КУДИ ЗНИК ФЕЙЛЕТОН? - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.32 € 32.11

КУДИ ЗНИК ФЕЙЛЕТОН?

Я — за смех! Но нам нужны Подобрее Щедрины И такие Гоголи, Чтобы нас не трогали...

З деяким сумом у душі повідомляю, що наші читачі зазнали непоправної, нічим не компенсованої втрати: з журналістського арсеналу випав боєць, який з донкіхотівською відвагою впродовж багатьох років боровся, як міг, із злодіями, п’яницями, дармоїдами (було таке слово), грубіянами, бюрократами та мораллю, яку вони несли і котра делікатно називалася буржуазними пережитками. В останні роки прості люди зазнали стільки втрат (пограбування ощадкнижок чого тільки варте!), що, як в пісні співається, “отряд не заметил потери бойца”, хоча демократичну (владну) ситуацію усвідомили і вже не надсилають в редакцію замовлення, як раніше: “Пропечатайте нашого голову у фейлетоні”. Читач знав, що після публікації керівнику, принаймні, намилять шию на бюро райкому партії, хоча й будуть вестись пошуки замовника.
Мова, як ви зрозуміли, йде про те, що упокоївся конкретний в’їдливий зубастий фейлетон. Колись його публікація в обласній газеті — ще півбіди, а ось виступ суперпопулярного “Перця” — це вже було “ЧП” перш за все для обласного керівництва. Висміювання начальника чи явища у всесоюзній “Правде” сприймалося як партійна директива і удар під дихало.
Можна говорити, що в той час, коли газети були органами партійних комітетів чи виконкомів рад, стрільба велася з сатиричних дубельтівок по горобцях. Справді, за пальбою стежили, щоб вона не виходила з-під контролю. Пригадую, як секретар обкому партії вичитував мораль (так би мовити, соціалістичну), що не можна критикувати лише керівників, бо це буде “очорнення дійсності”. Треба, мовляв, дозувати чорну фарбу. Редактору, за моїми спостереженнями, доводилось робити дипломатичні реверанси. Як тільки з’являвся фейлетон про облспоживспілку (де все начальство затоварювалося імпортом), відразу колега, що опікав цю галузь, брав у когось інтерв’ю, в якому перераховувалося дуже багато здобутків і вказувалось на окремі недоліки. Повинен був витримуватися баланс негативу у розвиненому соціалістичному суспільстві.
Колись в області під крильцем першого секретаря обкому партії Леоніда Палажченка джигітував такий собі керуючий трестом “Волиньсільбуду” Андреєв. Як на теперішні часи, то це був “крутий”. Хлопці з обласної прокуратури говорили про напрацьовані томи про приписки та інші зловживання і обіцяли, що, як тільки Палажченко виїде з області, так і фейлетон... Першим виїхав Андреєв, а згодом — Палажченко. Томи направили в архів.
Уже пізніше у Чернігівській області було затримано рухівцями обкомівську “Волгу” з ковбасами і на всю Україну пролунала фраза фейлетоніста “Хто з’їв моє м’ясо?”. Чи можлива така акція в нинішні часи хоча б з якимось завалящим головою райдержадміністрації?
Як би там не було, але фейлетоністу доводилося до і після публікації й мужність виявляти, і навіть фізичну витривалість у відрядженні за скаргою читача — не варто було обідати, уже не кажучи про сто грамів, що могли дозволити собі колеги-нарисовці. Тоді ще в журналістиці широко вживався термін — “моральні борги”, хоча його кожен розумів по-своєму. Зате й читати газету починали аж ніяк не з рішень партії і “похоронної” передової статті, а таки з фейлетону чи критичного матеріалу. Все-таки радість: комусь солі на хвіст насипали...
Тепер на фоні загального розвалу, беззаконня, пограбування населення, запустіння села, падіння моралі, кого зараз зацікавить злодійство в якомусь окремому колишньому колгоспі, зловживання начальника ЖЕКу, хабар міліціонеру чи судді тощо? Тут життя ні за копійку заберуть — не до інтелігентних фейлетонів. А ще ж кожен з цих фактів потребує значних зусиль з’ясування зі свідками (а журналіст — не слідчий), а ще ж, якщо справа дійде до суду, то не кожен суддя зрозуміє твою невинну іронію, сарказм чи гіперболізацію. А на суді свідки, як партизани, будуть мовчати. Тим більше, що ти можеш моралізувати, як піп над дівкою, що згрішила, але це все одно, що воду товкти в ступі,— ніхто не зреагує.
То хіба не ліпше, наприклад, зайнятися висвітленням сексуальних можливостей чи походеньок по руках якоїсь поп-зірки, ну, і, звичайно, “косити” під правду при висвітленні трудових буднів, переповідаючи звіти керівників і тримаючи ніс за політичним владним вітром. У більшості видань цей процес пройшов безболісно. На об’єктивній критиці ні орденів, ні грошей не заробиш.
Щоправда, дехто демонструє таку вже незалежність, таку вільну думку, наче на мітингу, де спочатку кажуть, а потім думають. Якщо взяти за аксіому, що колись “палили” по горобцях, то нині взагалі — в повітря. Враження від деяких виступів ЗМІ складається таке, ніби у всіх бідах винні лише керівники в столиці — і не тільки в українській, і аж ніяк не місцеві вожді: їм не дають, не дозволяють, ігнорують... Особливо дістається від журналістів, і не тільки від них, народним депутатам України, яких все ж самі люди з якихось міркувань і обирали. Якщо колись на згадку всує про ЦК було накладено табу, то тепер — на місцеву владу, бо все “схоплено”, народ “благоденствує” і кляне олігархів. А для цього — мало не до ЖЕКів — створено прес-служби в установах і організаціях. У них практично функції як в кожної охорони: всяку інформацію впускати, ніякої негативної без дозволу не випускати. Навіть звичайна кримінальна хроніка — просіюється. Секретарка кожного директора підприємства теж на сторожі — посилає за інформацією до прес-служби. Як в народі кажуть, капець.
На Заході інформаторам за сенсаційний факт платять, а де в нас “преміальні” долари взяти? Та й хто відважиться надати інформацію? У нас все одно вирахують “ворога народу”.
Можу поклястися: в редакційному кабінеті нерідко поважні особи, колишні керівники (не політики) мовчать, як риби, викинуті на берег, коли йдеться аж ніяк не про засекречені теми. Вони на мигах показують на телефон... Не знати, наскільки їхні підозріння мають підстави, хоч це люди достатньо компетентні, але якщо до такого зомбованого стану громадяни незалежної України доведені, то чи можна розраховувати на прорив інформаційної блокади і вагому конкретну критику з сторінок незалежних видань?
Не секрет, що в таких умовах контролюючі та перевіряючі організації намагаються відкараскатися від незалежної преси, як від набридливої мухи, щоб керівнику не дали по шапці. Тільки з дозволу першої особи! Маю конкретний приклад, коли можновладці вирішили, що надані протокольні матеріали газета використала не належним чином, тобто була спроба з’ясувати, чому все-таки керівник позбувся портфеля, і після цього організація затаїлась, як Штирліц в тилу ворога. Є надійні видання, які опублікують звіти про кількість блискучих перевірок і всіляку циферію, ось можна буде й відзвітувати наверх про гласність. Схоже, що вже чітко визначені в області, де “свої”, а де “чужі”, і це особливо було відчутно при роздачі лаврів до Дня журналіста, коли перекреслювались рішення журі — така дрібна помста за критику.
Колись в компартійні часи, в період так званого застою, сатирик Юрій Благов точно визначив побажання керівництва:
Я — за смех! Но нам нужны
Подобрее Щедрины
И такие Гоголи,
Чтобы нас не трогали.
Схоже, що нинішній правлячій еліті, “крутим” фірмачам плювати на доброту Щедріних і Гоголів, вони й так знають, що їх за мурами фортець, рядами охоронців і прес-служб й так ніхто не зачепить. А газети із напівголими жінками їм потрібні хіба що для потіхи: читають і ніби п’ятки пір’їною хтось лоскоче.
Олександр НАГОРНИЙ, редактор відділу сатири і гумору.