий рік — морква».
Пригадуєте, Світличного позбавили права на публікацію до 1991 року. І саме того року волею ходу історії прийшла до читача його книга поезій, перекладів, літературно-критичних статей «Серце для куль і для рим». На жаль, автор більшого уже не міг сотворити, бо був прикутий до ліжка невиліковною хворобою. Натруджене і стомлене серце Світильника зупинилося 25 жовтня 1992 року. Звання лауреата премії імені Василя Стуса, державної Шевченківської премії йому було присвоєно посмертно.
Святослав КРЕЩУК.
На фото:Незважаючи на всі біди, Наталка Каразія не втрачає оптимізму.
(Закінчення буде)