Курси НБУ $ 27.46 € 31.32
Ікона для комбата за врятоване життя

Волинь-нова

Ікона для комбата за врятоване життя

Володимир Черчик із Маневичів вивів із пекельної пастки Іловайського котла 22 бійців 51­ї ОМБр — ​без дозволу командира, взявши відповідальність на себе

Надзвичайна скромність робить цього чоловіка дивовижно красивим душею. Бачу перед собою справжнього офіцера Збройних сил України, того, хто поведе за собою, а не ховатиметься за спинами простих солдат. Він ніжно гладить по голівці дев’ятирічну донечку Юлію, яка горнеться до нього, і поволі біль його серця стихає.
Це моя доця, яка, до речі, здобула першість на обласному пісенному конкурсі «Золоте зернятко». В мене росте зірка, – з гордістю каже Володимир. – Син Валентин — студент СНУ імені Лесі Українки, першокурсник, майбутній інженер-хімік. Морально значно важче чекати вдома, ніж бути там, – переходить до фронтових спогадів. – Знаю: мені вдалося вижити лише завдяки молитвам рідних. Коли їхав в АТО, мама подарувала мені дві ікони, привезені з Єрусалима. Одна згоріла під час боїв, друга вціліла. Думаю, вона нас усіх оберігала

 

Людмила ВЛАСЮК

 

 


Нелегко бути дружиною військового
Нещодавно подружжя Черчиків відсвяткувало повноліття шлюбу. За ці вісімнадцять років вони навчилися розуміти одне одного з півслова. І коли перед дружиною стояв вибір: присвятити себе творчості чи сім’ї, вона обрала те, що дорожче серцю. Галина Черчик працює у Маневицькій районній раді, опікується роботою трудового архіву району, є учасницею вокального тріо «Троянда». Солістки виконують авторські пісні свого музичного наставника Олександра Синютіна й українські народні у його обробці. Їхні кліпи часто транслює Волинське телебачення, а пісні — українське радіо.

 

 

 

Цю зустріч я не забуду ніколи. Офіцер Збройних сил України, який захищав нашу незалежність, ішов у дірявій футболці, в обідраних штанах, на босу ногу один тапочок синій 45-го розміру, другий – 39-го, чорний. Його тіло було все поцятковане опіками від обгорілого одягу.

 

 

— Ми зустрілися на весіллі наших спільних знайомих, – розповідає дружина. – Володя закінчив Сумський військовий інститут артилерії і працював у Ковелі у військовій частині. Вже тоді проглядалася у ньому вдача справжнього офіцера. Він завжди стриманий в емоціях, але я повсякчас відчуваю його турботу. І це найголовніше.
Після навчання лейтенант Володимир Черчик відбув у 802-й реактивно-артилерійський полк, що базувався у Ковелі, на посаду командира батареї. Пригадує, як освоювали тоді нові реактивні системи залпового вогню «Град».
— На той час у Ковелі налічувалося до двох тисяч військових, – каже Володимир. – Зараз із тих казарм дерева просто з даху виростають. Все занедбане, аж страшно дивитися.
Події на Донбасі показали, що українській армії потрібні відчайдушні й мужні офіцери, готові приймати рішення миттєво. І коли у 2014-му Володимира викликали на бойові навчання, він розумів, що доведеться воювати. Був призначений командиром 6-ї батареї 2-го гаубичного самохідного артилерійського дивізіону.
— Найтяжчим періодом для мене був Рівненський полігон, – згадує Володимир. – Я своїм хлопцям відразу сказав: не надійтеся на 45 днів, готуйтеся до війни. Дякую кожному з них, вони справжні борці.

 

 

Смертельний кілометр у російській колоні
У третій декаді червня батарея у складі 3-ї батальйонно-тактичної групи відбула в зону АТО. Базовий табір розташувався в селі Варварівка на Луганщині, де виконувались бойові завдання поблизу міст Рубіжне, Лисичанськ, Сєвєродонецьк. Згодом на Донеччині — Мар’їнка, Кутейникове, Іловайськ, Моспіне.
Час від часу його розповіді доповнює дружина, знаючи, що найважливіші моменти він може упустити: такий він – сором’язливий і скромний.
— Поблизу села Степне Володя був поранений, – каже Галина. – Йому пощастило, адже осколком від «Граду» лише трохи зачепило голову.
Про ті події, починаючи з вечора 23 серпня, коли російські війська прорвалися в Україну і взяли в оточення наші підрозділи, утворивши Іловайський котел, і тепер розповідає з тривогою.
— Нас обстрілювали нещадно «Ураганами» та «Градами», – пригадує офіцер. – Коли наставала тиша, ми міняли свої позиції. У моєї машини закипів мотор, поки з водієм усували несправність, наша колона вже пішла. Натомість на дорогу виїхали якісь танки, БМП, вся техніка нова, аж виблискує на сонці. Водії зробили знак, що нас пропускають. Я їм рукою помахав, вони — мені, і ось так рухалися далі у складі тієї колони. Спочатку в мене було відчуття гордості – думав, що це обіцяне підкріплення. Але потім вони обігнали нас і попрямували в бік Іловайська. Як виявилося, цей смертельний кілометр ми їхали… у російській колоні. Вони вже оточували нашу територію, але робили це тихенько, тому не стріляли. Обстріл почався, як тільки ми прибули у Дзеркальне. Снаряд влучив у наш окоп. Одному моєму бійцеві відірвало руку, а Рома Данилевич із Ковеля загинув. Осколок через спину прямо поцілив йому в серце.

 

 

Спали на осколках «Градів»
Володимир як військовий розумів, що це лише артпідготовка, за якою буде наступ. Тому прийняв рішення відступити, інакше в живих не залишиться жоден із його хлопців.
— Бійці сіли на машину, і ми виїхали на дорогу, – розповідає офіцер. – Довкола горіли танки, БМП, джипи, на узбіччях лежали обгорілі тіла солдатів. Коли ми від’їхали на певну відстань, кажу до водія, що потрібно повернутися за тими, хто залишився. Але побачили, як у нашому напрямку рухається сила-силенна російської техніки. Почався обстріл, де земля перемішалася із вогняною стихією та людською кров’ю.
Дві доби бійці, котрі залишилися живими, пішки добиралися до українських позицій. В обгорілому одязі лише бронежилети вціліли. Дехто й босий. Щоб не замерзнути, притулялися один до одного. Йшли ночами і зовсім не орієнтуючись на місцевості. Якось, втомившись, заснули. Коли прокинулися, то побачили, що один боєць спить просто на осколку «Града».
— Вода і їжа в нас закінчилися, і вигляд мали страшний, – розповідає Володимир. – Коли прийшли в село Сикове, люди передусім запитали, чи ми не добровольці. Там їх не люблять. Дізнавшись, що служимо в Збройних силах, висловлювали свою підтримку, навіть попереджали: «Ребята, уходите, здесь вас скоро искать будут». Після безсонних ночей психіка у хлопців здавала, вони зупинили автомобіль і поставили водія на коліна. Побачили, що з багажника видніється автомат, тому вирішили, що він сепаратист. Як виявилося, зброя належала солдатові з батальйону «Кривбас», який попросив підвезти його. Разом з ним ми ще добу добиралися до розташування його частини.

 

 

Найбільше вдячні за синів матері
— Я розуміла, що це війна, що там гинуть люди, – поринає у спогади Галина. – Якось після нашої розмови Володя не вимкнув телефон, і я хвилин двадцять слухала (бо більше не змогла), як його обстрілюють, як він віддає команди. І коли 22 серпня до нього не додзвонилася, 23-го телефон взагалі був поза зоною, душа розривалася від болю. 24 серпня у Маневичах ховали Андрія Снітка, і похоронна процесія йшла понад нашою хатою. Я стояла біля будинку і захлиналася від сліз. А 25-го по обіді Володя зателефонував з невідомого номера і сказав, що їх обстріляли й зараз вони з бійцями перебувають поблизу Запоріжжя. І я відчувала лише одне: мушу його побачити. Разом з мамою Володимира та своїм братом приїхала у Кривий Ріг. Цю зустріч я не забуду ніколи. Офіцер Збройних сил України, який захищав нашу незалежність, ішов у дірявій футболці, в обідраних штанах, на босу ногу один тапочок синій 45-го розміру, другий – 39-го, чорний. Його тіло було все поцятковане опіками від обгорілого одягу.
Найбільше вдячні Володимиру за врятоване життя 22 хлопці, і особливо – їхні матері. Бо саме завдяки вмілим та злагодженим діям їхнього комбата вдалося не лише повернутися живими, але й оформити все правильно. Приїхавши у військову частину, вони зареєструвалися, здали зброю. Після цього пекла на землі у деяких бійців не витримувала психіка, бо виходили звідти голі-босі, брудні, закривавлені, але зі своєю зброєю. Відразу наступного дня всі пішли до церкви, висповідалися. Хтось із них уперше був у храмі. Плакали і дякували Богу. Найдорожчий подарунок, який вони могли зробити для свого комбата, – подарувати ікону як символ віри у чоловічу дружбу і Божу силу.
— Щасливий, що проти моїх хлопців не порушили жодної кримінальної справи, – зізнається Володимир.
Я вже думала: нехай покалічений, аби лиш живий, – крізь сльози каже Галина. – Для мене найбільше щастя – що у моїх дітей є батько. Я вдячна своїй другій мамі Ользі Петрівні, що виховала для мене справжнього героя, людину, яку я безмежно люблю й поважаю.

 

 


Сім’я — найнадійніший тил для кадрового офіцера.

 

 

 

 

Бойові будні й досі відгукуються у спогадах військовослужбовця.

 

 

 

 

Божа сила оберігала офіцера­артилериста у пеклі війни.