Житель міста Володимира-Волинського Євген Жданов уже двічі у складі миротворчого контингенту побував у Лівані, де розміновував мінні поля. Незважаючи на великий ризик, молодий чоловік планує поїхати туди втретє...
Житель міста Володимира-Волинського Євген Жданов уже двічі у складі миротворчого контингенту побував у Лівані, де розміновував мінні поля. Незважаючи на великий ризик, молодий чоловік планує поїхати туди втретє. Батько, теж військовий за професією, почувши про синове рішення, сказав: “Це твій вибір. Як хочеш, так і роби...”. Важче було вмовити дружину. Вона не хотіла відпускати чоловіка і батька маленької Каріни у небезпечну поїздку, а без її офіційного дозволу Євген не мав права вирушати в дорогу. Майже рік він переконував, вмовляв Наташу, але врешті-таки отримав “добро”. Вперше, коли Євген ступив на розпечене ліванське каміння, подумав: “Як витримати цю спеку?”. У затінку температура сягала 42 градуси, в обід позначка термометра підіймалась до 70... Та не спека, і навіть не скорпіони та сколопендри, укус яких міг бути смертельним, лякали солдат. Сотні кілометрів замінованої землі — ось що було найстрашніше. З 1975 до 1990 року в Лівані йшла громадянська війна. За цей час всю прикордонну смугу, яка розділяла обидві країни, ворогуючі сторони “засіяли” мінами. З липня 2000 року третій окремий інженерний батальйон Збройних сил України виконує завдання у складі Тимчасових сил ООН у Південному Лівані. Євген поїхав туди у 2002 році. Пробувши шість місяців, повернувся на Україну для того, щоб знову відправитись у Ліван, уже на рік. Дислокувались військові поблизу невеликого населеного пункту Ель-Іззіє. Основним завданням саперів, які перебували у складі батальйону, було розмінування мінних полів та автомобільних шляхів, які розміщені вздовж кордону між Ізраїлем та Ліваном. Час від часу тут лунали вибухи і забирали у когось життя. Найчастіше у мирного населення. Бувало, що дитина, граючись на полі, знаходила міну — “іграшка”, яка через декілька секунд розривалась у маленьких руках... Про ці страшні випадки неодноразово чули миротворці і намагались працювати дуже обережно. Я навіть не встигаю закінчити питання, чи було страшно, як Євген уже відповідає: — Так, ми боялись. Дуже боялись. І саме страх допомагав працювати. Кожен ретельно обстежував землю по сантиметру, аби випадково не наступити на вибухонебезпечний предмет. Про те, що сапер помиляється лише раз, знали всі. Дякувати Богу, в нашому батальйоні не було жодного підриву. Але в інших були. У Лівані також працювала англійська бригада, яка виграла тендер на розмінування. Та серед солдат, які виходили на поле, не було жодного англійця. Вони не бажали ризикувати своїм життям заради грошей, за них це робили негри. Окрім передбаченої контрактом заробітної плати, вони за кожну здану міну отримували доплату — 300 доларів. Тобто міну потрібно дістати із землі і показати, ось вона яка. А це дуже ризиковано, адже згідно з технічною характеристикою окремі вибухонебезпечні предмети взагалі не можна рухати з місця. Всі про це знали, але жага заробити брала своє. Африканці ризикували і досить часто підривалися. Євген був старшим сапером-розвідником. Не один десяток мін довелося йому підірвати. І щоразу відчував, як по шкірі проходить мороз. За ризик до щомісячної заробітної плати, а це в середньому 600 доларів, миротворцям доплачували ще 75. Мізерно мала сума, коли брати до уваги людське життя. — Так, ніякі гроші не варті того, аби ризикувати своїм життям, долею рідних,— погоджується зі мною Євген. — Але що вдієш, коли заробітної плати не вистачає для того, аби утримувати сім’ю. Ось і доводиться ризикувати... Перевівши зароблене у гривні, Євген зумів зробити ремонт у квартирі, придбав сучасну побутову техніку, дещо залишив дружині на витрати на той час, як поїде в Ліван втретє. Руслана ТАТАРИН.
